— Хоче перед вами вибачитися, — каже колежанка. Вона як режисер у цій нудній виставі, тож чую, як біжать по спині сотні мурашок. Бо ця історія починає вже дратувати. Окрім того, хочеться курити, але в музеї це чинити суворо заборонено, а вийти не можу, поки ведеться та розмова, адже стосується мене. Колежанка, зрештою, мовчить, говорить той, котрий зараз бозна-де. Колежанка відповідає односкладово, пробує щось заперечити, але вдавано послушливо замовкає. Її аж зовсім не турбує, що в цій історії вона — передавальний кабель. Он як впевнено тримає біля вуха рурку, як вільно відставила ногу, обтягнуту штаниною; штани вона називає чомусь "бруки", скільки світиться в ній упевненості, і зовсім зараз не сіра й не затуркана. А може, їй закортіло погратися з нами обома у "зіпсованого телефона", може, при мені вона за мене, а при завові — за нього? І я відчуваю, що цей дріт і апарат, що з’єднує нас, — із живої плоті й крові, а особа в кам’яних штанях, раз на ній "бруки", ця особа в кохтині з глибоким вирізом, який недавно навіщось затуляла перед моїми нескромними очима, оця особа із надмір стрункими грудьми, очевидно, не обійшлося тут без поролону, особа, на якій шапка чужого волосся, так пильно пригнана до голови, що забуваєш, що це тільки імітація зачіски, отож ця особа — хто вона мені, й що хоче, і чому такий великий виявляє до нас із завом інтерес? Я вже задавав таке запитання, але й досі не знаю на нього відповіді.
— Ну от, — каже колежанка, рішуче сідаючи за стола, на щастя, вона й гадки не має, які думки крутились у моїй голові, інакше б ми з нею також заворогували б, а коли б заворогували, то як би все завершилось?
— Ви що, не слухаєте? — роздратовано запитує колежанка й округлює натемнені очі.
Я струшую із себе заціпеніння. Окрім того, жахливо хочеться курити, а тут не виймеш люльки.
— Все, як казала, — промовляє колежанка. — І чути не бажає про ваші вибачення. Говорить, — голос її стає, як залізо, чи криця, чи мідь, чи чавун, щось важке і неживе, — або він, або ви. То чи не краще, щоб були ви?
— Тобто? — по-дурному запитую я.
— Хіба й досі не втямили? — згукує вона. — Може, отак встанете й підете геть? Отак ні за що і ні про що?
І я встаю, шумко й важко, як це чинять огрядні люди.
— Бачите, встав і йду, — кажу жартівливо. — Покурити…
— Покуріть, покуріть, — поблажливо і з легенькими жартівливими нотками каже колежанка. — І подумайте добре, еге ж, подумайте!..
Такий довгий сьогодні день. Довгий і порожній, як ця вулиця, на якій опинився. На жаль, знаю, куди веде: там далі — базар, за базаром — міст, інша вулиця, по якій повзе трамвай, ним я і їздив на роботу, далі майдан, парк і знову вулиця, що витікає в іншу, — безконечна каруселя, на якій можна було б покружляти, коли б не оце небо, оця сірість і сподівання: от-от рине із хмар сніг, сніг-фільтр, сніг-очисник, білий і холодний, який опадатиме мені на душу й очищатиме її, як очищає повітря. Адже і я з такого ж повітря, роздутий і великий, і в мені нечасто мотаються розгульні вітри, назагал я погідний і тихий. Але вітер віє, сірий і мокрий, мені важко дихати, важко дихати будинкам і вулицям — пізня осінь має закінчитися сьогодні. І коли крізь мене просіється сніг, коли очі мої очистяться і зволожіють від зворушення на велике таїнство, коли я, врешті, забуду цю малу, нікчемну історійку і цей сірий день, тоді почую музику осокорового листя, дарма що воно давно осипалося, зрештою, це можна вчинити на цій порожній і голій вулиці, коли дуже захочеш, адже певно знаю: там, далеко, в морі мого дитинства, все-таки росте квітка із дивною назвою "мило", і я можу зірвати її подумки чи уявно й зітерти об руки — обов’язково зітру і простягну долоні, хай хтось біля вікон сміється-заливається, до джерельної води струмка, яка дзюрчить і грає — тоді й почнуть вигравати білі скрипки. У великому оркестрі всесвіту, а в тон тим скрипкам озоветься золотими сплесками синя арфа дня…
Курив у тому ж дворику, на який недавно дивився. Хлопця із м’ячем не було, сиділа тільки біля дверей парадного висохла й ветха деньми бабуся. Дивилася на мене незмигними каламутними очима, і я незвідь-чому позаздрив їй — вона вже не знає маленьких, нікому не потрібних пристрастей. У її очах гуляють вітри з інших світів, незбагненних нам, утонулим у щоденній метушні. Ці вітри навідають усіх сущих, але вже тоді, коли не зможуть оповісти про те іншим людям. Ця бабуся теж не може розказати, що бачить, годинами висиджуючи біля цього порогу, і що відчуває. І мені раптом по-думалося, що й наш зав також починає входити в ті неосягнені сфери, які почали засмоктувати його, як болото. От чому він стрепенувся й ожив, коли я кинув у нього неподобним словом. Знайшов раптом поживу для своєї лихої пристрасті, тож знову пішов із блокнотом і кульковою ручкою, хоча ні, він і досі вживав старомодні самописки. Очі в нього як крига, а в душі заспівало. Ось він іде, визираючи з-за свого блокнота, і очі його, омолоджено-щасливі, вихлюпують життєву силу. І йому зовсім байдуже, говорять позавіч про нього добре чи лихе. Бо коли у нього є змога ступати отим котячим поступом, коли в руці тремтить самописка, коли є блокнот, то є і сила, що допомагає йому струсити із себе тлінну дрімоту, саме таку, яка тліє в очах оцієї старої, котра дивиться на мене й не дивиться; тоді він знову стає, як колись, і думки про вихід на пенсію заганяються у глухого кута, як заганяє перелякану мишу кіт.
Окутую себе димом, ніби захищаюся і від цієї старої, і від чоловічка з блокнотом і самопискою, однак все одно пронизує мене жах. Морозяться жили, як там у того поета із XVII століття, в Івана Орновського, — труп падає на очі, труп падає на обличчя, мій власний на моє обличчя — звідки ти взяв, давнезний і всіма забутий поете, цього дивного й дикого образа? Розумію тебе в цьому дворику, під холодним і вигаслим поглядом, мимохіть відчуваючи неземні вітри й на собі; розумію, що в світі нас не можна вимірювати одномірно, що найменші й найдрібніші пристрасті — це тіні чи алегорії світових, і те, що досі я не втрапляв у подібні пригоди, що на мене не спадало нещастя, що плив, чи сковзався по кризі, чи котився вулицею, на якій немає перепон, загат і трамплінів, — лишень випадковість. Може, тому й допустився нерозважності, уроївши в голову, що в світі можна прожити самому. Отак окутатись кулею диму із власної люльки і стати людиною-невидимкою: ти інших бачиш, а вони тебе ні, відтак іти, плисти, їхати, шкутильгати, плуганитися, аж доки не зустрінеться той поріг, де на обличчя тобі раптом упаде власний труп…
Чекаю, щоб закінчився цей день, але в ньому сказано ще не все. Пообідав півтарілкою юшки й двома сирниками, а тоді, обважнілий од їжі, подався по книгарнях. Проблукав битих чотири години і не купив жодної книжки. Зрештою, не хотів нічого купувати, можливо, тільки подихати запахом книжок, відчувши їхню тлінну безтлінність. Здається, чогось чекав. Здається, воно затяглося, моє чекання, але сніг так і не пішов. Отже, ота стара, яка сиділа на ґанку свого помешкання, й десятки таких, як вона, ще не помре. Я теж знайду способи існування і, можливо, колись поверну добродушний і сонний спокій, який невідь-чому любий мені, але тепер його напевне нема, бо коло докручується, а в середині того кола яскраво поблискує під сонцем кришталева сіль, а це значить, що в мені утворюється новий солончак. Тож коло ще не довершене, ще воно розірване, і я можу перевести подиха…
— Ну чому ви, чоловіки, стаєте такі обережні й оспалі? — каже мені колежанка. — Чому такі залежні від жінок? Хочете, щоб розжувала і вклала вам до рота?
Вона трохи сердиться, що не розумію її натяків, хоча, може, я чудово їх розумію, але хочу, щоб вона не крутила, а висловилася прямо й просто. Але жінки народ крутійний, вони ніколи не йдуть напролом, а все лясом-вихилясом, зате твердо вимагають, щоб напролом ішов чоловік. Коли той загине, вони щиро поплачуть, а не здобуде бажаного, дістане від них зневагу.
— Хочу вам допомогти, — каже колежанка, дивлячись спокійними сірими очима. — Зрештою, й самі бачите, наш зав — руїна. Уже не може виконувати обов’язків, але тримається за це місце, як воша кожуха. Відкрию одну слабкість, можете покористуватись, адже він виразно сказав: або він, або ви. Знаєте, де пропадає останнім часом? Іде в парк, де збираються колишні люди, ну, пенсіонери, і забиває з ними доміно. А це чи не доказ, що пора йому списуватися?
— То що пропонуєте? — питаю я, бо хочу, щоб не крутила, а сказала правду. Отак холоднокровно і спокійно: скажи правду, жінко, чого хочеш? І в мені оживає, як росток предковічної квітки, малий, схожий на черв’ячка, сумнів. Висовує голівку й сичить, як гадюченя. А може, сичить од болю, якого завдає сам собі. Відчуваю гострі лапки, які дряпають серце, — колежанка цього разу сказала більше, ніж хотіла: "Можете покористуватися!" — сказала вона.
Колежанка кривиться, ну, який я не здогадливий.
— Гадаю, нам треба його позбутися, — тоном змовниці, яка хоче приховати, що вона змовниця, каже колежанка.
— У який спосіб? — знову питаю тупо, але навпрямки.
— Ворогів б’ють їхньою зброєю, — як малій дитині роз’яснює вона.
— Тобто написати на нього доноса? — питаю.
(Продовження на наступній сторінці)