І це був єдиний випадок, коли став по-справжньому лихий. Якщо жінка під час кохання вставляє прозаїчне чи буденне слівце, котре до кохання стосунку не має, наприклад, при з’єднанні раптом охає й каже, що не встигла намочити білизну, або: "Стривай, щось у горлі пересохло, піду нап’юся" і так далі, то я скаженів і мав бажання її побити. Вона цього мого ґанджа знала, тому теми, що я, мовляв, у когось закохався, не продовжила, але я того зауваження не забув, воно увіч означало: провести дружину навряд чи вдасться, адже є речі, на які жінки надчутливі, і тут треба бути аж вельми сторожким. Я й був сторожким, але своєї абсурдної пристрасті подолати не міг, отож почав витворювати не кохання, а його імітацію, насправді не раз забуваючи, де є об’єкт імітації, а де його предмет. Тобто цілком не був упевнений, чи зімітував своє кохання до "відьмочки" (відтепер так її називав, бо імені не знав та й не намагався вивідати), чи до власної жінки. Тобто те, що я здурів од "відьмочки" й несамовитів од того, сумніву не викликало, сумнів був у іншому: чи не є мій одур реакцією власного-таки організму на колапс, котрий починався цього разу в родинному житті. А це значило, що я хотів любові, хотів справжнього погідного й дружнього життя, бажав злиття з жінкою не лише фізичного, але й духовного, а останнього й не було, бо жінка останнім часом почала мені на кожнім слові перечити, неодмінно викликаючи роздратування, отже, не гармонізувала, а дисгармонізувала, і спільності ми досягали однієї — в ліжку, та й то не завжди. Тим-то й кажу: чи не була "відьмочка" породженням моєї уяви, тобто чи не стала для мене соломинкою для того, що тоне, адже поринання — одна з ознак колапсу. Ясна річ, що особливої уваги до себе дівчина не могла не помітити — це в їхній, як казав, природі, але я аж зовсім не був певний, чи її підігрування моєму безумству було щире, чи тільки тонко розіграна насмішка кокетки, скоріше останнє, бо найправдоподібніше; принаймні ще не втратив настільки голови, щоб не розуміти й не бачити бар’єрів, котрі нас розділяли, зрештою, і їхньої неперехідності. Міг би підійти до неї при нагоді, такі нагоди траплялися не раз, і поспитувати: сміється з мене чи справді між нами з’явилась ота метафізична т а ї н а, яка розумових розважань не потребує, але це значило б іти на ризик: коли кпить із мене, ще півбіди, постраждаю, помучуся, а тоді заспокоюся і знову піду на поринання, тобто ввійду чи впливу у широку пащу будня, який мене не без задоволення пережує, як жує всіх та повсякчас. Ризик же був у тому, що "відьмочка" на мого безума могла б відповісти, і тоді я, при своїй старомодній порядності, мусив би вдруге розлучатися зі своєю жінкою, а що знайшов би? Адже досить поставити нас обіч одне одного — і цілий світ зарегоче, рвучи собі боки! Саме тому вирішив, що моя "відьмочка" — щось подібне до літературного героя; той також імітація живого світу та буття, продукт вимислу живого мозку, але структура нематеріальна. З іншого боку, це субстанція, яка, народившись, починає існувати реально, бо література, коли зайти глибше, насправді не є імітація, а творення нової, хай і нереальної дійсності, через імітацію твореної. Ось чому я подумав, що "відьмочку" вигадало не моє розумне, раціональне, реальне й коригуюче начало, але той янгол-охоронець, котрий сидить у нас; саме він і починає творити в нас метафізичні імітації, потрібні нам, як соломинка, для того, хто топиться, а я таки й справді в родинному морі почав топитися, бо замість щастя чи задоволення-контенту дістав буденну рутину, яка тим швидше почала мене заливати; кажучи чесно, дружину любив не живим сьогочасним, а колишнім умерлим почуттям, тобто імітував. Ось чому моя жінка й сказала в час найвищого мого сексуального наповнення: "Таке враження, ніби в когось закохався!" Але найочевидніше: я не закохався, це була тільки одна із імітацій мого янгола-охоронця, його, можна сказати, літературний твір, така собі новела, якою рятував мене від поринання.
Ось чому вирішив поїхати у рідне місто, кам’яне місто, де чаїлося у землі чи в могилах бабів, дідів та прадідів моє непотужне коріння, а непотужне тому, що я — плід громіздкий, але всередині порожній. Вирішив, отже, покинути в просторі й жінку свою, і "відьмочку" та й опинитися сам на сам із собою колишнім. Сентиментально наладнався і рушив позітхати біля стін рідної школи, до якої сентименту ніколи не мав, бо робила з нас, як казав, не людей, а таки імітації, і тільки силою опірного духу дехто із нас, в тому числі і я, тими імітаційними подобизнами не став. Отже, і школа, і вчителі, й учні, і все те, що я капітально, як сміття, вимів із себе, стали ніби та ж таки новела, літературний твір, придуманий великими імітаторами цього світу, які поклали на карба світову місію убити в нас дух і перетворити в безвідмовні ґвинтики. Частина із нас тими ґвинтиками стала, тобто рушили у світ мертвими і мертвими з нього чи вже повідходили, чи вийдуть, а частина духом була оживлена, саме тому й поселились у них янголи-охоронці, а це значить дістали вони Божу частку — і досі твердо вважаю, хоч як самовпевнено це звучить, себе за такого. Бо навіть не створивши у світі якогось добра, малого чи великого, Богом заповідженого (адже мушу на роботі не жити, а функціонувати, тобто залишатися гвинтиком), духа маю просвітленого й не чиню через те зла, освяченого суспільством, у якому доля мене поселила, навіть сторожко того бережуся, хоча боротьба в мені, як бачить читач із цих записок, чиниться шалена, і я, як шевченківський човен "у синім морі", то виринаю, то потопаю. Відтак колапси чинились і в моїй душі, від чого утворювалися кола безживних іскристих солончаків, але побіч існувало видиво джерела на зеленій галявинці, з якого витікав дзюрчисто-чистий струмок, і росли квіти "мило", й стриміли, гінко пошумовуючи листками, чудові осокори, котрі закликають подорожніх, щоб напилися щирої вільги, перед цим вимивши від куряви днів руки та обличчя. Розумію, що це символ, та знаю й інше: така кутинка в моєму рідному місті й справді була і є. Отже, без проблем можу піти туди і дістати такого потрібного мені причастя.
Однак я з тим не поспішав, щось відводило, знаю і що: страх. Коли та кутина так нав’язливо почала з’являтися в пам’яті, чи не є це знаком, що з нею могло щось нагло недобре статися? Нічого дивного, адже великі імітатори світу, під началом яких мушу жити, ретельно знищують такі долинки — бачать-бо в них присутність живого духа, супроти якого вони й піднялися зі своїх боліт.
Для застороги спитав у батьків: чи збереглося те місце? Вони не знали, бо живуть тепер у п’ятиповерховій коробці стилю "барако" і рідко виходять за межі окресленого нового кола: двір, магазини чи базар, бо з кожним роком немощіють, коло ж інтересів їхніх звужується до міри солончака, котрий раз по раз виникає в моїй уяві. Вони вже змирилися, здається, остаточно і поступово перетворюються в таких, як та стара, котра сиділа на ґанкові біля місця моєї колишньої роботи. І як та стара, вони спокійні, очі їхні налилися каламутом, який і є познакою того спокою. Вони раді моєму приїзду, але відчув, що за час, відколи не бачилися, несвідомо від мене віддалилися. Це не значить, що почали ставитися до мене гірше, просто простір, прокладений між нами, збільшився. Але на звістку, що я повернувся до колишньої жінки, видимо зраділи, бо шлюб для них — спілка нерозторжна.
— Ми хотіли б, — сказала мати, — дочекатися від тебе внука.
Батько при цьому лише мовчки кивнув.
— Але ж маєте двох онуків, — здивувався я.
— То внуки від Галі, — сумирно сказала мати. — А ми хотіли б і від тебе.
І батько знову мовчки хитнув головою.
— Ну що ж, — весело сказав я, власне штучно-весело. — Думаю про це вже сам.
І це була несподівана фраза з мого боку, бо досі дітей не хотів. Бажати дітей — це значить брати відповідальність за те, що пустив їх у світ. Але що їх чекає там, де порядкують великі імітатори? Отака школа, де творять імітованих людей, і такі музейчики, які пропагують імітаторів, їхніх героїв та перемоги, як, наприклад, в останній війні? Чи враховували це й мої батьки і чи клали на плечі таку відповідальність, пустивши мене із сестрою в життя? Але в них була інша, своя логіка.
— Світ без дітей мертвий, — сказав спокійно батько, і цього разу мовчки кивнула мати.
І я їх раптом зрозумів. Збагнув, що вони жили не заради імітаторів, а заради своєї любові. Діти ж — це і є плоди любові, ось чому шлюб для них нерозторжний і святий. Любов же — це дерево, котре стоїть над джерелом, джерело його поїть, і воно зроджує не тільки листя, яке стає погноєм землі, але й насіння, у котрому запечатується образ цього-таки дерева — Господній код. Моє ж дерево, на їхнє розуміння, творило тільки листя — погній для землі. Ось чому єдиний їхній інтерес щодо мене тепер: аби я пропечатав душу тим Господнім кодом. Дерево шарпають бурі, рвуть вітри, на нього падають громи, власне блискавки — ось хто для них великі імітатори, але воно, коли встоїть, виконає свою програму від бур, вітрів, блискавок незалежну. Відтак ще одну істину збагнув я, відбувши ту небагатослівну розмову: я не є автентичним, звільненим від інших тілом, а їхня плоть і кров, отже, корона того дерева, саме та, що й родить листя й насіння чи плоди. Без них, оцих старих, в очах яких все більше згущується старечої каламуті, я в цьому світі навіть не солончак, а зрубана гілляка, котра зів’яне швидше, ніж струхлявіє стовбур, і як не дивно ці прості одкровення не просто мене зворушили, але й укріпили.
(Продовження на наступній сторінці)