— Усе в світі відбувається тільки з волі Божої, — рівно й ніби нехотя відказав Созонт.
— Отже, він хотів вигнати людей з раю? — спитав гостро Кузьма.
— Не вигнати, а дати їм волю, — відповів спокійно Созонт. — Як кожен батько своїм дітям, який відділяє від себе і дає змогу чи й допомагає збудувати їм власний дім.
— То що ж таке первородний гріх? Хіба не прокляття людині?
— Не прокляття, а перша батьківська наука, Кузьмо. "Він дав людям очі, щоб бачити всякий великий чин Господа, що він зробив", — так сказано в Повторенні Закону. Отже, він вивів людей із раю, але дав їм заповіді, щоб стали самі сильними і ввійшли та заволоділи землею, куди перейшли, аби її посісти, а все для того, щоб потім на землі цій довго жили люди. Щоб засіяли, як Адам в Єву, насіння своє і плодів земних і поливали потом праці своєї город, який небесним дощем наповнюється. Щоб створили край, про який дбає Господь, бо завжди на ньому очі Господні від початку року аж до кінця року. І, коли люди слухатимуть заповідей Господніх, дасть він краю дощ своєчасний, дощ ранній і дощ пізній, щоб могли люди зібрати своє збіжжя і сік виноградний. Але люди мають стерегтися, щоб не було зведене їхнє серце і щоб не відступили вони від заповідей, — ось для чого Бог наділив людей гріхом передвічним. Щоб знали вони: гнів Господній може запалитися на них, і тоді замкне Бог небо, й не буде дощу, і земля не дасть свого урожаю. І щоб це учення люди поклали на свої серця і на свої душі, і щоб навчали його синів своїх, і щоб дні людські та синів їхніх були такі довгі, як дні неба над землею. Для цього й дав Господь людям своє благословення й прокляття, благословення, коли люди слухатимуться заповідей його, і прокляття, коли не будуть слухатися і збочать із дороги, яку він їм показав.[7]
Це була перша проповідь диякона Созонта, яку я вислухав од нього, — згодом він їх прокаже нам ще не одну. Признаюся, був я вражений нею, так само й Павло, а ще більше Кузьма. Його круглі очка запалали, як два вогники, і він не так слухав, як пив мовлені слова. Зрештою, втягнув у себе з присвистом повітря крізь отой єдиний свій зуб і раптом упав до Созонтових ніг, обціловуючи їх.
— Вибач мені, брате, — скрикнув деренчливо, — що назвав тебе сатаною. Ти справді п'явка, що відсмоктує мою глупоту. О, ти не сатана!
— Амінь! — сказав Созонт, і на його освітленім вогняними сполохами обличчі знову з'явилася ота мала, ледве помітна усмішка.
Розділ восьмий,
у якому Павло оповідає про чудо, яке він ніби бачив своїми очима в Карпатських горах
Це сталося тоді, оповів Павло там, біля запаленого вогнища на галявині, коли я прийшов у Скитський монастир, який звуть ще Манявським, і став у ньому послушником. І от, зайшовши до саду, який старанно плекали святі отці, побачив пташок, що сідали на дерева, відламували плода із гілочкою та й відносили геть. Я спитав тоді отця-садівника:
— Чому не проганяють птахів, котрі шкоду роблять?
— Сад добрий, — відказував той мені. — Стачить і для нас, і для Божої птиці. Ще в книзі Буття сказано: "Вчинив Господь Бог із землі все птаство небесне", і "Не оскверняйте душ пташок", — сказав він у книзі Левит.
Тоді я спитав отця-садівника:
— Чому ж птиці не їдять тут плодів, а ламають з гілочкою та відносять?
— Це вже десять літ вони так чинять.
— А може, десь у горах є святі мужі, — мовив я, — яким ці птахи плоди й носять?
— Коли так, то це у волі Божій, — відповів отець-садівник. — Не треба нам у те втручатися. Якщо так є, хай буде.
Був я тоді молодий і ще не міг стримати своєї цікавості. І от, бувши якось вільний од послушенств своїх, засів у саду й побачив, як прилетів ворон, відламав плода й полетів із ним. Я ж вирішив за ним простежити. Це не тяжко було чинити, бо ноша ворону була незручна, отож він перелітав з дерева на дерево, на кожному сідав, перепочиваючи, — я ж невідступно й тихо йшов за ним, не спускаючи з ока. Так дійшов до великої прірви, в яку не було стежок, ворон полетів туди із яблуком, і я подумав, що не побачу більше його. Тож сів на краю прірви відпочити й помилуватися чудовими бескидами; коли ж невдовзі ворон вилетів із прірви, але без плоду. З безділля кинув я у прірву каменя, і той покотивсь униз із шумом, зрештою десь глибоко впав на землю. І тоді знизу пролунав жіночий голос, від якого я у трепет прийшов.
— Коли ти є християнин, не вбивай нас.
— Хто ви є? — гукнув я у прірву.
— Коли хочеш побачити одну з нас, скинь одежину, бо нас тут троє і всі ми голі.
Я зняв із себе одежину-рясу, загорнув її в каменя і скинув донизу. Тоді жіночий голос сказав:
– Іди вздовж кручі праворуч. Там знайдеш стежку і зможеш спуститися до нас.
Я пішов краєм прірви й невдовзі побачив ледь видну стежину. Вона вела в ущелину, тож, хапаючись за каміння, спустився нею, хоч стежка була вельми тісна, і кілька разів я з неї ледве не зірвався. Спустившись, побачив розколину, що творила ніби печеру, і при вході в неї стояла постать, загорнена в мою рясу — притому так, що й обличчя своє ховала. Коли ж підійшов ближче, то жінка — а що це була жінка, я судив з голосу, який чув перед цим, — уклонилася мені й попросила зупинитися на віддалі, бо вона сховала своє грішне тіло, а її сестри ні, вони ж цілком оголені. Я сів на камені на віддалі, щоб добре чути голос, і запитав:
— Звідкіля ви тут узялися і як довго пробуваєте?
— Пробуваємо тут десять років, а де взялися — це довга історія. Якщо хочеш, оповім, тільки не підходь до нас.
Я спитав, чому не хоче підійти до мене ближче вона, щоб не довелося їй оповідати вельми звищуючи голос, на що вона сказала, що не впевнена, чи не маю я підступних думок. Я поклявся Богом, що злопідступних думок не маю, і я їх справді не мав, але тут без будь-якого попереджувального сигналу мене схопила моя хвороба. Я впав — і тілом моїм пройшли корчі, відповідно втратив цілком пам'ять, і що було зі мною — не, відаю. Коли ж отямився після сну, бо після нападу, як кажуть, я сплю, побачив, що лежу в їхній печері, вкритий власною рясою, а коло мене клопочуться троє цілком голих жінок: старша, із сухими, звислими персами, схилилася наді мною, даючи напитися, а дві молодших стояли, дивлячись на мене з цікавістю.
— Де я? — спитав, вельми вражений цим видивом.
Молодші жінки скрикнули вражено, скулюючись у грудки і затуляючи голизну, попідтискали ноги під підборіддя й охопили коліна руками, а старша пильно на мене подивилася.
— Бог тебе покарав, — сказала вона. — Таки мав до нас злопідступні думки, тож ударив тебе.
Тільки тепер відчув, що ноги мої зв'язані чимось жорстким, так само й руки.
— Не мав до вас злопідступних думок, — мовив, — але хворий на падучу недугу. Розв'яжіть мене й не бійтеся, хочу вам допомогти, а не вчинити лихе. Окрім того, цілком виснажений я.
Тоді старша зняла з мене рясу й подала її нейвродливішій із них, та в неї й загорнулася, відтак впізнав у ній ту, що розмовляла зі мною. Друга звелася, вже не ховаючи своєї соромоти, і вони із старшою почали розв'язувати мене, а був я зв'язаний витким корінням. Допомогли мені сісти, сперши об кам'яну стіну; жінки вже мене не соромилися, а та, яка була одягнута в мою рясу, сіла, схрестивши ноги, обличчя ж собі вже не затуляла.
— Хочемо вірити, що тебе послав до нас Господь, бо сьогодні вночі усім трьом приснився однаковий сон. Я набирала у струмку води, коли ж до мене підійшов дуже великий ворон на людських ногах і сказав:
— Поглянь у свій глек, — а в нас тільки й майна, що цей глек, — чи ж бо вода в ньому чиста?
Я поглянула й побачила, що вода в ньому каламутна.
— Вода каламутна, — сказала я.
— Це значить, — повів людським голосом ворон на людських ногах, — що надійшов ваш річенець. Чекайте гостя.
Це саме приснилося й моїм сестрам-прислужницям: і ворон, і глек із каламутною водою. Отож уранці ми розповіли одна одній свій сон, а невдовзі з'явився й ти. До речі, ти дуже схожий на того ворона, коли в рясі, коли ж без неї — то схожий на мого покійного чоловіка. З того виводжу: саме ти мав до нас прийти. Але, коли раптом посинів, упав і почав корчитися, ми подумали, що ти підмінений, тобто не той, кого чекали, а із злопідступними думками, через що тебе і зв'язали. До речі, один такий із злопідступними думками до нас приходив.
— Що ж з ним сталося? — спитав я.
— Чи ж ти ієрей, щоб могли тобі сповідатися? — спитала вона.
— Ні, тільки послушник, — мовив я.
— Тоді оповімо про свій гріх священику, якого маєш нам привести.
Вона задумалася на мить, ніби щось обмірковуючи, в цей час до мене підійшла з кухликом старша служниця й дала напитися — глек був аж чорний від сажі, очевидно, жінки в ньому не тільки тримали воду, але й варили їсти. І чи то вода була якась особлива, чи не проминув іще мій напад, чи, може, в сон я знову запав, таке в мене буває, але побачив, що у печеру зайшов величезний, ніби людина, ворон, пір'я якого блищало, ніби залізні риштунки, і з крила його витнулася невелика, також поросла пір'ям рука, і тримала вона в затиснених й оперених пальцях вогненного меча. Вогненного, бо той меч покритий був вогняними язиками, які часом скочувалися із леза на землю й продовжували там горіти синім полум'ям зовсім без диму.
(Продовження на наступній сторінці)