«Привид мертвого дому» Валерій Шевчук — сторінка 130

Цієї ночі, в домі батьків, хоч і не власному тепер, а позиченому чи наділеному імітаторами, мені востаннє приснилася "відьмочка". Раніше привиджувалася також, і не раз, але все еротично, зваблюючи мене чи збуджуючи, — такі сни закінчувалися тим, що прокидався з набряклою плоттю, підгортав під себе сонну дружину й елементарно задовольнявся; дружина ж у таких випадках ніколи не відмовляла, але й активності не виявляла, очевидячки про мої сни здогадуючись сьомим чи чотирнадцятим відчуттям. Цього ж разу "відьмочка" прийшла сумирна, в темній сукні, що спускалася до кісточок, і з білим намистом, перловим чи імітованим під перла. Виріз на сукні був аж під горлом, отже, тіло міцно запечатала у той креп, власне у пітьму. Волосся не кучерявилося звільна, як це бувало завжди (кучеряві дівчата, природно кучеряві, мені найбільше подобались), а було пригладжене, ніби прилизане, тільки де-не-де проривалися скручені пасмочка.

— Велів мені Господь, — сумно сказала "відьмочка", — стати твоєю дружиною, але бачу: не хочеш.

— Хочу, — мовив я глухо, — але не можу.

— Таж дружина твоя не любить тебе, а ти її, — сказала смутно.

— Це ще хтозна, — прорік мій голос. — Не зміг же її покинути, а вона мене.

— Але тобі призначена я, — мовила скрушно.

— Ні, — проголосив мій язик. — Тебе придумав. А може, не я придумав тебе, а той, хто визначив, що маєш стати моєю дружиною.

— Це велів мені Господь, — сказала уперто дівчина.

— Господь не чинить нещасними одних, аби ощасливити інших, — промовив я. — Коли б бажав нас з’єднати, прислав би тебе, коли був я самотній.

— Хочеш сказати, що прислав мене до тебе…

— Так, — відповів я. — Це Т о й прислав тебе до мене.

— Але коли втратиш своє щастя навіки? — спитала дівчина, і на вуста їй лягла дивна всмішка.

— Це значить, — твердо повів я, — що маю відбути покуту за свого гріха.

— Я твій гріх? — засміялася дівчина.

— Так, — мовив я. — Ти — мій гріх. І коли прислав тебе Господь, то тільки для того, щоб я не засинав у цьому світі.

— А може, я з тебе сміялася? — погасила усмішку "відьмочка".

— Може, — згодився я. — Ніколи про те не забував.

— А те, що робиш нещасною мене, тебе не обходить? Не мучить твого сумління?

— Не роблю тебе нещасною, бо нічого тобі не обіцяв, не зваблював та й не знаю імені твого, — відповів я. — Ніколи до тебе не заговорював та й не був переконаний: реальна ти чи ні. Я син своїх батьків, а вони переконані, що шлюб має бути нерозторжний…

— Віриш у такі дурниці? — запитала дівчина.

— Ні, — відказав я. — Але нещасних у цьому світі творити не бажаю.

— А я? — печально згукнула вона.

— Ти не нещасна, бо створила тебе моя уява, а може, й чиясь.

— Того, що мене послав?

— Так! Але ні ти, ні я не знаємо, хто тебе послав.

— Знаю, хто мене послав, — твердо мовила "відьмочка", недобре всміхаючись. — Той, котрий хоче показати, хто ти насправді.

— Хто ж я насправді?

— Подивись у дзеркало, — сказала дівчина. — І коли передумаєш, увійди в нього. Не бійся, нічого страшного не станеться.

І я підійшов до дзеркала. Було то стародавнє дзеркало, здається, саме те, яке стояло в батьківському домі, коли був я дитиною: жовтувате, з полущеною по кутках полудою. Потім… що це було потім? Ага, потім його випадково розбила моя тітка, і я інколи, заплющившись, виразно бачу, як воно розпадається на трикутні лискучі скалки. Отак розвалюється, а в кожній зі скалок заломлюється тітчине обличчя: скільки скалок, стільки тітчиних облич. А ще згодом тітка потрапила в катастрофу, і відтоді я панічно боюся розбити дзеркало. Але зараз воно повернулося із глибини мороку неушкоджене, однак так само полущене й жовте, може, навіть жовтіше як було. І в тому дзеркалі побачив себе: непомірно роздутого, із обвислим, як у бульдога, лицем, зі свинячою щіткою волосся, з маленькими сонними, заплилими товщем очима, з карачкуватими, вигнутими, як у кавалериста, ногами і з носом-картоплиною, що червоно палав. А поруч із цією виразною карикатурою стала вона цілком така, якою її витворив мій печальний розум: прекрасна і знадна, з морочними, але такими вабними очима, з кучерявим волоссям, розсипаним по чолі і скиненим на плечі густим потоком, із ніжним молочним обличчям, що його ніби обвіяв свіжий вітер. А ще побачив на власній сорочці серце, грубо намальоване червоною барвою. І те серце билося і стріпувалося, стискалось і тремтіло — бідне, бідне серце дурного й нікчемного телепня.

— Чи ж добра ми пара? — спитала дзвінко дівчина.

— Нікудишня, — відказав я.

— Але ж ти прекрасний, — мовила вона сумно. — Це я щось таке… Хоч, по-моєму, і я несогірш.

— Краса тільки тоді краса, — мовив повчально я, — коли вона справжня, а не імітована.

— А моя краса імітована? — здивовано спитала дівчина.

— На жаль, — сумно відказав я. — І це тому, що ти мені недоступна.

І від того жорстокого слова зображення у дзеркалі почало мінитися й потворитися: стояла там чорнорота, вусата, беззуба баба із палючими очима, зрідженим майже до лисини сивим волоссям і з карачкуватим, як і моє, тілом. І та баба стала реготатися, тицькаючи в мене пальцем, бо я не змінився. І той сміх дивно мене вразив, тож відсахнувся і щосили вдарив об дзеркало кулаком. І воно почало без дзвону, наче в заповільненій зйомці розпадатися, розвалюватися, ламатися на трикутні уламки, і в кожній скалці було відбите не моє, а її обличчя. І не потворне старе, яким витворила моя нехіть, а юне й прегарне, яким витворила моя уява, однак цілком неживе, ніби намальоване триста років тому, а тепер ожиле. Триста років тому, а може, й тисячу, бо все, про що хочу тут оповістити, старе як світ, бо в усі часи і в різних кінцях світу весь час відбуваються отакі історії, нікого вони через банальність не вражають, але чому так болить і стогне, так кривавиться й кидається моє намальоване на сорочці серце?

Прокинувся, за вікном стояв сірявий світанок, а груди мої нагадували казанка, налитого сірим дощем. Це мене вразило не менше, як сон, якого пам’ятав до найменшої одробини. Вчора, коли ходив до школи, день і вечір випали чудові: чисті, затишні й свіжі. Сподівався на не менш розкішний ранок, адже намітив піти до тієї долинки, що не раз мені привиджувалася, стала своєрідним символом і дивно манила, саме ота: із джерелом, осокорами, струмком, травою і квітами "мило". Сподівався, що йтиму туди в ледь-ледь застиглих, зтуманених повітряних хвилях, що їх пронизують перші промені сонця. Сподівався, що ноги мої митиме щедра роса, що спалахуватиме коштовними камінцями на листі дерев та трави, що колись так зачаровувала мене, хлопчака. Саме в такі хвилини й можливе одкровення, якого потребував, а може, одкровення із причащанням. Але все вийшло інакше, бо в житті завжди все виходить інакше, ніж задумуємо. Дощу, правда, не було, можливо, тому, що злив його до казанка своїх грудей чи точніше серця, але небо важко, свинцево звисало, а це вістило, що не буде ані сонця, ані роси. І я раптом подумав, — можливо, під впливом щойно побаченого сну чи кіно-сну, — що це мені знак, аби не йти до тієї долинки та джерела. Бо чи так важливо: є воно насправді на цій землі й у краю твого дитинства, а чи нема? Головне, щоб воно було, не нищилося і не засихало в твоїй душі. Головне, носити його там і ніколи не забувати, а я цього, здається, завжди дотримувався, бо потребував того джерела. Та мені в цей приїзд у рідне місто конче треба було переконатися, що долинка моя не імітація, адже навіть школа, яку я довго й твердо вважав цілковитою імітацією, виявилася при тверезому розмислі хоч і імітацією, але і з зерниною духу в своїй суті. Ось чому так важливо було переконатися, що чарівна долинка із мого дитинства та юності ще й досі існує, адже вона напевне була — і саме така, яка затрималась у пам’яті. Отож погасив того голоса, котрий остерігав мене, і встав із ліжка. Батьки вже не спали — старі прокидаються рано. Сказав, що перед сніданком маю звичку прогулятися, що заміняє мені зарядку, на що вони не заперечили, отож вийшов у насурмлений ранок. Неба й справді не було, а побиті першим золотом кущі заповились у найніжнішій сірій тканці. Вулиці порожні, і я йшов, ніби потрапив у безлюдне місто. Але місто не було безлюдне: вряди-годи прокочувалися авта, де-не-де виринали люди, пси й кішки. Але й авта, й постаті, сірі та насурмлені, ніби налилися водою. Як, зрештою, і я. Пройшов Рудинською вулицею, де народилася й провела дитячі роки моя мати, і завернув до завулка, що витікав до ріки. Тут мене оббрехав собака, гаряче й люто насідаючи, і я пішов задкуючи, поки той не відстав. Тільки тоді зміг обернутись. У глибокій долині текла засипана камінням річечка, сіровода й лінива, з кількома смужками гребельок для переходу. Але очі мої дивилися не туди. Погляд мій оперся об круглу порожнечу, ніби вирізане в повітрі порожнє коло. Зрештою, збагнув, що то була за порожнеча: осокори біля джерела зникли, натомість побачив між трави високі пеньки, уже частково зруйновані, бо з осипаною корою. Перейшов через кам’яну гребельку й пішов травою, яка була ані ясно-зелена, ані зарошена, а суха й посіріла. Там, де колись тік струмок, лишилося тільки русло, та й те в кількох місцях зруйноване, тобто злилося з довколишньою рінню. Пішов через ту рінь. Трава біля пеньків також сіра й нежива, а там, де росли квіти й де було саме джерело, не побачив ані квітів, ані джерела, тільки засипану камінням невелику яму, суху й без жодного сліду течива. Роззирнувся довкола: хати сіріли, вкутані кулями туманцю, — жодної біля них постаті й нічого живого. Шумко втяг повітря і почув над головою печального пташиного покрика, тільки одного. Звів голову, але птах, що мене привітав, летів, очевидно у хмарі чи вище, отже, був цілком для моїх очей невидимий. І я знову подумав про імітації. Можливо, це джерело саме й почало з’являтися так часто до мене, бо стало імітацією, а можливо, і птах, котрий щойно до мене обізвався, також імітація, бо все залежить у світі не так від того, що в ньому є, як від нашої системи сприйняття й бачення, бо, здається, і весь світ є величезною, дивоглядною чиєюсь імітацією. Я думав про це, але душа протестувала. Протестувала, бо хотіла, щоб світ не був тільки листям зі зрубаних дерев, а щоб дерева ті впустили в траву зерно, хоча хтозна-коли воно проросте.

Колапс IV.

Кущ бузку

Уже не раз зарікався спати після обіду у вихідні; зрештою, так само у всі відведені на відпустку дні, тобто саме в ті, коли людина могла та й мала б відчувати волю від роботи, адже робота недаремно має один корінь зі словом "робот", тобто коли заряджений на необхідне функціонування, адже ніколи я в роботу душі не вкладав. Але саме в оті дні звільнення ніби провисаєш у повітрі, а обід жінка залишає поживний та й до смаку мені, тож я, хоча й беру, як це звик, книжку до рук, відчуваю обважніння, окрім того, спить мала дитина — я все-таки послухався батьків і пустив у цей світ істоту жіночої статі; все у хаті стає сонне й тихе; жінчин хлопець чи в школі, чи десь надворі. Дружина сідає, щоб не заважати мені, на кухні й тихо шиє, мотає голкою й махає, і, хоча не бачу її, мене все одно заколисує цей рух, а голка тягне білого, чи жовтого, чи сірого, чи червоного хвоста, і мені невідь-чому здається, що ці хвости, як розпущені струни гітари; очі важкішають, а в голові з’являється химерна порожнеча, навіть легенько гуде, і мені уявляється, що рушаю й беззвучно плаваю по сонному простору, який залишається сірявим, з перламутровим вилиском етером; незримі й дивні струми повітря обточують мене — тоді ввижаються обличчя, котрих не бачив багато років, хоча для чого вони мені, а я їм; зрештою, сни завжди будуються на законах абсурду. Можливо, це мої однокласники, розгублені тепер по світу, можливо, вуличні приятелі; найпевніше, коли б зустрів їх, то навряд чи й пізнав, та й вони мене. Все-таки борюся зі сном, роздираю повіки й бачу стелажі, на яких любі мої книжки. Але дивна річ сталася останнім часом із тими стелажами та книжками — я ніби перестаю їх любити, тобто вони все рідше й рідше гукають, щоб узяти ту чи іншу до рук, а кожен, хто любить книжку, знає: коли перестають гукати, то ніби також засинають, і той тонкий зв’язок, який існує між книжкою та її господарем, ота тонка нитка, одна із безлічі в цьому світі, що лучить нас зі світом милих речей чи істот, стає тоншою за павутину або й зовсім розчиняється у сірому перламутровому повітрі. Може, тому, останнім часом купую все менше й менше книжок, хіба потрібні для роботи, а що працюю тепер у музеї, котрий прославляє минулу війну, то нові книги здебільшого на цю тему: про розвідників чи шпигунів, спогади генералів, здебільшого в записах, бо де їм, бідолахам, навчитися писати. Часом мені стає дивно, що саме така література почала збиратися в мене вдома побіч із тією, вишуканою й прекрасною, яка підносила мого духа й вивищувала його, але так сталося несамохіть, бо мушу насичувати екскурсії, які веду, якимись свіжими фактами, отож підстібнутий нашим ентузіастичним директором, для якого минула війна якась панацея з панацей, біжу в книгарню й купую ту чи іншу дурню, від якої мене нудить, бо істерія, здійнята навколо тієї війни, уже давно переросла здорового глузда; радіо про ту війну терендить зранку до ночі, а може, й уночі, і мене закономірно пробирає підозра, що коли навколо здійнято стільки галасу, та ще й істерично-запопадливого, щось тут не гаразд, і я починаю тихо думати, не ділячись такими думками ні з ким: а чи не є ота війна соломинкою для великих імітаторів, якою вони хочуть врятуватися, бо таки топляться, топляться; і мені стає радісно, що вони топляться, і хочеться сказати про те численним екскурсантам, яких наганяють до нашого музею: не вірте тим брехням, війна була нещастям, а не торжеством духу великих імітаторів. Але губа моя на замку, а очі сонні, я навіть помітив, що ледве не засинаю, оповідаючи про подвиги тих і тих, бо все це наливає мене сірою водою безпросвітньої нудьги. Отож виходило, що книги про ту бійню я хоча й купував, але не прочитав жодної; а в моїй схильній до засинання душі вже давно ворушиться черв’ячок, який сипить беззубим ротом: "Ну чому, ну чому ти приліпився до цього ідіотського музею, який наче рахітичний скелет великих імітаторів, ну чого не знайдеш собі діла, яке б тебе хоч трохи захопило?" Так говорило моє сумління, але сили вистачало хіба на те, щоб не заснути, коли я вів лекції, коли дивився на важкі, тупі, ніби навмисно карикатурно виліплені фізіономії ветеранів, на їхні цяцьки на грудях, більшість з яких були фальшиві, тобто куплені на базарі, коли слухав їхню тупу мову, бо словника мали не більше ста слів, коли дивився в їхні мертві очі; якийсь дивний слизький жах охоплював тоді душу, і мені здавалося, що коли не зважуся на щось, коли не вирвуся з цієї істерично розбризканої каші, то колись замість того, щоб оповісти про великі подвиги батьків наших і дідів, котрі врятували нас від чуми (щоб принести іншого типу чуму, шепотів мій черв’ячок), я стану перед публікою, котра дивиться на мене не менш сонними оченятами, як я на них, і завию, як вовк, а відтак звісно куди мене відвезуть. Ось чому, коли звільнявся від тієї роботи, у вихідні та відпустки, я не оновлювався, не брався за щось любе мені, не читав чудових, розкішних книжок, коли кожне речення — ніби стільник із медом, а поринав у сонні хвилі квартири, якщо спить і дитина, бо коли вона не спить, то жінка відсилає мене покатати її в колясочці. І я тупо везу ту колясочку, а дитина мирно сидить, бо напрочуд спокійна, і тільки коли влюриться, розкриває коробочку і починає якось дивно ревти. І я кидаюся до кулька із запасними трусиками й колготочками і швидко все залагоджую, відтак у парку, де кругова алея, безконечно їжджу і їжджу, ходячи по колу, як кінь, прив’язаний до коловорота. І в душі з’являється ще один солончак, холодний, лискучий, який долучається до інших, уже утворених раніше, і я часом спиняюся перед виходом у парк і посилаю погляда у глибину затарасованої машинами вулиці, хоч добре знаю, що вона не вельми й довга та й куди веде, а веде до того-таки музею, де вариться каша, з якої сплітають щоденно соломинку для великих імітаторів.

Інколи отямлююся і резонно запитую себе: "А чого, зрештою, кажуся? Чому тримаюсь, як воша кожуха, цього музею, де експонати мені бридкі: зброя, колажі, фотокартки, документи, фізіономії тих, кого тут хочуть увічнити? Чому не знайду місця спокійнішого, коли вже йдеться про музеї, ну, хоч би зайнятись археологією, де можна віддатися виключно науковим проблемам? Чому не вразитися чимось таким, що мене б непомірно захопило?" Але річ у тім, що часом мені здається: щось у мені є навіки зламане, те, що не дозволяє мати захоплення, адже навіть любовне запаморочення із "відьмочкою" не розтопило моєї замерзлості й холоду. Можливо, думаю я, причина в тому, що ота долинка із джерелом, струмком, осокорами зникла не тільки з реальності, але й з моєї душі, бо осокори мої зрізані, джерело засохло, а "мило", щоб змити із себе сірий порох, також давно не існує. Отоді й приходить у душу жах, жах, який має слизьке тіло, розплющену голову і роздвоєного язичка, повного отрути. Зрештою, часом думається мені, можна й не ускладнювати існування: віддавати належно роботі те, що мушу, отже, на роботі перетворитись у робота, а вдома знаходити милі душі іграшки, хоч би поринання у безмежний світ книг, адже стільки їх є дивовижних і чудових! Але книги таки й справді переставали мене вабити, хоч міг би простягти руку, відсунути скло полиці, виловити корінця і поринути в солодкі хвилі. Та коли це чиню, мене повільно починає колисати, безтілесного й роздутого, ніби куля, а очі звужуються, стають півприплющені, я ніби опиняюся на космічному кораблі в стані невагомості, отож чи не краще скластись, як складається дитяча розкладна книжка, а це значить торкнутися головою подушки; перед очима ще ряботять літери з розгорнутих сторінок, на яких зафіксовано стільки подій і карколомних ситуацій. Натужно дивлюся на рябе плетиво, літери розповзаються, наче жучки, сонне повітря омиває голову, за стіною сидить мирна й спокійна дружина, матиляє й матиляє голкою, — в’ється нитка, і мені раптом хочеться, щоб ця нитка напнулась, як струна, і щоб дружина вдарила по ній енергійними пальцями. Тоді з’явився б звук, якого прагну почути, який часом і оживає в мені й живе десь на дні, але так далеко, що ледве розрізняю видива, що там проявляються. А видиво одне і те ж: місто мого дитинства і юності, в якому не був відтоді, як повмирали батьки, спершу батько, а дуже швидко по ньому й мати, відійшли у світ незбагненний, якщо й справді те, куди вони відійшли, світ; відійшли спокійно, добре знаючи, куди йдуть і не роблячи з цього трагедії, і щось там, у тому місті мого дитинства та юності, турбує мене, бо чогось не розумію, чогось не можу збагнути конче важливого й мені необхідного. Не тямлю, навіщо все це, можливо, тому, що в мені до кінця не загасло оте "небажання спати", зрештою, можна було б піти до приятелів, перехилити з ними чарку-другу, крутиться та ж таки нитка, що і в руках дружини, але тоді знаю, що буде. Тоді сонна тиша квартири вибухне, як начинений динамітом склад, і та сонна нитка на кухні порветься, і в жінки моєї стане лихе обличчя (о, як давно минули ті часи, коли ми сокровенно проводили інтимні вечори при пляшці доброго вина!), голос деренчатиме, бо він завжди в неї деренчить, коли невдоволиться й вимовляє мені, а все тому, що я витратив зайві копійки, а вона не працює, бо дитина мала, а нас на мою зарплатню мусить існувати четверо; цей голос деренчатиме навіть тоді, коли я не протрачуся, а мене вгостять, але досить людині ступити на цю стежку (компаній, випивок, товариства), то вона покотиться, як по льоду. Отож мушу забути компанії, випивки, товариства, а таки сидіти вдома, бо можу бути потрібний при нагляді за дитиною, а коли та засинає, маю і собі прилягти, а отже, заснути, тоді на кухні знову пов’ється спокійна нитка і витиметься, витиметься, як мій сон і думки перед ним. Отож ніде дітися, міркую цілком резонно я, і книга випадає з моїх ослаблих рук на груди; можу за неї не турбуватися, бо за кілька хвиль, як пущу по хаті солодке й пружне хропіння, з кухні безшумно випливе розповніла, як і я, дружина, в неї добре обличчя й мирні очі, вона подивиться на мене вдоволено чи невдоволено, хто це вгадає, зніме із грудей тягаря непрочитаних історій і віднесе на полицю, де поставить зовсім не на тому місці, де книзі належить бути, і мені здасться уві сні, що наді мною мигне голубий птах, як маєво солодкої мрії, і це буде зовсім не "відьмочка", якою марив, бо та давно розчинилась у просторі, як грудка цукру в окропі, ані хтось інший із живого світу, а те, що в мені ніяк не може вмерти: надія піднятися над цим світом і подивитися на нього мудрим оком. Отож мені не обов’язково розплющуватися, коли з моїх повік злітає голубий птах, він собі полетить, а я плаватиму, як осінній листок у бочці із застояною водою, сторожко обмацуючи вкриті пліснявою краї тієї діжки…

І мені здається, що час відступив назад, що я ще студент і їду додому, а які завше солодкі були ті поїздки, коли притулявся до шиби, а за нею починалася музика полів, музика лісків, долинок, мирних хат із простягнутою до неба рукою диму; від того щасливо завмирала душа і починали маритись якісь чудові дурниці. А вдома — тлустий кіт, величезний фікус, настінний зінгерівський годинник. Біля хати широко розсівся кущ бузку, який розцвітає в травні так, що освітлює цілий окрай і хату, аж подорожні озираються; часом аматори кольорового фото просять дозволу сфотографуватися біля того куща. Мати схвильована моїм приїздом, і так буває завжди, хапається, аби нагодувати мене, бо переконана, що я там, у великому місті, постійно голодний, що й справді не раз бувало; батько сидить на ослінчику й курить, вряди-годи кидаючи запитанням. За фахом він палітурник, від нього приємно пахне папером і клеєм, зрештою, від обох так пахне, бо, постарівши, ходили в парі по установах і оправляли ділові папери. Мати впоралася з приготуванням до обіду, стає поруч батька, і я вражаюся, які вони схожі поміж себе. І саме в цей момент пригадую давнього, бозна-де вичитаного афоризма: "Для того Бог дає жінку чоловікові, щоб вона була співучасником радості його й печалі", а ще "Як в одному тілі не може бути ніякого роз’єднання, так його не може бути між подружжям, що зв’язане нерозривними вузами спільного життя".

В моєму житті так не сталось. Дружина на мене аж зовсім не подібна, навіть поповнівши, і ніколи не була вона співучасником моєї радості та печалі, тобто зараз я й подумати не годен, що міг би чимось сокровенним із нею поділитись. І то тому, що тільки скажу я слово, як миттю заперечить, навіть недослухавши думки, а коли щось захочу вдіяти й пораджуся, то ніколи мене не підтримає. Бо в неї інтерес не я — а родина, біля неї й клопочеться, я ж мушу бути тільки другорядним компонентом її турбот…

Але про свою жінку в цих сонних півмареннях не хочеться думати. Бо синій птах мій полетів аж туди, в далекий, зниклий час, і я виразно бачу, як ми, там, у батьків, сідаємо за стола й говоримо. Нічого особливого й нічого розумного: про їжу, потреби й погоду, більше говорити нам ні про що, хіба старі оповідять місцеві новини: хтось помер чи одружився, когось побили чи хтось захворів. Але в ті хвилини бозна-чому ставало добре на душі, я напрочуд улагоджувався і заспокоювався, і зараз, у сонному півмаренні, вигулькує жаль: уже ніколи не зроблю такого вояжу, а в мене в сім’ї такої злагоди не буває, хоча назагал тут більш як гаразд, мирно й тихо, сонно й спокійно, але чи відчує хоч одна дитина: чи моя дочка, чи її син, отой святий спокій, дивлячись на нас, що його відчував, дивлячись на старих своїх, я…

Ми ніби сидимо у голубій кулі, а може, ми — у череві голубого птаха, що його випустив у світ мій сон, і той птах — літак, якого не виробляють на заводах; синій димок куриться від батькової цигарки, він уже поїв і знову перебрався на ослінця, де схилився й поклав руку ліктем на коліно, а долонею підпер щоку. Мати прибирає зі столу, рухається безшумно й повільно, а на вустах її м’яка усмішка.

— Ну от, вивчишся у своєму інституті, і що робитимеш? — питає батько.

Я відповідаю. Батько сидить і курить. І в тому, як підносить цигарку до рота (ніколи не сигарету), і по тому, яка була ота рука, жилава, зморщена, із сильними, чіпкими пальцями, я помітив, що має щодо моєї роботи якогось сумніва, щось йому в ній не подобається, що в нього якась власна логіка, яка ховається, однак, неприступно для мене.

— Зате не гнутиме горба, як ти, — твердо каже мати від порогу, бо саме входила, віднісши на кухню тарілки. Засвітила до мене теплим сивим поглядом.

— А я нічого не кажу, — відповідає похапцем батько. — Що я кажу?

І мені стає ніяково. Бо не так розумію, як відчуваю якусь віддалену істину: всі батьки хочуть, щоб їхні діти заступили їх у світі, а отже, коли вони добрі майстри, найбільша приємність була б для них, щоб сини їхні могли заступити і їхнє ремесло. Так було принаймні колись. Але так уже давно не є, і батько з матір’ю це чудово розуміють. Бо, крім того, що хочуть, аби син заступив їх, не менше бажають, щоб син пішов далі й став на вищій щаблині цього світу. Отож батьковий сумнів бовтався десь посередині між цими умовиводами, а що й сам не міг дати доброї відповіді, тим і мовчав. Мовчав і пускав синій дим, такий же синій, як і птах, у якому зараз ми летіли. Відверто кажучи, на історичний факультет я пішов не тому, що мене вабило знання минулих епох, а тому, що туди легше було вступити, принаймні не треба було складати іспита з іноземної мови, якої в нашій школі мене не зуміли навчити, бо вчитель наш сам тієї мови не знав, а того, чого не знаєш, навряд чи навчиш. Зрештою, й сам добре не відав, що мене чекає; оте "потім", про яке допитувався батько, було й для мене, як крихкий і хиткий, мов холодець, морок, я ж мав сісти до того холодцю, взяти виделку й махати, вдаючи, що вельми мені смакує. Коли казати відверто, й досі не знаю, ким би хотів стати: мене ставало на короткочасного порива та й то не раз за підказкою, — ось образ іще одного колапсу в моєму житті. Батькові щодо цього було легше, він перейняв фах батьківський і дідівський, отож навички мав не лише здобуті персонально, а й на генетичному рівні. Одначе мене родинне ремесло аж нітрохи не приваблювало, і всі спроби батькові в дитинстві та юності залучити мене до нього так жодного результату не дали. Ось чому, думається мені, я такий сонливий у цьому світі й просипляю вільний від роботної зайнятості час, і це як погук виткої нитки, але не тієї, червоної, чи зеленої, чи сірої, що плететься на кухні в руках моєї жінки, ця ж нитка без видимої барви, але невідь-чому збуджує в душі щось таке, чого не розумію, бо воно за далекими хвилями, воно, як кілька пожовклих від часу листків, як старовинна книга, прочитавши яку, раптово відчуваєш, що кров пульсує жвавіше, з’являється й теплота, і це подобає на монотонний хід зінгерівського годинника, а може, його подзвін, хрипкий, стародавній, але виразний, а може, та нитка якось пов’язує мене із запахом книжок, що їх носив батькові на оправу старий Янишевський. Онде бачу: розчиняються двері, і в ту синю кулю, що мариться мені, входить чоловічина, зігнутий у карку і в смішних залізних окуляриках, очевидно вельми старих. Ось він розв’язує тремтливими пальцями шворку, що обкручувала газету, газета розпадається, як шкірка помаранчі; всередині не так книги, як купа пожовтілого й пошарпаного паперу. В батька при вигляді того паперу засвічувалися очі, він підходив, ніби навшпиньки, ніби перед ним розчинявся бозна-який скарб; Янишевський при цьому всміхався тихою і щасливою усмішкою. І обох єднало в цю хвилю щось дивне, те, що починаю розуміти лишень зараз. Батько не на жарт зворушений, у нього легенько тремтіли пальці, очевидно, вже кортіло узятися до того мотлоху, мудрість якого він ніколи не пізнає, бо ніколи не читав книжок, які оправляв. Мінялися тоді з Янишевським ролями: до книжок підступав батько, ніби ставав їхнім володарем на певний час, а Янишевський відступав убік, знімав смішні окуляри й протирав їх помнутою хустинкою, що давно колись була біла, а тепер сіра. Найбільше любив, коли Янишевський приходив у вказаний час і батько викладав з тумбочки на стола лискучі, оновлені томи, від яких пахло клеєм, тим самим, яким пропах сам; відтак уже Янишевський підходив до столу крадливою кошачою ходою, і вже в нього тремтіли руки, а батькове обличчя засвічувалося тріумфальною усмішкою, начебто сотворив чудо, бо він справді сотворив із тією купою негодящого паперу чудо. В дверях завмирала не менш горда мати, бо роботу робили разом, тільки мати десь углибині, бо не вона була майстром, а він, бо без його вправності і її робота була б ні до чого, отож і усміх на її лиці був не такий урочистий і тріумфальний, а швидше як тінь тієї усмішки. Не знаю чому, те дійство біля столу захоплювало й мене, малого, відсунутого десь у кут і ніби неприсутнього, бо на мене ніхто тоді не зважав, отож світив очима зі свого кутка і захоплено дивився, як тихою ходою, ніби крався, підступав до книжок Янишевський, як на його обличчі запалювалося здивування, відтак обоє вибухали тихим щасливим і рокітливим сміхом. Мати в дверях похитувала головою, але я всього того довго не витримував, бо вони починали говорити про роботу, обмацували книги, роздивлялися, отже, відчуття чуда зникало, тож пирхав і біг бити на вулиці футбола. Згодом такі речі мене взагалі перестали цікавити, бо те, що відбувалося, бачилось як щось мертве й малопотрібне. Куди реальнішим і живішим відчувався туго надутий м’яч, якого можна було сильно вдарити ногою, і він, пружкий і дзвінкий, з хуком здіймався в повітря, а коли дивився на нього в небі, то він здавався мені сонцем, що падає на землю, відтак мій черевик підхоплював його з льоту і скеровував у ворота, де стояв найближчий мій приятель, який гарно й зручно в польоті хапав м’яча обіруч і, підтисши до живота, котився разом із ним у зелену, аж соком бризкала, траву…

Прокидаюся із почуттям вини. Так, начебто обікрав того, хто й сам без копійки. Плаваю у сонному повітрі квартири, на грудях нема книги, штора дбайливо запнута, через це в кімнаті сутінно. На кухні пошепки балакають дружина із тещею, котра навідалася зазвичай у гості. Напружую розслаблений сном слух, щоб вловити зміст розмови. Але розмова не варта таких зусиль — говорять про сукню, яку разом шиють, невідомо для кого: для дружини чи тещі. Однак голоси в них, як у змовників, начебто на потаємній раді: стоятиме цей світ чи ні? За вікном чути гухання м’яча (ось звідки мій сон про футбол), підлітки, серед яких може бути й жінчин син, нащадок мотоцикліста, ганяють як навіжені. Побіч щебече малеча, дзвінко вигукуючи, та малеча як горобці; до речі, повилазила на дерево і тим більше нагадує горобців. А може, то балакають кумасі, що обсіли лавку біля будинку і натхненно мелють. У моїй голові з’являються ідіотичні думки про використання тієї енергії. Кожній мейлі приставляється апаратик — збирач енергії, в який зливається вона, як вода в бочку. ("Бочка й дощова вода, — думаю я, — як це неймовірно далеко від цього світу", ці реалії знову-таки зі сну, з якого щойно повернувся, і я відкладаю цього образа на запасну поличку — помилуватися потім). Поки що думаю про енергію зжованих слів, скільки їх висипається в повітря, але навряд чи коли вона стане додатковим енергоносієм. Поки що несила зрушитись із канапи, до якої прикутий пасами недавнього сну чи просто видження. Хіба що почуття вини…

З чого воно й чому виникло? Відводить мене убік, і я пливу на хвилях таємничого шепоту, який випливає з кухні, шепоту про сукню, в якій та чи та жінка, тобто чи дружина, чи теща, мають оновитися, відтак і обличчя їхні освітяться, отже, думають про оновлення куди більше як я. Теща тихо скаржиться на свою суху шкіру, дружина їй підтакує, в неї геть-но така ж шкіра, адже вони плоть од плоті одна одної, а що дружина моя не має батька, то в ній куди більше ніж половина материної крові. Відтак і сталося: материна половина крові поступово з’їла батькову і замінила її, відтак батькова витекла з неї за всі ці тридцять із лишком років: крізь подряпини й порізи, операції та роди, та й взагалі жінка надто часто позбувається зайвої крові. І ці думки ідіотичні, але чомусь товчуться в голові. Тепер же обидві напрочуд подібні між себе жінки сидять на кухні, два однакових дерева, що випнулися з одного кореня, листя їхнє шелестить і шелестить, та чи є під тими деревами джерело, і чи зеленіє пишно трава, і чи витікає криштально чистий струмок? Але цього ніколи не довідаюся, хоч живу побіч із однією з цих жінок, бо жінка — це завжди таємниця, і хоча б скільки ми її пізнавали, ніколи не пізнаємо, і це тому, що вони хочуть такими здаватись. І мені на хвилю дивно стає, що маю якогось стосунка до цих дерев, я — наче отой синій птах, який носить мене у сни, що звив на одному з дерев собі гніздо, але чому їсть мені серце оте незбагненне відчуття вини? Адже мене ніхто з гнізда не жене, навпаки, дерево приймає це за належне, приймає це й друге — близнюк, але чому в душі більше відчуття дисгармонії, ніж гармонії, і що тут не так? Адже можу спокійно лежати в своєму гнізді й спати, можу затиснути пальцями вуха й погасити ті хвилі шепоту, можу встати, можу уявити, що люблю те дерево, але що знаю про таємницю міцно сплетеного там, у глибині, коріння?..

Батько, поки вийшов на пенсію, працював у палітурній майстерні, вона містилась у підвалі, і коли я входив туди по східцях, у вічі вдаряв знайомий запах клею й паперу. Майже ніколи не заходив у саму майстерню, бо жінка, що сиділа на прийомі, побачивши мене і відповівши на моє привітання, просила зачекати, послужливо схоплювалася й бігла викликати батька. Я дивився на складені в кутку лискучі кавалки клею, на полиці, де вже лежали готові "закази", — якесь дурне, на мій смак, слово, бо заказ — це заборона, — на стіл зі склом і пакою квитанцій; книжка, яку перед тим прийомниця читала, можливо, із тих, які тут оправлялися, і поки все це роздивлявся, виходив і батько. Був у хвартусі, трохи зігнутий і напівлисий, шкіра обличчя завжди відсвічувала жовтим, але, коли всміхався, лице його напрочуд лагідніло; тоді я не дуже того завбачував, адже просто виконував материне доручення: приносив йому обід, мати була ворогом бутербродів і бажала, щоб батько обідав свіжою стравою; так-от, кажу, не дуже я, здається, до нього придивлявся, бо це обличчя було найбуденніше з буденних і найзнайоміше зі знайомих, але, виявляється, таки придивлявся, раз через стільки років воно випливає переді мною; і жовтавий колір лиця, й усмішка, що так його лагіднила, й ота зігнутість у карку, й ота жилава рука, що брала в мене авоську, і короткий позир колись голубих, але вже й тоді присивілих очей, і незмінне запитання, як там удома, і як спазматично тримали його жилаві пальці авоську, — все це виразно випливає із глибини, ніби ходив туди, в майстерню, принаймні з тиждень чи місяць тому; цікаво, чи на тому місці й та майстерня, адже помітив закономірність: коли починаєш щось згадувати, притому настирливо, того вже нема, отже, можливо, й тієї майстерні нема, а може, й будинку, адже був старий, із вилущеної рудої цегли, такої ж рудої, як глина в тих краях, що виламується з надр земних на всіх кручах. І я вже напевне знаю, що ніколи не спущуся по тих сутінних сходиках, де пахло клеєм та папером, і не зможу розчинити оббитих бляхою дверей, і жінка на прийомі-видачі не підхопиться послужливо і не побіжить у глибину загадкових сутеренів, де вовтузяться, щось роблячи, чоловіки у хвартухах, де вариться клей, де нарізається дерматин, картон, та й самі книги наново обрізаються, щоб зчесати із себе ветху труху, в яку поступово починають перетворюватись. І я починаю помаленьку розуміти: чому в мені оживає оте дивне почуття вини. Очевидно, розгадка десь тут поруч, у системі отих виривкових спалахів-марень, чи пригадувань, чи виджень, котрі виникають незалежно від моєї волі, бо насправді не я їх кличу, а вони мене. І що найбільше вражає: повертаюся туди, в минуле, все частіше, бо воно невідь-чому злегка непокоїть: щось треба вдіяти, щось учинити, а може, зрозуміти раніше незбагнене, але навіщо це мені потрібно, коли ніхто до того не спонукає? "Досить лежати, вставай, ледарю!" — люто кажу собі і встаю так різко, що аж голова завертом іде. Полиці з книгами, які прочитав, а більшість таки ні, вигинаються і стають, ніби нутрощі дивної істоти, власне хребтом і ребрами її, і я перебуваю в тому нутрі, проковтнутий цим днем, і цими думками, і нікому не потрібними гризотами, бо таки справді маю щось учинити. "Щось учинити, — кажу собі, — ступаючи непевного крока, — але що?" Зрештою, все стає на свої місця, і я важко йду, аж повискує під ногами паркет, і скерунок у мене певний: до того тихого листяного шелесту-шепоту на кухні. Назустріч вискакує трохи перестрашена дружина: "Що, дитина прокинулася?" — питає вона, але я позіхаю їй назустріч, начебто змій із давньої дитячої казки, котрий заповзявся її ковтнути.

— Ну, милий, — манірно каже моя дружина. — Міг хоч би рукою затулитися.

— А що, смердить? — нечемно запитую я.

— Ну, я цього не сказала б, — дипломатично викручується жінка. — Але приємного мало…

Усе це, що тут, може, й хаотично описую, уривки мого життя. Можу признатися в одному своєму гріху: довгий час функціоную безподієво на рівні рослини: виконую ті чи інші функції, роблю те, що належить, допомагаю дружині в господарстві, дивлюся за дитиною, одне слово, перебуваю у звичайному житейському плині, тоді, можна сказати, мій мозок спить. Та це до часу, бо надходять дні, як оцей, що описується зараз, цей день також уже давно тінь, але він прийшов, і мушу його відбути, і все в мене зламується і скривлюється, ніби в кривому дзеркалі, і я потрапляю у своєрідне задзеркалля, котре часом має стосунок і до неживих людей, і вони оживають, і переступають раму, і входять у мій перекривлений день; відтак прокидається мій мозок і починає сукати сиву нитку, що сплітає візерунка конче мені потрібної думки, і поки той візерунок не з’явиться, не можу заспокоїтись, адже коли заспокоюся, то знову можу поринути в сірий потік днів, як я називаю б е з н і ч о г о, коли і я сам, і все, що зі мною діється (таки діється, а не відбувається, бо тоді нічого не відбувається), знову стає звичайним житейським плином. Саме в отакі скривлені дні я найчастіше сідав до столу й намагався записати те, що зі мною діється, і це чиню не для того, щоб витворити якесь оповідання чи щось близьке до красного письменства, а щоб допомогти собі з’явити того чи іншого мислительного візерунка, отже, хочу щось у цьому світі зрозуміти. Оці хаотичні й по-мистецькому не організовані записи й складалися до однієї папки, яку я розчиняю тільки тоді, коли мені припікає. І от зараз, під кінець тисячоліття, коли давно вигибли великі імітатори, коли й життя непомірно змінилося, коли по телевізору показують або дурні російські, або більш вишукані, але не менш дурні американські фільми, я ті фільми інколи пильно дивлюсь, особливо такі, де говориться, (а американці люблять такі теми) про медичні чи космічні експерименти над людиною, тож вона, людина та, випадає із числа пересічно-звичайних і чинить якісь страшні речі: вбивства, знищення, намагання розладнати світ. Відтак з’являється нещадний і невмолимий супермен і знищує ту штучно витворену потвору. Так-от, ті фільми мене цікавлять тільки з одного боку: не раз думається, що таким штучно витвореним є у цьому світі я, навіть назву дібрав відповідну: к о л а п с о ї д. Отже, я людина-колапсоїд, і то з простої причини: великі імітатори намагалися вбити і перетворити в солончаки всі мої святощі: батьківський дім, логіку життя та існування моїх батьків, долинку із джерелом та квітами "мило", школу, яка мала б навчити мене бути добрим і розумним у світі, а натомість робила з мене ґвинтика, відтак усе живе довкола мене спалювалося, бо навіть родина моя, народжена дитина, дружина, навіть захоплення мої — все існувало не на справжньому рівні, а на рівні імітацій. Ось чому я колапсоїд, а раз такий я створений, то й мушу творити певне суспільне зло, а коли так, то мене, можливо, треба знищити, як тих штучно витворених людей-потвор в американських фільмах. Але я продовжую жити, бо, здається, хочу і вмію ховатись у собі, приховувати свою колапсоїдну суть, хоча навколо мене витворилося аж стільки солончаків, що чую на обличчі подих пустелі, гарячий, сухий, безплідний. І йду, заплющивши очі, в ту пустелю, бо вона вабить мене, йду в систему своїх колапсів, які живлять мене, але назагал я цілком марна й не потрібна світу істота, якесь дивне зіпсоване людське "я"; і коли б не було отих приступів просвітлення, що розкривають переді мною дзеркало і велять виступити з нього тому, що було в моєму житті справді живим, то я давно став би мертвою душею цього світу, саме тією мертвою душею, що колись непомірно вжахнула Миколу Гоголя. Та мене рятує тонка нитка з бабиного літа, яка несподівано починає снуватися із мого писка, адже я людина-павук, котрий безшумно летить у царство наступаючих солончаків…

Син моєї жінки і того завзятого мотицикліста, в котрого замість живого серця було вставлено мотора і в кого замість крові тік по жилах бензин, котрий і згорів через це, так-от, його нащадок любить виходити на балкона, вмикає, щоб було не дуже голосно, транзистора (власне, він волів би, аби було голосно, але ми це йому заборонили) і стоїть у хвилях скаківливої й деренчливої музики, монотонно похитуючи головою. Може стояти так годину, й півтори, і дві, і це часом мене непомірно дратує. Бо він тоді, як коняка: в голові дивне сплетіння мідного дроту, і по тому дроту пульсують електричні сигнали — коротенькі енергетичні спалахи — впереміж із порожнечею, тобто темними паузами. До нього годі в такі хвилі підключати якісь генератори — енергії вони не дадуть. Її в сина моєї жінки ще менше, як у мене, бо в мене є все-таки робочий тиждень, бо я виконую безліч необхідної буденної роботи, бо я, попри свою колапсоїдність, маю хвилини високого просвітлення, і до мене приходить оте не раз згадане, але не завжди збагненне почуття вини за те, що я ніхто, отже, хоч робота не гріє мене, але й ледачим не назвеш; тут же випадок цілком інший: він стоїть на балконі й похитує головою, і від ідіотичної, як на мій смак, музики та й від того дроту, так дивно скрученого в його голові, очі має нерозумні й каламутні, і тільки коли проходить під балконом хтось із його ровесників, він оживає на мить, горлає хрипко привітання, для всіх однакове — хлопець там чи дівчина, і ті його ровесники, проходячи під балконом, горлають йому привітання у відповідь. Він же стоїть і стоїть, помахує головою, окутаний із ніг до голови дротом, музика гучить і гучить, а очі ніби покриваються целулоїдною плівкою.

Ми сидимо з дружиною самі в квартирі: теща пішла гуляти з малою, і я намагаюся оформити оці мої відчування у слова, тобто хочу, щоб дружина поділила зі мною мою тривогу.

— Не роби із себе старого буркотуна, — мирно каже дружина. — Молоді мають жити своїм життям і своїми захопленнями.

І вона, здається, має рацію. Але щось мене все-таки невдоволить:

— Але подивися на нього: це ж не людина, а людиноїд, — прорікаю, зворушуючись, я.

— Коли відчуваєш неприязнь до молодших, — категорично каже дружина, — це вже старість.

Логіка в неї своя, і я намагаюся її збагнути. Вона не продиктована холодним розважком, а емоційною наладнаністю: все-таки її син — продукт кохання, можливо, навіть справжнього, а окрім того, жінка, за своєю природою, приймає те, чого не може збороти. Водночас бачить старість як відречення від життя, хоч це не завжди буває так, принаймні про це свідчить історія моїх батьків. Отже, ми з дружиною навіть у такому обмеженому полі, в якому протекла наша коротка розмова, перебуваємо не на одній колії, а на цілком різнобіжних. Тим-то подумалося, що від якогось часу я перестав шукати собі друзів чи принаймні навертатися до старих, з якими можна, ходячи вулицею чи парком або засідаючи за чаркою чи кухлем пива, розв’язати капшучка зі словами і шелестіти, шелестіти десь так, як погідно і з взаєморозумінням шелестіла недавно моя жінка зі своєю матір’ю. Можливо, зараз це мені необхідно, бо дзеркало відчинилось, і почали визрівати якісь слова — їх я хочу, правда, ще знайти, а відтак висловити, але саме ті, котрі не пливуть із горішніх шарів мозку, а таки з нутра, щоб про все, що зараз відчуваю чи напіввідчуваю, можна було висловитися точно і безперечно. Це нелегке завдання, адже генератор, приставлений до мене, навіть у хвилини таких прояснень дав би тільки блідий струм, і це було б, як квіти у вазонах, що їх забувають учасно полити. Ті ж слова, із нутра, мають просочитися із горішнього пласта мозку, а то не просто фільтри, а хмара, а може, крижана поверхня, де вони блукають і ковзаються, а може, й замерзають, адже нікому не дано, крім рекордсменів, стрибнути вище за себе. Я ж живу за спонуками, яких більше чи менше, і в мені не засвічується, як вогонь небесних ламп, святе одкровення, а з’являється безсилля, а безсилля — це і є солончак чи колапс, яких чим більше живу, тим більше залишаю за собою. Отож мій генератор працює ледве-ледь і не витворює кола вогню, а хіба кволо освічує і розсіює темряву мене самого, вигаданого отого колапсоїда. Може, тому так натужно хапаюся за видива з минулого, хоч би за ту долинку з осокорами чи за згадку про зруйновані книги, купу старих листків, що їх приносив батькові Янишевський, але не я, не я можу і вмію знову повернути їм вигляд тугої і шелесткої книжки. Ось від чого відчуття вини в мені, а ще й сором за те, що вільний час марную дурним просипанням, за отой розірваний зв’язок із книгами, котрі мене раніше збуджували й надихали чи принаймні на короткий час засвічували, і саме в цьому я подібний до сина своєї жінки, бо книги для нього — це підручники, а поза тим їхнього призначення не відає й не розуміє, отже, не потребує їх. Інколи починаю тихо ненавидіти себе за власну ніякість, адже в мене давно не запалювалися очі, як запалювалися вони в мого батька, коли викладав тремтливими руками на стола воскрешені, запашні й принадні цеглинки книг, майстерно зліплені із безформної купи напівзітлілого паперу, і як світилися вони в того старого дивака Янишевського, коли крадьки, з осторогою, як до святощів, наближався до столу і так само тремтливими руками гортав незвично пружаві сторінки. А ще я думаю, що спонуки для такого щастя в обох були також різні: Янишевський мав їх, бо міг тепер вільно користуватися й читати ті книги, а батько мій — від того, що таку можливість йому подавав через свою майстерність і вміння. Здається, саме тут і був захований отой мислительний візерунок, якого так посильно, важко хочу накреслити сьогодні, коли знову розчинив своє задзеркалля…

Тиха радість дощу. Іде за вікном, молодий і добродатний, прогнавши з балкона сина моєї жінки й погасивши його скавчачу музику, відтак заполонив простора, пом’якшив його, і я тепло приймаю його в душу, я, отакий напівсонний кнюх, який зважився сьогодні виступити з себе самого. Для маскування ввімкнув телевізора, але звуку не існує, звука я вимкнув не на апараті, а в голові: ворушать вустами схожі на тіні люди, бо вони і є тіні, пропливають сині тіняві краєвиди, здається, і там, у телевізорі, йде дощ. Тому вона й прийшла до мене, ота тиха радість дощу, як буває після того, коли злива раптом звалиться на околицю й на малу хатину під давно не фарбованою бляхою, а потім починає сіятися спокійно й монотонно, заливаючи світ хвилями озону. Саме в такі моменти і прокидався кущ бузку, котрий ріс біля нашої хати, велетенський, густо покритий цвітом, починав засвічуватися, палахкочучи й виграючи, а може, й сяючи, точачи фіолетовим медом. І мої старі розчиняють до нього вікно й сидять у глибині кімнати, і їх омивають фіолетові хвилі, і вони не ведуть жодних розмов, але дишуть однаково й одним подихом, бо вони в цьому світі одне тіло. Оте палахкотіння запаленої і неопалимої купини грає на їхніх обличчях, і вони раптом стають такі гарні, що не можу відвести від них зору.

— Поставив бочку під воду? — спроквола запитує мати, але не бочка її цікавить і не вода, що має туди натекти, а можливість ще раз звірити із чоловіком свою неподільність. Отже, й вигадала це мале діло, яке має виконати з її слів безвідмовно.

— Хай змиється з даху курява, — каже батько, бо в цю хвилину йому не хочеться зрушати з місця, в цю хвилину він так само, як і я тепер, поринає в своє занурення. Ось чому так мирно й гарно випускає на дощ голубу, чисту, як весна, струмку диму. І за їхньою небагатослівною розмовою, за цими кількома фразами — море несказаного, бо їхня спілка не суперечна, а з’єднана, і перебувають вони не в співдотикальних кулях, а в одній. І я відчуваю, як дощ змиває з бляхи осілу за тиждень бездощів’я куряву, як тече сіра вода, але поступово прозоріє й прозоріє, як починає блищати омитий дах, тільки тоді батько зрушується й виходить, щоб виконати материне прохання. А кущ бузку перед вікном запалюється ще палахкіше, і я бачу в тому фіолетовому сутінку вже саму тільки матір; можливо, вона попросила цієї хвилини, адже, незважаючи на гармонійну поєднаність із чоловіком, і вона має сокровенні таїни, а той, хто їх має, потребує часом самоти. І для мене стає одкровенням саме той кущ бузку, і розхилене у світ вікно, і завмерлі, пофіолечені обриси двох постатей, які після короткої розлуки знову з’єднались. І випливає у вікно синя смужка диму, і важкі натруджені руки лежать у них на колінах, наче коріння, бо саме це коріння й пускає у світ зелені пагони, які ростуть, і дихають, і стають отакими кущами бузку, і ховають у собі таїну поєднань, скрешень, а отже, наповнюють світ високим глуздом, саме тим, якого ніяк не можу вхопити, аби вив’язати свого, хай недосконалого, але необхідного візерунка… Ось чому він зараз світиться переді мною, той дивовижний кущ, отой фіолетовий флер, і мед, і сяйво, і струмливі потоки, й бочка, в яку зливається м’яка й тепла вода, якою добре омити голову, бо після такого миття м’якішає не тільки волосся, але і вдача, й думки в тих головах, і густий запах пишного квіту, якого я вже, здається, ніколи не відчую, хоч бузки ростуть будь-де і начебто так само пахнуть. Зрештою, я знаю, що той бузок чимось подібний до омареної раніше галявинки із трьома осокорами і джерелом, що він з’явився у мені після того, як та долинка в мені померла, а може, помер раніше він, адже, коли будували на місці нашої хати насосну станцію, його вирив і викорчував важкий і холодний бульдозер, котрий пах мастилом і бензином, а в грудях мав не серце, а мотора. І зараз, тупо дивлячись на ці бузкові краєвиди в телевізорі, мені все-таки хочеться простягти руку й торкнутися пучками мокрих, облитих дощем суцвіть.

Затравлено озираюся навколо: кімната, обклеєна дешевими й вицвілими шпалерами, банальний сервант зі склянками, чарками, графинчиками, стелаж із книгами, які почали віддалятися від мене і з якими втрачаю сув’язь; канапка, на якій лежу, а сам ніби повітряна куля, яку занесло сюди продувом; стандартний фотель; знову відчуваю: моє мешкання — таки черево дивного звіра, який жує мене, і смокче, і пережовує, але навряд чи з насолодою, і так триватиме, аж доки не виплюне мене із цього захистку, забічі й гавані, в оббитому чорним ящику, і я попливу туди, куди пливуть усі, адже смерть, як сказав один давній мудрець, це — "кінець битви, їй усі скоряються: і ті, що забиті, й ті, що воюють".

Повертаю голову: чи справді за вікном дощ і син моєї жінки звідти пішов? Ну, звісно, це також було видження, за вікном сяє сонце, на балконі й досі стоїть жінчин син, обплутаний з ніг до голови тонким мідним дротом, махає й махає головою, як кінь, якого перестали вже запрягати в упряж, у нього в голові також мідний дріт, по якому посилаються дрібні електричні поштовхи. Може, це своєрідний телеграф, який не передає телеграм, а тільки їхні ідеї. І мені незвідь-чому хочеться, щоб у передпокої задзвонив дзвінок, і порога переступив телеграмоносій, і мені таки прийшла телеграма. Я розгорнув би її і прочитав отого візерунка, до якого тягнуся сьогодні, розкривши дзеркало. Але ні… Я боюся телеграм, бо остання, яку одержав, була звістка про смерть батька.

Перелякано озираюся на двері, начебто мої думки й справді прикличуть сюди телеграмоносія. "Ні, ні!" — горлаю подумки, а двері й справді розчиняються, і входить у них теща з дитиною за руку. В неї мирне обличчя, а дочка, побачивши мене, виривається і мчить, кидаючись на руки.

І саме в цей момент, коли в моїх руках затріпотіло маленьке, тепле й ніжне дитяче тіло, мій візерунок чітко і яскраво промалювався переді мною, а може, на білому полі моєї душі. І я збагнув: не має значення, чи росте й зараз той кущ бузку, що цвів біля мого батьківського дому, якого викорчував бульдозер із серцем-мотором; не має значення, що долинка з осокорами та джерелом так само зникла з лиця цього світу; навіть не так важливо, чи живі мої старі чи ні, хай і жорстоко це звучить, а має значення, що вони: і бузок той, і долинка, і батьки, і навіть обличчя дружини, що сміється й щось лагідне говорить до дитини, яка, наче листок під леготом, тремтить у моїх руках, існують у мені, хоч я, може, й справді в цьому світі колапсоїд, хоча все це, що мене так хвилює, виривали з мене, вбивали, нищили, але коли вони існують, то я ще в цьому світі непропащий, а отже, завжди можу прокинутись. І коли не я щось добре вдію в цьому світі, бо енергії в мене небагато, то матиму надію, що отого куща бузку, й оту долинку, й осокори, і джерело пересаджу в душу оцієї милої малої людинки, яка цупко обійняла мене ручками й тицяється в неголену щоку, щоб поцілувати, аби тільки якісь інші імітатори не заснували їй мозку дротяними нитками або не зробили таким же, яким я є, імітатором чи колапсоїдом.

Але інша, тверезіша й не така розчулена думка обливає мене, як ківш холодної води: а що, коли я їй передам не те, що хочу, а те, чого не хочу і яке в мені існує попри все. Що, коли й воно стане колапсоїдом, адже ніколи не бачило й не знало ані мого куща бузку, ані моєї долинки з джерелом?

Повільно опускаю дочку на підлогу, бо піт покриває мені чоло. Дивлюся в той бік, де стоїть наше трюмо. Дзеркало холодно відсвічує, і я добре бачу, що воно наглухо зачинилось, а раз так, то ніхто того порогу не переступить.

І тут раптово відчуваю на собі погляд дружини. Мізансцена така: біля дверей стоїть теща з ледь зацікавленим обличчям, я — у фотелі проти телевізора, де показують якусь тіньову виставу ("Вистава у виставі", — думаю я), доця витягує за ноги з-під канапи ляльку, яку вчора сама-таки засунула, обіймає її й голубить, хоча вчора карала. На балконі все ще стоїть, махаючи, як кінь головою, син моєї жінки, а сама вона дивиться на мене так, ніби побачила незвідане.

— Якийсь не такий, — каже. — У тебе все гаразд?

Розтуляю рота й хочу сказати правду: думав про своїх старих, а отже, й про те, що годилося б поставити на їхній могилі хоч якогось пам’ятника. Та ще не встигши й слова мовити, уявно чую її твердого й розсудливого голоса:

— А де візьмемо гроші? Чи ж не знаєш, яка в тебе зарплата? Коли б не мама…

"Мама" — це теща. Але вона мені не мама. Стоїть величаво й мовчки, горда від того, що без її допомоги ми не проживемо.

— Хотів щось сказати? — підганяє жінка.

— Так, — мовив. — Остобісіла мені моя робота і є нагода змінити її.

— Щось запропонували? — практично, як завжди в подібних випадках, запитує жінка.

— Так. В історичному музеї. Зайнявся б археологією.

— А платня? — зимно питає дружина.

— Трохи менша, — кажу безтурботно. — Зате мав би роботу до душі.

— А про дітей подумав? — ще зимніше питає жінка і дивиться на мене десь так, як і теща.

Знову розтуляю рота, щоб сказати щось проти пропаганди війни, зброї, мілітарний сказ і т. д. і т. п., але на заваді став, здається, кущ бузку, що сьогодні так чітко привидівся. Адже коли скажу крамольні слова супроти війни та своєї роботи, щось може порушитися, бо обоє, і теща й жінка, мене не зрозуміють. Відтак може виникнути сварка, в яку вступлять спільним фронтом, і повітря навколо мене буде перепилюватися їхніми тонкими голосами, як колись пилялися осокори, що стояли на моїй галявинці із джерелом. Зрештою ці вискотливі пилки наблизяться до мого тіла, зв’язаного й нерухомого, заціпенілого й побитого правцем, і почнуть розрізати мене навпіл, і я можу не витримати й закричу, бо хто може витримати, коли його пиляють по живому тілу. Саме тому я мовчу й ніби кажу тим мовчанням жінці: родинні справи мають вирішуватися сам на сам, а тут присутня стороння людина. Але жінка не сприймає й цього мого мовчазного резону, бо теща для неї зовсім не стороння людина. Ось чому зітхаю, бо не хочу, щоб гинув у мені сьогодні кущ бузку, так яскраво намальований на білому полі моєї душі. Більше того, хитрую, адже супроти двох мені не вистояти. Розводжу руками й роблю спробу всміхнутися, покірливо й трохи улесливо. Жінка приймає це за капітуляцію, бо це й справді капітуляція.

— Ходіть, обід на столі, — урочисто проголошує жінка, а слово "обід" для неї святе. І я розумію, що зараз відбудеться не обід, а вечеря, але не таємна, бо про які сокровенні таємниці можемо за столом говорити.

Шумко встаю і тупаю на кухню, як ведмідь, із перевальцем, і це ще одна капітуляція, бо сказати по правді, слово "обід" і для мене святе, отож усі високі помисли нехай заховаються до темного міха нашої байдужості. Мені тільки й залишається, що продовжити поринання — глибше й глибше до зеленого мороку, на дні якого навряд чи знайду розквітлого куща бузку. Зрештою, нічого дивного, адже не людина я в цьому світі, а колапсоїд. І мушу думати не про себе, а про сім’ю, інакше мені не збагнути цих двох жінок, котрі ведуть мене під конвоєм на кухню, а ці жінки і є образ цього світу, що взяв мене за горло.

Колапс V.

Передухіддя

Я прокинувся від холоду. Ковдра сповзла, під боками муляло — ніяк не міг розібрати, де це я. Нарешті, згадав — учора таки вирвався із дому з друзями, ми поїхали човном угору по Дніпру, де була одна з моїх улюблених місцин, часом бував тут у відпустку. І хоча ці місця були небезпечні, таки настояв поїхати саме сюди, з сентименту, чи що? А може, і з розгульної сміливості, яка в чоловіків часом виникає, навіть у найобережніших, принаймні на собі те зазнавав. Розбили намети, кричали, балакали, ясна річ, жлуктали спрагло горілку, горлали пісень, цілувалися, блювали, врешті, ледве не побились, аж поки не повлазили, як вужі, в намети і позатихали, власне рушили в каламутний туман видив та марень.

Побачив сірого профіля одного зі своїх співбенкетників, від нього жахливо смерділо, й мені стало бридко. Повільно, знову-таки як вуж, виповз із намету і з натугою звівся на ноги.

Дивився, як сиво й величаво курівся спокійний Дніпро, в прохолодному сутінку тиша здавалася ніби загрозлива, сірі хвилі наповзали на пісок і розбивалися, видаючи короткуватий, мелодійний сплеск. Підчепив ногою порожню консервну бляшанку, і та покотилася з крутого берега з глухим коротким викохкуванням.

Мене захопила раптом ця жива і всеоб’ємна сірість, цей мертвий прохолодний простір, холодне плескання хвильок, а головне — тиша чи спокій. На траві безладно валялися залишки вчорашнього бенкетування: сліди нашої дикунської учти, дикунської тому, що ми вчора своїм галасом немало вбили тиші, поранили дерев, засмітили траву і власні душі.

Стало холодно у трусах, і я потяг з намету одежу. Дихнуло звідтіля сном і кислятиною — товариш лежав, врившись головою в одежу, що правила за подушку, і щільно замотавшись у ковдру. Натяг, стрибаючи на одній нозі, штани, тоді сорочку і, нарешті, скочив до річки, власне до моря. Мені здалося, що простір ніби розсунув свої межі й там, у сивому мороці загойдалися, ніби тіні забутих предків, хвилі, я побачив сірі піски з жовтуватим відливом, небо й купини прибережної лози.

Щось захопило мене несподівано сильно, я озирнувся до наметів на горі, поморщився: дух дикунської учти мене переслідував. Пісок засвистів під ногами, і цей сердитий, пташиний посвист приніс легку й прозору, тобто печальну, радість.

"Боже мій! — подумав я. — Який жахливий учора був вечір! Який жахливий був учора я, і чому тут опинився?"

Ступав по вогкій, твердо змитій біля води доріжці. Пісок похитувався під ногами, але мене втримував.

Зламав вербового прутика й закусив зубами. Гіркий, терпкий аромат заповнив рота, я глибоко дихнув. Сплюнув, а тоді зупинився. Попереду темніла й похитувалася непрозора заслона, а може, то був паркан з колючого дроту? Роздутий, штучно розширений Дніпро котив бурштинового відливу хвилі, і ті плюскали майже мені на ноги, — здалося, що відчуваю присмак цієї води. Вона наповзала на пісок, і той убирав її, начебто губка.

Вже не бачив наметів, попереду клався берег, трохи звищений і піщаний, далі темно бовваніли горби чи ліс, а самотні купини верболозу покірно тримали на собі тягар ранкового туману — великі краплі лежали голубуватими озерцями на зелених увігнутих листках.

Я сів на березі, але не помилуватися простором і цією безлюдністю, а отямитися. Десь далеко залишив свій дім, власне квартиру, бо міська людина не має свого дому, родину, тобто своїх тимчасових співжильців, адже ще в Біблії сказано, і я прочитав це випадково та й вразився: "Бо гордує син батьком своїм, дочка повстає проти неньки своєї, невістка проти свекрухи своєї — вороги чоловіку домашні його!" — всі ті мільйон і один клопіт, ґелґіт і гамір, телевізор, котрий майже не вимикається, а терендить і терендить, виставлений у вікні осточортілий магнітофон, який хрипко реве, гарчить, харчить, виє, пищить, — це все так само осточортіло, а найбільше осточортів собі я сам, бо вже не міг дивитися на себе в дзеркало без огиди, а що вже говорити про близьких та сторонніх? Може, це в мене якась хвороба починалася, та коли я вставав уранці, влазив до трамваю чи тролейбусу, то мені всі ті люди, набиті як оселедці в бочку, здавалися почварними, лихими, і це знову ж таки тому, що почварним і лихим був я сам. Але й розуміння цього, і зневага до себе збоку й від себе не робили мене кращим — я стояв у юрбі чи сидів і майже фізично відчував, що обростаю, ніби допотопний звір, якимсь їжачкувастим панциром, і все для того, щоб оборонитись від цієї чи тієї, чи трамвайної, чи вуличної юрби, від міста, яке пожирало мене, від роботи, яка смоктала з мене, як упир, кров та соки, від ворогів своїх — домашніх. Але тим самим, нарощуючи на собі отой щіткастий панцир, я не міг оборонитися від іншого — самотності, а то звір з усіх мутантів, породжених нашим життям, чи не найстрашніший.

Здригнувся. Назустріч берегом пливла кудлата постать: якийсь чоловік. Не відав, що то за чоловік принаймні, коли наблизився, то побачив: давно не голений із глибоко посадженими очима. Спершу я подумав, що це рибалка, але тут риби вже не ловлять, та й не був він у своєрідній рибальській уніформі: брезентова чи солдатська одіж, чотирикутна коробка, гумові чоботи, вудка в чохлі. Ватянка ж чоловіка, здається, бачила багато, дивно, що вона тримається купи. Чоловік був босий, і засукані штани відкривали зарослі жилаві ноги.

— По рибку? — спитав я.

— Ху-хе! — чоловік показав зіпсовані зуби. — Коли маєш ввіду це, — він плеснув біля горла, — то по рибку!

— Голо тут, — сказав я, дивлячись поверх голови чоловіка.

— Да, тут голо, — сказав той. — А там у нас у зонє харашо. Ти в зону?

— Не знаю, — сказав я. — Просто йду.

— Ну, я кадато так само йшов, — знову показав попсовані зуби чоловік. — Не бойся, йді. Я тебе зразу познав, ти наш?

— Ваш? — здивовано спитав я, все ще дивлячись поверх його голови.

— Ну да, і я кадась рішив плюнуть на цей б… мір. А там у нас, у зонє, ха-ра-шо… Када придьош, скажеш: Петя тебе послав. Не сумнівайся і не бойся!..

Чоловік чвиркнув, і важка біла слина застрягла на його бороді.

— У нас там всьо, як у лучших фільмах, — чоловік подивився на мене значуще і знову чвиркнув, але цього разу під ноги. — Привєт!

Пішов, а я стояв і дивився. Волохата, накублена постать покривалася рідким туманом — не міг відвести від нього очей. І знову душу мені пойняла сірість — це я точно знав і відчував: сірість — це я на порожньому березі, і той дивак, що від мене віддалявся; сірість — це моя ранкова втома, коли я надягав там, у Києві, на себе допотопного панциря і дивувався з почварності людей. А може, сірість — це байдужість, що розливається часом по тілі й по шлунку, як випита натщесерце горілка. І мене повабило у глибину ранку, у глибину волохатої, наїженої тиші, також сірої, як світ і я. Забув навіть, що біля наметів сплять мої співбенкетники, яких ще вчора називав своїми друзями, а тепер у мене вже конечно друзів немає.

Пісок знову засвистів під ногами. Цього разу я пішов через піщане поле. А коли зупинився, здалося, що оточений жовтим, притушеним сяєвом. Пісок оточував мене звідусіль, і навіть небо в цей мент видалося жовтим, тобто піщаним.

"Як у луччому фільмі!" — голосно сказав я, і мені здалося, що звук потягло в невидиму ущелину, де віддався малою приплюсненою луною. Навколо лежала пустеля. Пісок знову засвистів під ногами, і я пізнав задоволення, яке, здається, відчуває самовбивця, натягаючи на шию петлю…

Побачив дротяну загорожу, що тяглася від берега в глибину. У ній було прорвано дірку, — далі вела невеличка стежечка. Я озирнувся. Чоловіка, з яким перестрівся, давно не було, але відчуття порожнечі й сірості не пропадало. Подумав, що не пізно повернутись у дім, себто квартиру, де мене ніхто не шанує — не то що любить, до роботи, яка мені остогидла більше власної жінки, до дітей, байдуже, хто з них мій, а хто ні, але які до мене не відчувають нічого, крім презирства. "Врешті, я сам не відчуваю до себе нічого, крім презирства, і це вже давно. Давно не маю ні до чого інтересу: ні до жінок, ні до вулиць, ні до своєї квартири, навіть до випивки, хоч, може, саме випивка зробила з мене отакого балду".

У душі ворухнувся острах: чого мене несе за той дріт? Але я знав інше: давно туди вабить — саме в зону. Там немає ані роботи, ні родини, ані клопотів, ні зневаги до мене, ні претензій, а головне — ненависті. Мене справді останнім часом це турбувало: все більше й більше почала опановувати якась дурна ненависть до всього.

"Нерозумна цікавість туди вабить, — подумав я. — Не піду!"

Але був уже за дротом. Вже йшов по ледь утоптаній стежці і, хоч кпив із себе і чогось жахався, зупинитися не міг…

На першу хату наштовхнувся випадково. Дивилася підсліпуватими очима напівзамазаних вікон. Стріха була розшарпана — на мене дихнуло пустицею.

Повільно ввійшов у двір, хвіртка при цьому зарипіла боляче і неприємно гостро. Скрізь стояла тиша. Кроки зашаруділи доріжкою, пісок лунко тріщав під підошвами, а двері різонули душу пронизливим вищанням. Увійшов у сіни, двері хлепко за мною причинилися. Звук сінешніх дверей так само був іржавий — з хати війнуло цвіллю, здається, дихнули на мене перелякано невидимі істоти. Піч розвалилася, і звідти через хату шугонула зграйка сірих пацюків. Я здригнувся: великі й потворні були ті пацюки. На стінах залишилися тіні від фотокарток, у кутку — поламаний стіл, і на ньому хтось написав крейдою: "Ваня". Там, де стояло ліжко, в долівці виднілися темні ямки.

Я кашлянув, але звука забило назад у горло. Мені стало незвідь-чому зимно — десь у такій хаті народилися і виросли мої діди й баби.

Відігнав од себе ці думки і, рвонувши двері, вискочив надвір. Туман майже розтав, але вогка сірість не пропала. Стояла надзвичайна тиша, радше, не тиша, а порожнеча.

"Ні, не порожнеча, — подумав я, підходячи до другої хати, — пустка!"

Ця хата була, як і перша, і хвіртка зарипіла так само. Я нерішуче зупинився. До мене підбігла стара волохата кішка, жадібно занявчала й подивилася ясним зеленим поглядом, в якому вже світилася тривога дикого звіра. Я присів і простяг руку. Кішка повагалася, але підставила брудну, облізлу голову — погладив її між вух. Кішка замуркотіла, а я розгублено пошукав у кишенях. Налапав порох від печива, яке любив гризти, й висипав кішці. Кішка пожадливо хапала зчерствілі крихти.

Я вийшов на вулицю. Вона вже заросла шпоришем, і кроки глухо в ньому губились.

Втома пойняла мене. Сів на прогнилій лавочці біля третьої хати. Німо й нерушно стирчав поблизу колодязний журавель. Не витримав спокуси зазирнути. Чорно темніло блискуче око землі, пахло перегнилим деревом і пліснявою. Зсунув ліктем камінця, що лежав на зрубі — той глухо й булько хлюпнув у прірву.

Переступив через сірого перелаза (дивно, ще зберігся тут перелаз), подвір’я міцно втоптане, від перелазу тяглася стежка зі стесаної ногами цегли. Двері з петель знято — хтось бережливий чи хазяйновитий приставив їх до стіни. Тут також стояла та ж тиша-порожнеча, і я ступнув у сіни. Але сінешні двері забито цвяхами, навіть побачив, як молоток зіскакував із голівки цвяха і бив об перетрухле дерево — світліли круглі ранки.

Вийшов і здригнувся. Проти мене стояв великий чорний пес. Собака дивився дивними, ніби сліпими, очима й матиляв хвостом. Я торкнувся його загрив’я — собака напружився, але не відступив. Очі його зоріли притьмарено й дивно.

Знову пошукав у кишенях — собака насторожено звів морду. Але в кишенях було порожньо, і я вибачливо всміхнувся. Погляд мій упав на хлівця, біля нього стояла собача буда і порожня поруділа мисочка.

Туман висів тільки біля води. Тут же повітря вже спрозоріло — і стало видно ціле село. На видноколі загорілася тендітна хмарка і раптом бризкнула першими променями ясного золота. Собака пішов за мною, але дійшов тільки до тину і скакнув на нього передніми лапами. Я озирнувся і знову вразився з його очей: каламутні й зовсім не блискучі. Мені здалося, що той пес був таки сліпий.

Водяна плоскінь губилась у голубуватому світанку, розливши ртутного кольору воду, пісок звідси виглядав червонувато.

"Червона пустеля", — подумав я.

Вже з’явилося сонце, висіло на крайнебі великим розпеченим колом, жовтий ореол сяйва ніби кипів навколо нього. Згоряли й близькі хмарини, перетворюючись у сивий, також червонястий попіл.

Я увійшов у ще одне подвір’я — хвіртка тут хрипнула без іржавого вискоту. Запахло молоком, кислуватим потом корови та обжитим житлом. Із хліва вийшла стара жінка, зирнула на мене холоднуватим поглядом, але не сказала нічого.

— Доброго ранку! — привітався я. — Може, дасте напитися?

Жінка мовчки пішла в хату. Винесла води в залізній з оббитою емаллю кварті. Я справді був спраглий після тієї вчорашньої дикунської трапези. Приклався й відчув металевий віддих води і кварти.

— Живете тут? — спитав я, віддихуючи. — Не страшно?

— Я не сама, а із старим, — сказала жінка байдужно.

— Чи це не Петя ваш чоловік?

— Нє, не Петя, — сказала жінка, забираючи кварту. — Петя живе там, через лісок — то все недобрі люди… Чи ви тоже з них?

— Я сам по собі.

— А я подумала, що ви тоже з тих кадашніх урок.

— Не боїтеся їх?

— Вони нас не чіпають. Нас тут нєсколько сімей. Гнали нас одсюда, а ми вернулися. Вже нам бояться нема чого…

Зирнув на жінку і здригнувся: очі в неї були десь такі, як у того собаки, — ніби й вона була сліпа. Але сліпа вона не була, і я навіть зрозумів, що тут діє: сірість — це утома байдужих.

Вийшов на вулицю й зупинився. Вглибині так само стелилася зачарована, ртутна і землисто-брунатна вода. Поруч журавель криниці показував кудись туди, у небо, де спалювалися хмари, а в цілих шибках мертвих хат заломлювалося проміння, ніби вони починали горіти зсередини. Сонце засліпило мені очі, затуманена млявість ранку зникла, здавалося б, назавжди. Над світом розгорталася розкішна синява неба, і залишки туману розтоплювалися, оголюючи залитий чистим сяйвом молодий краєвид.

Лісок віддаля нагадував зруйновану фортецю, і я заплющився, бо в душі моїй раптом залунала

Пісня піску

Вітер ніс від річки пісок і бомбардував ним старі стіни забутої фортеці. Дув у продухи, і це нагадувало звуки давніх сурм… Мені уявлялася ніч. До фортеці прилітали кажани, цілі їхні полчиська нападали на неї, ніби хотіли її знищити. Сухо шелестіли крила, немов сипався пісок — і ніч була повна того звуку. Однотонний і приглушений, він жив, наче хрипки велетенських грудей ночі. Наче пересипала вона той пісок з однієї руки в іншу — від того з’являлися хмарки золотистої куряви. Вітер гнав пісок до фортеці і засипав очі кажанам. Фортеця під таку хвилю не мала оборонців, хіба заляканого самітного зайця, котрий випадково забрів сюди і тремтів у кутку. Він чув у цій ночі скрегіт зброї, далекі вигуки і стогони. Над фортецею хмарами кружляли кажани — вони прилітали сюди вмирати. Очі їхні ставали скляні, а тіла поступово кам’яніли. І вони грудками падали на безживні стіни, засипаючи їх, наче той-таки пісок… Чувся однотонний і приглушений стогін — пісок царював. Одна тільки трава не піддавалася йому. Вона росла під мурами й на мурах, зелена й вільна, вона міцно вплітала коріння у камінь, і їй не був страшний ні пісок, ні кажани. В її стеблах гуляв сік, і вона знала, що нап’ється його, скільки треба, коли не із землі, то із каменю та піску.

Я розплющився: що це я — сплю чи марю? Й куди це мене занесло? Там мої друзі, з якими провів дикунську ніч, чи не хопилися вони мене? Та це була неправда, що я турбувався про своїх друзів, власне, співбенкетників, так само й неправда, що хтось у цьому світі міг мене похопитися: хто переступив межу зони, починає належати до тих, кого ніхто похопитися не може.

Знову зчавив душу маленький страх, а може, й великий, а може, й жах. Ні, це не жах, а швидше — сірий спокій, адже нечасто людина відчуває сірий спокій, не часто в ній поселяється така велика і всеоб’ємна тиша, як той-таки жах у серці. І я йшов далі по стежці, власне не я йшов, а вела мене вона, стежка, — маленький ескалатор, до якого був приліплений стопами.

Вдихнув на повні груди запаху лісу. Ліс — як ліс, і нічого в ньому від закиненої фортеці не було, та й не могло бути, бо зруйнована, закинена фортеця — я сам. А може, все-таки повернутись?

Але повертатися було пізно. Назустріч ішла жінка з важким, спитим обличчям, босі ноги її якось неохоче піднімалися над стежкою. Руку їй відтягував якийсь кошик, а на голові стримів напіврозвалений солом’яний бриль.

— Доброго дня, — сказав я, дивлячись на неї і всміхаючись, наскільки міг.

— Драстє, — обізвалася вона.

— Мене послав до вас Петя…

Обличчя в жінки раптом засвітилось.

— А, Петя? — радісно мовила вона. — Так ти к нам?..

— Не знаю, — сказав я — мене вразили очі й цієї жінки.

— Ето харашо, — мовила жінка. — В нас Валя без мужіка осталась. Будет тібє, і ти к нєй привикнєш…

— А чому я до неї маю звикати?

— Ну, відіш! Значала тібє будєт как-то ні так, — мовила жінка, не дивлячись на мене. — Но ето времєнно. Скоро тібє станєт харашо…

— А що значить: "станєт харашо"? — спитав я, намагаючись вловити погляд незрячих очей жінки.

— Ну, замічатільно, — сказала вона. — Як усєм нам.

Вона пішла, а я раптом відчув, що у лісі стоїть така тиша, від якої закладало вуха, — мурашки поповзли мені по спині. Але я вже собі не належав, ішов, власне, не йшов, а вела мене стежка — маленький ескалатор, до якого приліпився стопами. Мені вже починало бути "харашо", принаймні виразно це відчув. Співали, як в едемі, пташки…

-------------------------------------

І тут я відчув, що ноги торкнулися землі, тобто поринати не було куди. Опинився на дні якоїсь водойми: озера, моря, а можливо, й океану. Довкола похитувалися зеленкуваті товщі, в яких коливалися чи водорості, чи коралові відростки, а чи, може, тіні земних дерев. І я уздрів, що дно, на якому стали мої ноги після поринання, — не просто пустеля, а дорога, можливо, вимощена бозна-коли і бозна-якою цивілізацією, а у глибині, зліворуч і справоруч, витиналися стіни — залишки колишніх фортець, мурів чи будинків. І я рушив уже цим шляхом, бо збагнув, що натрапив знову-таки в музей, але не чужого життя, а, здається, таки власного, адже кожна людина у світі, подумалося мені, мала чи велика, нікчемна чи знаменита, бажає того чи ні, а таки власного музея створює. Отож ішов, широко розплющивши очі, бо все, що витиналося, з’являлося чи випливало у товщах зеленкуватої води, напрочуд знайоме. Більше того, знав, досить пройти ще трохи — й натраплю на вулицю, де минуло моє дитинство, і це виглядатиме, як один із численних приїздів додому, адже всі ми, ті, котрі покинули батьківський дім, повертатимемося до нього аж доти, доки той існує і доки живуть у ньому ті, з волі яких випущені у цей світ. І той дім — не просто стіни, стеля, підлога, дах чи кімнати-кліті, а також, як і ми, жива істота, що дихає, мислить, руйнується, відновлюється й має свою душу, а душа, як сказав якийсь мудрець: "Справді є форма, яка дає буття природному тілу, що має різні частини і здатності до буття", — і це триватиме доти, доки і їй прийде пора. Тоді з вуст і зривається перший крик відчаю, бо щось у нутрі нашому обривається й падає, як зірваний зі скелі камінь.

І я побачив те, що бажав, чи, точніше, те, що мав і мусив побачити: у глибині водяного мороку проступила знайома хвіртка, яка однаково відчинялася взад і вперед; штовхнув її, і назустріч побіг із радісним гавкотом наш песик, один із тих, який жив поруч батьків, а може, всі разом, але з’єднані в одному, тобто це був не так конкретний песик, як образ його. І він почав радісно скавчати, стрибати й робити навкола мене кола, щоб таки дострибнути до мого обличчя й лизнути його. І я знав, що ця істота чи образ її так чинить, бо не забула мене, а не забути — це і є любити. Двері в домі безшумно відчинились, і на ґанок вийшла моя сестра; мене, однак, не помітила, а почала витрушувати якогось килимця. Зрештою, повернулася, охнула й радісно засвітила до мене всмішкою.

— Діти, дядько приїхав! — крикнула сестра, і з розхилених дверей викотилися з радісним вереском двоє малих, хлопчик і дівчинка, хлопчик тримав у руці пістолета, звісно іграшкового, й бахкав, а дівчинка — ляльку з відпалими ногами.

— Дядю, дядю! — закричав хлопчик, — а мій пістолет бахкає!

— А в моєї ляльки знову відпали ноги! — радісно закричала мала.

З’явився на тому ж ґанку й батько, такий, яким знав: із жовтуватою шкірою обличчя і зігнутий у карку, усмішка його стримана, але так само радісна; у розчиненому вікні я помітив і темну материну постать.

— Десь затримався? — спитала вона, спираючись пальцями об підвіконня. — А всі твої тут і давно на тебе чекають.

І я побачив обіч матері у проймі вікна, наче на фотокартці, бо всі нерушно позастигали й порозплющували очі, від чого вони починали здаватися схожими на ґудзики, усіх моїх: дружину, дочку, яку вона тримала на руках, а сама дочка точнісінько так само тримала біля грудей ляльку, але ноги в тієї не були одірвані, а ззаду ще й тещу мою, хоча та, наскільки сягає пам’ять, ніколи в моє рідне місто не приїжджала.

І тільки тепер я побачив, що сестра струшувала не килимка, а картату, з китицями скатерку. Простелила її на столику, що стояв серед двору, і на ньому почали самі від себе виникати тарілки, пляшки, миски, склянки, чарки і столове приладдя.

— Якесь сьогодні свято? — спитав я, зупиняючись біля столу.

— Так, — сказала мати. — Таємна вечеря нашого роду, бо ти таки до нас повернувся.

Здивовано роззирнувся. Кущ бузку ріс на своєму місці, але не цвів, очевидно, тепер не травень, та й чи можуть цвісти квіти під водою? Однак росли тут, власне, витиналися тінно, яблуні та груші, на яких росли плоди, а може, тіні плодів. Моя дружина повільно зривала ті плоди і клала до кошика, і це нагадало картину якогось знищеного у тридцяті роки художника, здається Бойчука. І в моїй залитій водою голові почав раптом виписуватися й промальовуватися ще один візерунок, образ якого давно миготів перед очима, але ніяк не міг убгатись у форму слів чи визначень. А була це вельми проста думка, така ж проста, як стриманий, мудрий усміх на батькових вустах. І я збагнув, що не батьківська хата віддалялася весь час від мене, а таки я від неї, і що саме це й призвело до її руйнації, адже коли хати покидають сини, то вони швидко стають пустками, хоч, може, й справді: щодо того постаралися немало й великі імітатори. Але збагнув і друге, дотичне до цього: не треба складати вини своєї на когось, бо так вини не позбудешся, а ще пізнав, більше за це: всі оці люди, котрі зібралися тут, а може, це я їх зібрав своєю волею й бажанням, по-своєму любили мене та й люблять, живі вони чи неживі, отож це я віддалявся від них і тікав, бо сам не любив їх так, як належало б. Не світ щодо мене, а я у світі витворював, креслячи, кола солончаків та й покидав їх, розсипаних по дорозі, яку пройшов, відтак колапсоїд — не так світ, а таки я, хоч і світу не намальовано однією тільки білою чи тільки чорною барвою. Можливо, в цьому й була розгадка відчуття вини, яку ціле життя своє відчуваю, про що виразно свідчить цей скрипт, і це була ще одна істина до складеного мною перед таємною вечерею візерунку.

Отож ми сиділи за столом, оточені товщами зеленкуватої води, мовчазні і спокійні, але попри все з’єднані чи й злиті тим, що і є таїною у цьому світі. Бо коли відбувається таємна вечеря, ніхто нічого не мусить говорити, адже слова уже стали плодами, як оті тіняві груші та яблука, що їх зняла із дерева пізнання для нас дружина, отож вони зірвані з гілок, і їх треба дбайливо скласти до кошика. А коли кожен із нас, котрі мовчки сидять і неквапно вкушають із порожніх тарілок виделками, якими не зачеплюється їжа, і ножами, якими нічого не розрізається, тоді й чиниться таїнство, яке ми, сущі цього світу, не завжди вміємо розгадувати. І це тому, що всі, живучи в імітованому світі, поступово ставали несправжніми, відтак колапсоїдами, а тільки справжнє у нас і може вважатися Божою часткою. І ота несправжня у нас частка все більше і більше розросталась, аж доки не зробилася з о н о ю, і та з о н а почала вже нас вабити, як надить і зелений світ із садами, бузками та долинками із джерелами. Отже, несправжнє в нас росло, а справжнє маліло, хоча ніколи, здається, принаймні у частині із нас, не зникало. Воно і в мені не зникло, хоч я таки увійшов у зону, зманений метафізичним потягом, що подібний до потягу, яким часом вабить і смерть. Ось чому, коли заходив я у з о н у, вряди-годи струшував мною жах, і це був жах, уподібнений до жаху перед смертю, адже смерть, і з о н а, і солончаки, які покидаємо за собою чи обіч своїх доріг, — це також її, смерті, образ.

І тут сталося ще одне диво. До нашої хати, що сховалася у водяній зеленкуватій товщі, до дна річки, чи озера, чи моря-океану я прикликав, як уже казав, тільки тих, з ким був найтісніше зв’язаний, отже, кого найбільше любив. Але хвіртка, що давала змогу зайти в подвір’я, весь час хилиталася взад-уперед, бо в неї почали входити нові й нові позеленілі істоти. Декого я знав, а більше — ні: увійшов чоловік сестри моєї, і його батьки, зайшов батько моєї дружини, а за ними її діди й баби, зайшов син моєї дружини, навіть той мотоцикліст, що розбив нашу сім’ю, а за ними діди й баби мої, а ще інші й інші, підходили й називалися: прадіди, прабаби, і пра-, і пра-, і всі вони всідалися до столу, а стіл сам від себе розсувався, на ньому виникали нові миски, тарелі, склянки, столове приладдя, але вже не теперішні, а цілком музейні. А хвіртка не переставала беззвучно хилятися, люди входили і входили, і стіл наш уже протягся на довжину дороги, якою сюди прийшов. І я, зачаровано дивлячись на оце дійство, не міг не подумати: ось він, справжній, не імітований музей, що його має тримати в душі кожен, хто не бажає щастя у з о н і, і кого бере за серце пазуристими лапками липкий жах. І я відчув, що налитий тим жахом по вінця. І жах той, зрештою, і є вода, якою оце зараз ми залиті і яка звела нас докупи, бо часткою її ми є, були й будемо.

І ще одне диво побачив я у тому видженні: кожен із нас діставав по великому золотому яблуку, які опускалися з високості на тонкій золотій нитці, і кожен те яблуко клав біля правої руки, і кожен довідувався, що те яблуко має зв’язок із небом, бо всі нитки, на яких вони спускалися, сходяться до однієї руки, яка їх і тримає, і та рука, можливо, і є сонцем цього світу, навіть не можливо, а напевне ним є.

І я вже не міг побачити кінця столу, який губився у зеленому мороці води, відтак вив’язавсь у моїй голові ще один візерунок: всі оці люди чи тіні людей, живі чи давно зниклі, розчинені у воді часу, як сіль, напіврозчинені чи ще у живих іпостасях, є часткою живого мене, а отже, часткою і того сонця-руки, що тримає тонкі нитки з бабиного літа, а всі ми — мережа цього світу, створена не для ненависті, а задля любові. І я відчув, що досі мав у грудях не серце, а шматка каменю, однак воно залишалося серцем, ось чому в цій воді, на цьому дні і на таємній вечері воно почало розбухати, наливаючись соком, й випускати із себе зелені пагони. І це стало головною часткою, тобто поживою на цій нашій таємній вечері, адже сокровенне у нас — це і є те, чого, може, до кінця не розуміємо, але чого не можна губити й утрачати, тим більше знищувати, й імітувати, і придумувати, а тільки приймати, як зерно, в якому закодовано не лише солончаки, пустелі, зони, війни, імітаторів, малих і великих, а живу суть людини й світу, яка не має зникнути, хоча весь час зникає і розчиняється у цій воді.

1974—1976, 2000 р.

1

Комедія закінчена.

2

Дотепна людина.

3

Людина примітивна (лат.)