Але я прикликав спогада про малу річку, засипану камінням і з травою біля неї, не для того, щоб сентиментально згадати дитинство. Бачу вигін, саме там текло з-під каменю джерело. Джерелу стало тісно між каміння, воно й погнало звивистого струмка до річки; по берегах кринички росте м’ята і дивні квітки, які називаються тут "мило". "Мило" через те, що розтерті в пальцях ті квітки дають густу, білу, справді мильну піну. До болю в душі хочеться піти до того струмка, до зеленої трави та джерела, а ще до того "мила". Хочеться стати на коліна, хай це й буде смішно на чужі очі, котрі дивляться від хат, а люди з цих хат беруть тут собі воду, і вимити у струмку тим "милом" руки й лице. Це буде картинне й безглузде причащання, але душа має часом потребу і в такому, а серце тримає в собі вільготу отаких малих долинок супротилежно до виниклих колапсів та солончаків. Зрештою, я також виріс в одній із хат, з якої брали воду в тому джерелі; нині ж я, мов обезсилілий Гулівер, сплутаний з голови до ніг нитками з бабиного літа. Можу й маю силу їх розірвати, але нехай вони заграють мені щось веселіше, хоч би й про траву, м’яту, джерело і "мило". Про руки, вимиті у струмку, в якому нема промислових відходів, і милом, в якому не бувало тваринного жиру. І я зрозумів раптом, чому страшним видавалося справжнє мило для давнього й наївного, як світ, але не менше й мудрого поета Климентія: він страшився доторку до тіла тваринного жиру і сумнівався, що це його очистить…
Ось він, мій зав: позверхова ввічливість, може, й засолодка, надмірна в усьому правильність, а попри те — щось неприємне в кожній клітині його тіла. У мені звучить і досі голос колежанки, дзвінкий із крицяними нотками, яка ще раз переказує те, що про зава вже оповіла. Мені забиває вуха від цього потоку слів, бо цей потік зовсім не подобає на струмок від мого джерела. Особливо часто вона вживає слово "міроприємство" — глухе й рипливе, як торішній бур’ян; я ж, не зважаючи на те, що не є філологом, відчуваю тоскноту від таких слів, воно мучить мене. Зі словами в мене свої стосунки, вони для мене — як живі істоти. Є слова гарні й бридкі, сірі і яскраві, потворні й холодно правильні, є й соковиті, як молода трава. Тому-то й здригаюся мимоволі, коли колежанка стьобає мене тим "міроприємством", бо то слово-покруч. Зрештою, їй, здається, байдуже, як реагую на слова, вона говорить і говорить. І я з жахом думаю: ось пропрацювали разом кілька років, ніби все було добре, але яка облудна й штучна наша тиша! Щось в усіх трьох було негаразд, коли все розлетілось, як од вибуху, від одного неґречного речення. Одна дурниця, яка зірвалася з моїх вуст, переколотила наш світець — і він безнадійно розколовся. Винуватий у тому був я. Адже свинство — це свинство, і чи можна його вибачати? Але маю ваду, з якою безсило борюся цілий свідомий вік: не вмію тримати на язиці солодких слів і викочувати їх у світ, ховаючи в тому-таки язиці труту. Зрештою, я й сам з роду Хамового, і зовсім того не соромлюся. Та це мене не виправдовує. Ось чому, коли вона висловилася, й про щось натякнула, і до чогось, собі догідного, мене підготувала, я знову повторив уперто, але категорично:
— Усе-таки хочу спробувати перед ним вибачитись.
Тоді побачив, як вуста колежанки, вузькі й нафарбовані, стали ще вужчі, бо спробували всміхнутися.
— Ну що ж, спробуйте, — сказала вона, дивлячись убік. — Дивно, що ви не розумієте ситуації…
Я спускався з гори долі, й мені невідь-чому згадалася колишня дружина. Одружилися ми студентами, і любов наша була гаряча й палка. І я був щасливий, бо повірив, що знайшов власне щастя, адже вона була юна, гарна й гаряча. І з нею я сам ставав гарячий, і світ для мене поростав квіточками-незабудками. Але після навчання мене забрали до війська, і от вона, котра писала вірші, вміла повести розумну бесіду, особливо на самоті при свічках, начитана й розвинена, з інтелігентної родини, де було більше книжок, як меблі, зійшлася з іншим, так мені писали наші доброзичливці, звичайнісіньким мужилом, котрий любив мотоцикла більше над усе в світі, й почав возити її по лісах і лугах — що вони там робили, можна лише здогадатись, але навряд чи вели інтелектуальні розмови. Невдовзі вона завагітніла й написала мені короткого, але ділового листа, притому таким ясним і вичерпним стилем, що я не міг не погодитися з її логікою; раз знайшла собі с п р а в ж н є щ а с т я (саме такі слова написала), то мені належить (і це вона так написала) згодитися на розлучення, бо вона свого щастя тратити не бажає. Але щастя моя кохана дружина таки втратила, її мотицикліст, напившись, розбився об якусь потужнішу машину, на щастя, бувши без неї, а вже з іншою коханкою, отож перебрався з її квартири на іншу, спокійнішу, під хреста. Моя ж дружина ще до цього жахливого випадку народила сина, а коли нещастя сталося, то панічно потелефонувала мені, просячи підтримки. Відтоді ми з нею періодично спілкуємось, але не як чоловік та жінка, а як добрі вивірені друзі. Син же її і того шаленого мотоцикліста навіть у вельми малому віці тільки й знав, що іграшкові автомобілі, поїзди, а коли йому мати купила так самого іграшкового мотоцикла, то аж затремтів од радості. Цікаво в цій історії те, що до своєї колишньої половини я зовсім не маю злості, частенько й телефоную.
От і тепер я вийшов із ліска і спустився під гаражі, де стоїть обдерта і з вирваними дверима телефонна будка.
— Агов! — кажу я. — Знаєш, зі мною сталося нещастя!
— Ну-ну! — каже вона спокійно. — Хіба з тобою може статися нещастя?
Розумію: я надто вайлуватий і до ризиків неспроможний. Але невідь-чому це мене зачепило.
— Чому зі мною не може статися нещастя? — запитую строго.
— Бо говориш зі мною по телефону, і спокійно говориш, — немилосердно каже моя колишня дружина. До речі, інколи я навіть сумніваюся, що ми були одружені, надто короткочасне випало нам співжиття. Але я не мав настрою до легковажного телефонотравлення. Просто стало важко носити цю дурну історію в собі.
— Чого мовчиш? — спитала. — А то, чого доброго, повірю, що з тобою справді щось сталося.
В її голосі звучать тривожні нотки. Тоді мене раптом морозом продирає: вона, моя колишня дружина, по-справжньому знає, що таке нещастя. Пережила це на власній шкурі, і коли хтось тепер їй каже про нещастя, мабуть, чує солодкавий запах крові, бачить розколотого черепа чи щось таке.
— Ні, — кажу поспішно. — Це не нещастя. Просто невеликі неприємності.
— Щось із роботою?
— З роботою, — зітхаю я.
— Заходь при нагоді.
— Може, й зайду. До побачення.
Але я, здається, не зайду. Бо зі словом "нещастя" зробив помилку. Не з нею говорити мені про нещастя. Зрештою, маю рацію, бо хіба те, що оповів, нещастя?
Вулиця біля гаражів порожня, тільки бігає двоє гаражних псів. Вона, тобто вулиця, світиться, пряма й простора, губиться попереду між будинків і на ній ані людей, ні авт. Тільки я й ота пара псів, котрі між собою бавляться. Обидва руді, їхні забавки уповільнено-ліниві. Дме вітер. Несподівано крижаний і пекучий, хоч по радіо передавали, що холодно не має бути. Але мені холодно. Підіймаю коміра і вбираю голову в плечі…
Та зелена долинка, думаю я, там — біля річки Кам’янки, де закрут, трохи нижче бетонного заводика, на якому працював після школи. Наша хата стояла нижче за течією, а тут, біля джерела, спокійно, мирно й затишно. Навпроти до води спускається завулок із Рудинської вулиці, на ній колись стояла хата мого діда, там народилася й виросла моя мати, але тієї хати нема вже куди давніше, ніж батьківської. Вони, хати наших предків, зникають і розчиняються в повітрі так само, як і люди, бо місія кожного живого в цьому світі — звести в л а с н е гніздо. Я розумію цю конечність, але тямлю й іншу: світ без тих хат стає аж надто вузький. Ось чому так вабить мене долинка, де ростуть великі осокори, відділені один від одного не більше як на крок — саме біля них хочеться мені зупинитися. Зрештою, цю манію легко задовольнити: вільний час маю, можна піти на автобусну станцію, взяти квитка і за три з половиною години опинитися там, куди вабить. Важче інше: побачити на початку зими зелену, аж очі вбирає, траву і почути заспокійливий лепет осокорового листя, й вимити "милом" руки та обличчя, а без того чи знайду там утіху?..
Задзвонив телефон, колежанка підходить, щоб відповісти. Це вже її обов’язок, бо мені мало хто дзвонить на роботу, їй же ледве не щогодини. Я прислухаюся: мова йде, здається, про мене.
(Продовження на наступній сторінці)