«Казка для малого листоноші» Валерій Шевчук

Читати онлайн оповідання Валерія Шевчука «Казка для малого листоноші»

A- A+ A A1 A2 A3

— Бідний мій гомункуле! — сказав він. — Ти засмучений. Але це теж повинно тішити тебе, адже ти гомункул смутку. Коли ж ти не тішився, то смуток твій правильний, і знову-таки маєш бути задоволений.

— Але коли я задоволений, то не можу по-справжньому смутитися! — розпачливо вигукнув гомункул. — Те-ра-те-ре!

— Тоді забавою хай буде тобі те, що я не збираюся виліковувати тебе, — сказав Тур і повернувся до іншого гомункула.

Це був гомункул сміху. Він аж гикав од нападів реготу.

— Хо-ха-хо-ха! Хочу поскаржитися на те саме, — сказав він. — Моє я, хо-ха-хо-ха, розпадається. Люди забагато сміються на землі.

— Отже втішся, — сказав Прибулець.

— Утіха для гомункула веселості — ніж у серце, — сказав гомункул. — Бо що таке втіха, як не та сама веселість, хо-ха-хо-ха! Яка ж утіха може бути від веселості, коли ти сам веселість? Мені треба чогось, хо-ха-хо-ха, протилежного.

— Але ж ми визначили, ваша милість, — строго сказав гомункул смутку, — що радість — це смуток. Чого ж цей, перепрошую, бельбас, тут каже, що втіха — це тільки сама веселість.

— Поміняйтеся думками, — сказав Прибулець, — а коли у вас нічого не вийде, то зненавидьте або полюбіть одне одного.

— І що ж вийде, хо-ха-хо-ха? — спитав гомункул сміху.

— Ви пізнаєте не втіху, а антивтіху.

— Гм, мудро, — сказав гомункул смутку. — Хоч і не до кінця зрозуміло...

Тур подивився кудись поверх голови гомункула сміху й побачив білу гілку райської яблуні. Малювалася вона на ясно-голубому тлі, і в тому була своя краса. Але він уже давно не приймав біло-голубої краси, тож увійшов йому в серце гомункул смутку, згорнувся там у клубочок і заскавчав, як цуцик, котрого викинули на холод. Поселилося йому в грудях щось таке, як оце в мене, коли я сидів біля річки і креслив прутиком на піску химерні знаки, адже мав я любовну тугу того літа: дівчина, котра снилася мені ночами і котрої ніяк я не міг забути, не бажала й дивитись у мій бік...

— Тобі цікаво, хлопче? — спитав я у Вовки, адже вся ця історія був виплід моєї уяви, щоб потішити свого малого приятеля. А може, й ні — може, ця історія відбувалася зі мною в снах, а хто знає, що воно таке — сни: гра уяви чи переселення в іншу дійсність.

Вовка смикнув плечиком.

— Трохи незрозуміло, — мовив він. — Але розказуй...

...Тоді Тур повернувся в той бік, де стояв і давно вже почухував ПОТИЛИЦЮ гомункул розуму. Обличчя мав пом’яте і ніби зі сну, а може, й утомлений він був.

— Добру, ваша милість, дали мені, гм, гм, роботу, — сказав він. — Мушу, гм, гм, сидіти днями й ночами й читати, що понаварнякали в своїх книжках люди. А тих книжок щодня, гм, гм, більшає, кат його лисий бери і топи! Я скоро втоплюся в паперовому морі. Може, ми того, гм, гм, його трохи, оте! — він плеснув пальцями.

— Це суперечить моїм законам. Я вже послухав раз тебе і замінив їхній гуманітарний розум на технічний. І що вийшло? Колись плодилися поети, художники і філософи, котрі знуджували тебе, а тепер люди засмітили свою землю й винайшли атомну бомбу...

Одвернувся од гомункула розуму, який знічено покліпував сивими віями, і рушив у бік четвертий. Там, на білому полі, стояло ясно-сине озерце, і він підійшов до його краю. Став на коліна і знову задивився на круглу кулю, відтак на величезне місто, а потім і на вулицю, якою досі ще простувало дівча, котре, він знав, звалося Марією і про яке думав він зараз якнайтепліше...

— Отаке-то розповів мені той дивак, — сказав я Вовці...

Було тоді надзвичайно тихо й погідно. Мева давно полетіла зі своєю рибиною. Від води одвалювався легкий туманець і стелився прозорим серпанком. Сонце сховалося за хмари, і вони ще нижче спустилися до землі, тягнучись удалечінь череватими клаптями. Я подивився на замислене обличчя свого співрозмовника, він занурив пальці в зелену траву і грався стеблинами. Видно було, що йому таки кортить розповісти комусь оцю чудну історію, отож він і знайшов такого, кому душа горить од любовної туги і котрий туги тієї ніяк не може згасити. Різка зморшка лягла йому на перенісся, вона так і залишилася в нього проздовж усієї розповіді, котра поволі почала зацікавлювати мене, хоч був я під той мент сумний...

Він ішов до Марії тою-таки вулицею, обсадженою каштанами, якою нечасто проїжджали машини. Ішов не хідником, заплетеним травою, а як усі мешканці — серединою вулиці. Брук тут запливав землею, зобабіч стояли хати з розчиненими вікнами, пахло тишею городів, яблуками — в кожному великому місті ще збереглися такі вулиці. Натомість росло багато квітів, вони просувалися крізь дірки невисоких парканів, і він зірвав яскраво-червону жоржину. Не був, як зараз, отакий старий і підтоптаний, а вбравсь у личину стрункого й гарного молодика. Отож і простував той молодик вулицею, його жоржина пахла росяним ранком, і він вряди-годи вдихав м’яку прохолодну свіжість квітки.

Марія вже його чекала. Була в легкій ошатній сукні і в білих черевичках на підборі. Вони познайомилися перед цим на вулиці, і він призначив їй побачення, як звичайний хлопець звичайній дівчині. Став і подав їй жоржину.

— Яке чудо! — сплеснула вона руками, і він мимоволі задивився на неї: обличчя її світилося. Так, це була краса, про яку він і забувати там, у небі, починав, краса трепетна й неповторна, з живим, не подібним ні до чого чаром.

— Ну, чого ти так дивишся? — засоромилася дівчина й затулилася квіткою, увіч кокетуючи.

Тоді він іще дужче розчулився. Адже дві квітки побачив, обидві живі й обидві чудові. Захотілося простягти до цього дива руку й доторкнутися. Але він того не зробив, щоб не нітити дівчини, а тільки опустив очі й подумав, що його сила творити немарна.

Вони повільно пішли вздовж парканів, цікаві голови з’являлись у дверях і у вікнах; якась жінка плеснула їм під ноги відро брудно-сірих змилин, і вода розіллялася по землі каламутними змійками. Марія гордо звела голову, а тітка, котра так не пошанувала їх, спинилася на хіднику, обперлася пухкими руками об не менш пухкі боки й кивнула сусідці, котра, наче соняшник, витиналася з-за паркану:

— Бач, знайшла кавалера... Дженжуристий... Гей, ти! — крикнула вона Турові. — Бережися наших хлопців, боки тобі намнуть!

— Не слухай її! — схопила хлопця за руку Марія. — То така відьма, що зі святим посвариться! Заспокойтеся, тітко! — крикнула дзвінко. — І подивіться ліпше у свою калошу!

Тітка аж присіла, аж руками сплеснула, і над вулицею провисло щось деренчливе й розхитане, затарабанило, загорлало, начебто до кожного каштана було прив’язано по розбитому відру. І ті відра раптом заколивалися, наче дзвони. Марія смикнула хлопця за руку, і вони поспіхом подалися геть...

На сусідній вулиці було тихо. Так тихо, що почули вони, як десь голосно сокоче курка і лямко дзвонить ланцюгом, міняючи місце для лежання, пес. А ще вони почули, як на стовпі затуркав, кличучи голубку, голуб.

— Не вражайся! — сказала добродушно Марія. — Це вона так до всіх чіпляється. Розкажи мені щось краще... О, давай з’їмо морозива!..

Вони вийшли на людну вулицю і завернули до завитого хмелем павільйону.

— Я приїхав здалеку, — сказав він, ковтаючи холодну, солодку масу. — Як тобі сказати...

— О, я це зразу помітила! — засміялася дівчина. — Спершу подумала, що ти іноземець. Але ні, на тобі наша одежа.

— Я живу дуже високо...

— В Карпатах? — захоплено спитала дівчина, і було в ній при тому щось таке довірливе й радісне, що він аж очі опустив.

— Так! — сказав глухо.

— Ну, як тобі морозиво? — спитала Марія, жваво посилаючи до рота ложечку за ложечкою. — Я змалку люблю морозиво. Можу з’їсти двадцять порцій!

Вона пирснула, а він засміявся.

— О, я, мабуть, смішна! — схаменулася дівчина. — Мені так подобається, що ти тут у нас ні разу не був. Я тобі все покажу, хочеш? Спершу ми підемо на атракціон. Любиш це?

Але він не відповів. Тільки дивився на неї і не міг намилуватися з її вроди. Відчув, що йому добре в цьому заклечаному павільйоні, що тут просторо, світло й гарно, а пахне хмелем і солодким холодом. Вона кинула на нього погляд раз і другий, а потім задивилася на нього й сама, бо він був такий гарний у ту мить. І забули вони раптом про морозиво, а ложечки з набраним іскристим їством завмерли в їхніх руках, і потонули вони один в одному, — а може, щось обоє згадали, щось із того, що було невимірно давно, майже дві тисячі років тому, а може, дихнула на них сива пустеля, а в тієї пустелі було спечне й палке дихання. І побачив він (а може, й вона) в небі величезну зорю, хоч був день, і засвітилася вона раптом ясно-синім полум’ям, а по пустельній дорозі їхав, як йому уявилося, старий лисий чоловік, той, котрий не міг народити зі своєю юною й прегарною жінкою дитини, отож і помолився небесам, а коли небеса його послухали, сів на старого, як сам, осла і мовчки від’їхав у пустелю...

Дівчина опустила очі, прикривши їх довгими, чорними віями.

— Я щось таке лепечу, — сказала ніяково. — Але так дивно мені: знаю тебе зовсім недавно, і наче бозна-відколи ми знайомі!

"Я знаю, відколи ми знайомі, — подумав Прибулець, все ще не маючи сили відвести погляду від її зрум’яненого личка. — Ми знайомі з тобою тисячі, а потім ще раз тисячі років".

(Продовження на наступній сторінці)