— Це так! Але річ у тім, що у краях, де панує римська церква, байкотворення не вважається гріхом, більше достойністю; згадати б Джованні Бокаччо з його романами "Філоколо", "Ф'яметта" чи "Декамерон", є там десятки, а то й сотні подібних книжок, і автори їхні пошановуються, а в церкві грецькій навпаки — ті, що бавляться у байкотворення, осуджуються і беруть це за діло гріховне.
— Чи ж гра — це гріх, брате? — спитав Павло. — Гріх — це створене зло. А яке зло від наших богодуховних розваг?
— Гріх у тому, що ви обоє облудники, — хрипко обізвав ся Кузьма. — І, по-моєму, сатана у вас таки сидить, тьху-тьху і ще раз тьху! Коли б не сидів, то не розказував би Павло такого стидомор'я. Не знаю, про що ви між собою перемовляєтеся, запростий я для цього, але помисли ваші нечисті. Добру гру віднайшов, хай Бог нам простить. Про голих бабів! Тьху!
— Павло розповідав про голих, як ти кажеш, бабів, хоч ідеться про святих жон, і історія ця прийнята для житійних описів, а що бачиш нечистого в помислах моїх, брате Кузьмо?
— А те, що дуже все знаєш! Дуже вже своїм розумом бавишся і хвалишся, — їдко сказав Кузьма. — А розум у людині — це чи не найбільший гріх.
— Так само як глупота, брате Кузьмо, — мовив Созонт, — зовсім так само!
Мене ж уразило в цій історії інше: брат Павло згадав у своїй оповідці про Око Прірви, яке йому явилося. Не знаю, чи переніс він це з повісті єпископа Павла Миновосійського, сам я не читав її та й не був таким книжником, як ці двоє, але про це менше, вразило мене, що Око Прірви не тільки мені являється, але й іншим людям в іншому часі, отже, в своїх гризотах не перший я і не останній. Зрештою, нічого дивного!
Розділ дев'ятий,
у якому розповідається про подальшу мандрівку
Уночі нас змочив дощ, хоч ми спали під дубом; плащі нас ще порятували, ними вкривалися, а Кузьма у своїй дрантливій рясі таки змок достатньо.
Вчора Созонт пробував випитати в нього, що відає про Микиту Стовпника, але Кузьма вівся як химерувата і примхлива дівиця, яка робить таємничими речі найпростіші.
Отож, коли Созонт уперше вдавсь у розпити, Кузьма сказав, стуливши оченята, власне, приспустивши, як це робить курка, горішню повіку:
— Цікавій Варварі носа відірвали. — І його стягнуті ворочком вуста стяглися ще більше.
Коли ж Созонт почав про те саме вже сьогодні, адже місія його, як я казав, — розшук, тобто звернув балачку на Микиту Стовпника, Кузьма у такий фігуристий спосіб скрутив свою мову, що я мимовільно подумав: не такий він простак, за якого себе вдає.
— Чи ти сатана, Созонте, що мене спитуєш без кінця? Чого не знаю я, знаєш ти, а що знаю я, може, знати тобі й ні до чого. Коли ж я щось знаю, хай буде моє, бо щось людина у світі має тримати, коли ж я нічого не відаю, то про віщо балачка?
— Але що такого особливого можеш про Микиту знати, аби ховати це в таємниці? — не стримався Созонт.
Кузьма подивився на нього майже радісно й таємниче мовчав.
— Ну що ж, — зітхнув Созонт, — шаную твій заповіт мовчання.
— Дякую, брате, — чемно, але не без іскринки в круглих очках сказав Кузьма, — що шануєш мою настанову і більше мені не надокучатимеш, бо інакше мусив би від вас від'єднатися.
Сказав це таким тоном, ніби ми, позбувшись його товариства, невідь-що втратили б. Отож Созонт більше йому не надокучав, а химеруваті і примхливі дівиці, одну з яких і вдавав із себе Кузьма, не вельми люблять, коли на них пере стають зважати, тож почав дражнити Созонта, спонукаючи його до розпитів. Але Созонт у грашки з ним удаватися чомусь не захотів, може, тому, що, як колишній правник, добре знав людську натуру, а отже, відав, що, прикладаючи настирливість, не досягне того, що ворочок вуст довкола єдиного зуба, як золотого в тому ворочку, стулятиметься тісніше, а при видимій байдужості розпуститься сам від себе, На що й сподівався. Так воно й сталося, але вже після того, як ми підкріпилися хлібом із водою, хмиз був мокрий, аби розпалювати багаття і щось варити, і рушили в дорогу та й пройшли достатньо. Небо з ранку розчистилося і сяяло непорочною голубінню, а весь змочений дощем світ зілля лискотів і грав барвами. Я мимоволі згадав, як колись, пишучи Пересопницьке Євангеліє, я виходив такими ранками надвір, щоб схопити гру світлотіней і барвні з'єднання, які часто в натурі-матінці бувають несподівані й разючі, але ніколи не непоєднувальні. Можливо, цей багатий і пишний ранок подіяв і на Кузьму, омив його із химороддя, і він без усіляких розпитів розказав нам усе, що знав про Микиту, бо сам, як казав, був із того монастиря, куди після розлуки з печерським старцем прийшов був Микита, а що трохи ґедзю й примхливості в Кузьмі залишалося, рішуче відмовився назва ти, в якому монастирі це було, навіть хто там ігуменував, але його розказу досить стало, щоб Созонт миттю дізнався назву монастиря. Отож Микита пристав до одного з великих волинських монастирів і впав, лежачи під ворітьми монастирськими без їжі та пиття.
– І лежав він так сім днів? — спитав Созонт.
— Звідки знаєш? — стрепенувся Кузьма.
— Знаю магію чисел: три, сім, дванадцять, двадцять один, — мовив Созонт. — Три дні — мало, дванадцять — багато, окрім того, сім днів — це тиждень, тобто святе число, визначене Господом при творенні світу.
— Ну, коли все знаєш, то нічого розказувати, — законозився знову Кузьма. — Я це до вас усіх другий день придивляюся. І знаєте, хто ви є? — Він зробив паузу й додав урочисто: — Книжники й фарисеї! А Господь навчав супроти книжників та фарисеїв.
І він гордо йшов якийсь час із міцно стягнутим ворочком вуст. А коли збурена Созонтовим недоречним словом криничка впустила на дно намул і очистила воду, Кузьма знову почав розповідь, ніби нічого не сталося.
Отже, на восьмий день вийшов ігумен і запитав, звідкіля він і куди йде, як зветься, чи не вчинив нічого лихого, чи не тікає від панів своїх?
Микита ж упав у ноги ігуменові і сказав із слізьми:
— Нічого лихого не вчинив, отче, але шукаю місця, де б міг трудитися на Бога. Введи до свого монастиря і вели мені всім послужити.
Тоді ігумен узяв його за руку і ввів до монастиря.
— Я це бачив, — сказав гордо Кузьма, — на очі свої. — І виставив до нас круглі очка, які переможно сяяли.
— А чи не був той ігумен картавий? — спитав байдужно Созонт.
— Ні, він був солодкомовний, як Золотоуст, — гордо повів Кузьма.
— Тоді в нього була на лобі близна від удару татарської шаблі.
— Але звідки ти знаєш! — аж підскочив над дорогою Кузьма.
— Гадаю, що сталося це в Жидачівському монастирі, — рівно й спокійно мовив Созонт.
Кузьма подивився на нього з жахом, круглі очка його стали несамовиті.
— Починаю тебе боятися, Созонте! — сказав, власне, ви гукнув він. — Що ти за чоловік?
— Грішний, як і всі люди, — просто сказав Созонт.
— Але чому так цікавишся святими?
— Хочу написати про них книгу, Четьї Мінеї, — мовив Созонт. — Тобто книгу такого байкотворення, яке східною церквою дозволене.
— Вважаєш житія святих байками? Через це й грішний? — спитав, хитро схиливши голову, Кузьма.
— Хочу, щоб вони не були байкотворними, — мовив Созонт.
— Отже, шукаєш у них облуди? А по-моєму, тобі треба не облуди у святих шукати, а слави, за це тебе Бог і благословить.
— Хочу написати про них правду, — твердо сказав Созонт. — Бог за правду не карає, а за облудне хвалення не благословить. Бо сказав Ісус: "Годиться нам виповнити всю правду", — а ще в проповіді на горі: "Блаженні голодні і спрагненні правди", — а ще шукати не тільки людської, а Божої правди, щоб служити йому у святості таки по правді, бо той, що чинить по правді, приємний йому. Чому гніваєшся на мене, Кузьмо?
— Тому, що підозрюєш мою правду. А я оповідаю те, що на власні очі зрів.
— Тоді оповідай і не підскакуй, Кузьмо. — На обличчі Созонта знову виникла його ледь помітна посмішка.
Але криничка душі Кузьмина знову була скаламучена, і він мав перечекати, поки намул не осядеться на дно.
Ми з Павлом ішли мовчки, я був задивлений на чудовий світ довкола мене, око вихоплювало химерно вигнуті лінії, витонченість листка, чи хвоїни, чи прокладеної вздовж дороги тіла стежки, а найбільше мене вражали сухостійні дерева, котрі траплялися вряди-годи, — були вони ніби вузлуваті постаті химерних небувалих істот, застиглі в молінні до неба з його незбагненною глибиною; більше того, відчувалося, що сухостійні дерева зовсім не мертві, поки ще стоять і нагадують щось чи когось і поки моляться. Принаймні деякі з них милість на молитву свою прийняли, і прикорені їхніх стовбурів були огорнуті молодими літоростями, дивно вибуялими, соковитими й густими. Павло ж ішов заглиблений у себе, і я почав побоюватися, чи не вдарить його й сьогодні падуча. Він ніби почув мене, зирнув, усміхнувся і кивнув.
— Усе гаразд? — спитав його я.
— Усе гаразд, — відповів. — Хіба трохи мені зимно.
— Це тому, що вночі перемокли.
(Продовження на наступній сторінці)