«Казка для малого листоноші» Валерій Шевчук

Читати онлайн оповідання Валерія Шевчука «Казка для малого листоноші»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ходімо! — підхопилася дівчина, щоб якось порушити мовчанку. — Це недалеко той парк...

І вони пішли на літачки. їх посадили в алюмінюєву коробку, прив’язали до сидінь поясами, загуркотіли моторчики, і їх раптом піднесло. За мить усе закрутилося в очах: обличчя міщан, земля, дерева; хмари опинилися раптом унизу, а трава й люди злетіли вгору. Люди сміялися, поблискуючи сліпучо-білими зубами, і йому стало аж зовсім вільно й весело.

— Ха-ха-ха! — заливалася Марія й повернула до нього радісне й розпашіле обличчя. Струмені кіс рвалися від її голови, струмилися й сягали його обличчя, ніжно лоскочучи.

Хлопець у жовтій тенісці, робітник атракціону, лінькувато підійшов до щитка і натис на кнопку: Тур зі своєю супутницею раптом повисли вниз головами. Марія злякано і радісно завищала, і її волосся звисло розкучмленим пасмом донизу. Вітер лагідно заворушив кучерями, і Тур задивився на її тонку й гарну шийку.

— Годі! — сердито гукнула вона, і їхній літачок повільно опустився донизу, шалено тарабанячи пропелерами.

Вискочила розпашіла й зворушена. Очі її поблискували.

— Не страшно було? — спитав Прибулець пошепки.

— Ой-йой-йой, як було страшно! — сказала вона. — А тобі?

Він узяв її за руку й повів на колесо обстеження. Вони стрибнули в кабіну, яка захиталася під їхніми ногами, і за мить почали підійматися.

Тут було чудово. Легкий вітер порушив листя осокорів, і воно притишено лопотіло круглими шорсткими язичками. Широко розстелялися краєвиди, річка повільно пливла голубою дорогою, і на ній розкидано було чорні й білі посудинки човнів та катерів; далеко попереду синіли в тонкому смерканку, який буває погожого літнього дня, ліси.

— Дивись, — сказала Марія. — Отам далеко, коло лісу, живе моя бабуся. Я до неї щоліта їжджу. В неї ростуть такі чудові груші! Ніде в світі не буває таких груш!

В кабіні над ними сидів хлопець у білій сорочці й пильно на них дивився.

— Чого він дивиться? — кивнув у той бік Прибулець.

— О, чудний! Чого хлопці дивляться на дівчат? Коли хочеш, це мій знайомий. Але він мені не подобається, подумаєш, своя машина, кирпу гне!.. — вона й сама задерла носа. — Задавака нещасний!

— А я не задавака?

— Та де! Ти навіть не сказав, скільки заробляєш. Знаєш, є хлопці, які перше, що кажуть, скільки заробляють... Цей теж такий!

Вона голосно засміялася, а Прибулець подумав, що це нелегке було б для нього запитання: скільки він заробляє?..

Вискочив із кабіни й подав їй руку. А коли спускалися сходами вниз, сонце засліпило йому очі. А ще більше засліпило воно Марію — вона від того аж засвітилася.

— А тепер куди? — спитала.

За годину вони вже сиділи в темному залі, і Прибулець задумливо вдивлявсь у екран. Там стріляли, кричали, роздираючи роти й видаючи довгі, протяжні зойки. Люди в уніформі бігали в клубенях диму, в них були змучені, брудні обличчя; плакала дитина, і по її щоках котилися сльози. "Що це таке? — думав Прибулець. — Вони калічать одне одного, вбивають, риють землю, кричать і горлають... Що це таке? І невже завжди таке на землі чиниться, коли в мене поганий буває настрій?"

"Яка це страшна гра!" — подумав Тур і зирнув край ока на свою супутницю. Вона сиділа скорботна й незвично притихла. А на екрані все ще бігали й падали люди і стікала тоненькою цівочкою ретельно знята червона кров...

— Важкий фільм! — сказала Марія, коли вони вийшли з зали. — Не люблю важких фільмів, тоді так сумно на серці...

Вона раптом струснула волоссям, засміялась і подивилася скоса на нього, а він знову вразився: була перед ним весела і ясна і знову світилася тією щирою красою, якої не буває там, угорі.

— Привіт, Марійко! — гукнув із вікна тролейбуса хлопець із розтягненим в усмішці ротом. — Як життя?

— Привіт! — відгукнулася Марія й помахала рукою. — Знаєш, чого він такий веселий? — повернулася до Тура. — Йому квартиру дали, а він уже жонатий і дитину має. В такій конурі вони жили!

Але Прибулець і досі ще думав про кіно. Бачив роздертий у крикові рот, і його ледь-ледь морозило.

— Ти що, ревнуєш? — засміялася Марія. — Ну чого? Ми ж з тобою ще зовсім ніхто. Ну, всміхнись!

Підвів очі й побачив перед собою найчудовіше з чудового. Обличчя, повне чару, щось було в ньому тремке, живе й рухливе, облите загадковим світлом. Подивився в очі дівчині й відчув, що входить у неї. Від неї також струмувало безліч невидимих для ока часточок — пливли вони, ніби срібні кульки. Сам струмував такою ж енергією, адже в людську плоть на той час утілився; за хвилину такого розглядання вони майже зовсім поріднилися.

— Чудний ти! — сказала вона так, що в нього й справді затремтіла на вустах усмішка. — Не хочу, щоб ти був сумний! Хочу розвеселити тебе. Ходім!

Взяла його за руку, і вони підійшли до павільйону, пофарбованого облізлою вже синьою фарбою. Над дверима було намальовано кілька скривлених од реготу облич; Марія рішуче переступила порога.

Уздовж стін було поставлено дзеркала, і кілька пар, які заблукали сюди, й справді реготали. Дивились у дзеркало, а тоді й одне на одного. Марія зирнула й собі — голосно засміялася. Прибулець розгублено крутнувся на місці: там, у дзеркалі, він став тонкий і довгий, ніби патик. Ускочив у друге дзеркало і став раптом ліліпутом. В Марії на очах аж сльози вибилися, вона пригнулася й тицьнула пальцем — там, на неметеній підлозі, перегнутій дугою, стояв карачкуватий опецьок. Тур також засміявся, адже побачив він стару, опецькувату жінку, яка реготала, струшуючи потрійним підборіддям, виставляючи довгого й кривого пальця, і аж гнулася зо сміху.

— Це ти? — з острахом спитав він.

— Це я, ха-ха-ха! — відповів опецьок.

Він знову придивився до неї: бридке обличчя, грубі руки, криві, короткі ноги у розчовганих черевиках.

— Невже це ти, ха-ха-ха? — засміявся Прибулець. Різко відірвався від дзеркала й повернувся до Марії.

Перед ним стояла та ж таки чарівна, струнка дівчина, з глибоким поглядом темних очей і м’якою усмішкою.

— Не будь така! — раптом прошепотів він.

— Не будь такий! — засміялася Марія, показуючи у дзеркало.

Там стояв коротконогий черевань у малих штанцях із розплющеною головою, в нього було старе, зморшкувате обличчя, й пасок ледве стягувався на роздутому череві...

Ми сиділи тоді з цим чудним чоловіком, що розповідав мені неймовірну історію (згодом я її переоповів своєму малому приятелю Вовці), і нам було зимно від вільги, що нею дихали річка й мокрий пісок. А може, було зимно тільки мені, бо стовбичив тут від самого ранку і ніяк не міг знайти для душі рівноваги. Чоловік, котрий сидів навпроти, дивився на річку втомленими, начебто заплаканими очима. Він набрав піску і сильно його стис. Пісок поволі потік між пальцями і з шерхотом посипався на землю.

— Щось таке сталося зі мною, — сказав чоловік. — Уявляєте, мені важко стало триматися мети. Не я вів дівчину, а вона мене. І все втрачало свої повільні урочисті форми — все нагадувало не високу притчу, яку знає кожен, а щось таке, що збувається на землі щодня, коли сходяться двоє осіб різної статі.

Він підняв черепашку, власне, половину мушлі і почав роздивлятися її, проводячи пальцем по лискучій перламутровій серединці.

— Дивіться, — мовив він. — Тут було колись живе тіло. Тому така гладенька й блискуча поверхня. Гляньте, — він повернув мушельку і показав на темний шкарубкий бік. — Тут тіла не було. Це те місце, яким перлівниця дотикалася зовнішнього світу. Між нею і світом зовнішнім була отака перегородка. Відчуваєте мою думку? — спитав чоловік і звів на мене великі, темні й утомлені очі. — Перегородка між живим тілом і світом залишилася, а самого тіла нема...

— Зате є зовнішній світ, — сказав я.

Знову з’явилася над водою мева, блиснула крильми, але не впала на воду — розвернулася на другий обліт.

— Досі я думав, що зовнішній світ — це і є я, — сказав чоловік і всміхнувся смутно. — Але насправді єдине, що є по-справжньому, — це оте ніжне, крихке й ненадійне живе тіло. Оте, що зробило внутрішній бік мушлі перламутровим...

Він приплющився, а коли згасли його очі, такі втомлені й незвично великі, я побачив на його обличчі й справді ознаки натхнення. Тим часом він розповідав, і його голос був повільний, розм’яклий і начебто байдужий...

Він раптом побачив церкву. Проходили повз неї, й Прибулець не стримався. Взяв Марію за руку і владно повернув у той бік.

— Ну чого тебе сюди потягло! — завередувала Марія. — Мені тут зовсім нецікаво.

— А ти віриш у бога? — спитав, усміхаючись, Прибулець.

— Ха! — сказала Марія. — Ще чого бракувало? Хто тепер вірить у бога? Старі й диваки!

І Прибулець уперше по-справжньому зареготав. Він сміявся довго, а Марія, не розуміючи, смикнула плечиком:

— Чого це ти?

Але перед ним був храм, мав підстави думати, побудований задля нього, тож із трепетом переступив його порога.

(Продовження на наступній сторінці)