І ось ми знову тупцюємо по дорозі. Почали підходити якісь люди й зупинялися, збиваючись у юрбу. Подібна юрба збилася й по той бік. Вийшло двоє автоматників й кілька солдатів. Солдати почали зачиняти дротяні ворота, що перегороджували дорогу. Приїхала машина, шофер просив пропустити його, але на нього уваги не звернули. Автоматник відтіснив нас далі від дротяних воріт, другий відігнав людей з іншого боку. З такої віддалі перемовитися з Артуром ми знову-таки не могли, очевидно, все тут було враховано. Чекали хвилин з п'ятнадцять. Зрештою, відчинилися ворота із робочої зони і в них пішла вилаштована юрба абсолютно однакових, одягнених у сірі роби й бушлати людей. На головах стриміли якісь замизкані подоби шапок, люди йшли колоною, поверталися в наш бік, дехто кричав, питаючи до кого приїхали. Але більшість ішла мовчки: знужде-нітгі, із виснаженими обличчями, але лиця до нас повертали, ніби хотіли пізнати своїх, а може, просто милуючись Ларисою. Йшли і йшли і, здавалося, не буде краю тому ходові. Було таке враження, ніби це не люди з цього світу, а якийсь епізод із фантастичного фільму. Зрештою, колона пройшла, пробігали ще окремі постаті, що запізнилися,— Артура з ними бути не могло, отож ми й дивилися на них як на чужих. Якийсь час на переході не було нікого, ворота зачинилися — ми німо чекали. І от знову порозчинялися ворота, і ніби та сама юрба пішла у зворотній бік: такі ж сірі люди й у такі ж лахи вдягнені. Але ми стрепенулися — десь між них мав іти Артур.
— До кого? — крикнув якийсь чоловік. Я гукнув Артурове прізвище.
— Йде далі! — гукнув мені вже інший. Ми ледве розрізнили серед тих людей
Артура; він підвів на привітання руку, а Лариса аж затанцювала від збудження, махаючи йому. Я теж махав, Артур ішов з розвернутим до нас обличчям і невідривно дивився, всміхаючись, а коли минув нас, весь час обертався. Зрештою, востаннє змахнув рукою і сховався за розчиненими ворітьми. Ми перечекали, поки пройдуть усі, поки розсунули дротяну загорожу — автоматники пішли, а машини, завівши мотори, поїхали.
— Все,— сказала Лариса, і я побачив у неї на очах непросохлі сльози.
— Тут є готелик,— сказав я,— але до. нього задалеко йти. Підемо в готель чи на станцію?
— А чого в готель?
— Ну, може, наморилася,— сказав я.
— Ні, додому! — мовила вона якось безпомічно.— Я хочу додому!
— Гаразд,— згодився я.— Все одно більше нічого тут не побачимо.
До Потьми дісталися без пригод. Навпроти нас сиділа жінка з дитиною-підлітком, вони говорили українською мовою; жінка, очевидно, була селянка. Я зрадів, що зустрів земляків, і спитав, звідкіля вони.
— З Молдавії,— відказала жінка.— їздили її батька провідувати.
— А багато вас там, українців?
— Нє, ми не українці,— сказала жінка.— Ми хохли.
Я спробував їй роз'яснити, що "хохли" — це російська зневажлива назва українців, але жінка моїх резонів не сприйняла і замовкла. Я замовк і собі. Лариса дрімала, поклавши мені голову на плече, а я дивився в сутінки, які обплітали концтабори: паркани, сторожові вежі, бараки, якісь будиночки, де вже горіло світло; сутінки сірі, драглисті; здавалося, вся ця дивна, обплетена колючим дротом земля потопає в сутінках недаремно, бо сама їх творить. Пливе від оцих незугарних забудов, колючого дроту, вишок, солдатів з автоматами, сірих людей, які зупинилися й дивляться на поїзд порожніми очима, пітьма. Ми ж повільно сунулись у тих сутінках, як вуж-полоз, вилазили з цього сутінкового, теменного світу, а потопали у тьмі ще густішій. І здалося мені, що ця пітьма жива, бо вона заповнена сотнями, тисячами, а може, й десятками тисяч стражденних людей, які її чекають, щоб почати у ній будувати примарні замки власних мрій та сподівань. Я думав про те, що в'язнями тут не тільки ті, кого стережуть, але й ті, хто стереже,— вони може, більшою мірою в'язні: солдати чинять те, що їм наказують, мимовільно, а обслуга зачинила себе в тюрми самохітно. І все це сплетено в один вузол колючим дротом, безліччю колючого дроту — якась безконечна й химерна мережа з дощок, дроту і цегли, між якої, як мухи в павутині, снують люди-тіні. Весь цей світ ніби пригашений, поринутий у пітьму навіть удень, бо на всіх накладено печатку пітьми, навіть на вільних людей, котрі тут живуть і не служать у таборах. Бо й вони обплетені тим-таки дротом, бо й вони мусять пристосовуватися до законів пітьми та й живуть завдяки пітьмі. І всі ці люди в одностроях чи робах, чи в тільниках чи в іншій "вільнішій" одежі мусять коритися диявольській силі й волі — гігантському сірому спрутові, який повільно їх і душі їхні пожирає. І мені стало страшно, що таке може бути у світі, мені стало страшно за людей, які не тільки байдужі один до одного, але й один одного ненавидять і навіть тут, а може, особливо тут, у владі пітьми, одні знущаються над іншими, а ті, над якими знущаються, де візьмуть силу для любові до своїх катів? І немає всім отим людям, одним на певний час, а іншим назавжди, виходу із цього сплетеного клубка, повитого пітьмою, тож копошаться вони, щось роблять, один одного стережуть, творячи пекло на землі. Але це пекло відрізняється від того, яке уявляли наші предки, не вогнем і вогнедишними печами — воно холодне, змерзле, навіть вогонь тут крижаний — подих цього пекла завмер у мене на душі жорстоким клубнем, адже таких пекол на землі є безліч. Перед очима знову попливла колона сірих, на одне обличчя людей, хоч я напевне знав: не сірі й неоднакові вони ті люди, а такі ж як я чи Лариса, а може, й кращі за нас. Однак, їх окунули у пітьму, і вони, хочуть чи не хочуть, мусять законам пітьми улягати. Тому вони на позір такі сірі, стандартизовані й такі стражденні, через це такі виснажені в них обличчя, і тільки очі їхні світяться, бо вогонь душ їхніх навіть пітьма не в силі погасити, а пекло, в яке кинуто цих людей, їхніх душ пожерти. Тому я й сказав сам собі в тому поїзді, що віз мене в царстві пітьми: не роби ближньому зла, не метися, не думай лихого про людей, їх не пізнавши, спробуй так прожити в світі, щоб ніхто на тебе не складав нарікань.
Можливо, подумав я, у світі ти нічого особливого чи доброго не вчиниш, але, Бога ради, не помножуй у ньому зла, його й так забагато.
У Потьмі на станції була та ж картина: жахливий сопух і сонні люди на лавках, тільки цього разу їх побільшало: дехто лежав і на підлозі. З розповідей старих мордовців, у яких ми гостили, знали, що тут п'ють не горілку, навіть самогонку, а бражку, тобто напівфабрикат для самогонки, а саму самогонку й не гонять. Очевидно, тим і пояснювався такий сопух; ми, принаймні у приміщенні станції не могли втриматися й пішли гуляти на перон, не забуваючи однак напучення дружини Даля від перону не віддалятися, бо всяке може статися. І справді, повз нас часом проходили якісь нечупарні, зарослі чоловіки й пильно нас озирали — Лариса від цих поглядів зіщулювалася; я ж тримався у кишені за розкритого перочинного ножа. Було вже темно, і ми намагалися не відходити з освітленої площини. Щоб хоч трохи зігрітися, ми заскакували вряди-годи на станцію, але швидко звідтіля вилітали — сморід таки був нестерпний.
Нарешті під'їхав поштовий поїзд і зупинився: в один із вагонів почали завантажувати пошту. Із найближчого до нас зійшов провідник і закурив.
— В Москву? — спитав байдужно.
— В Москву,— відказав я.
— Хатітє, садітесь к нам,— сказав провідник і повідомив, що плата така ж, як на пасажирський загальний.
Я подивився на Ларису. Поїзд, якого ми чекали, мав прибути за півтори години, а гарантії, що квитки будуть, ми не мали.
— А спальні місця у вас є? — спитала Лариса.
— Канєшно. Ви что — хохли?
— Українці,— сказала Лариса.
— Ну, ето всьо равно,— пихкнув димом провідник.— У міня жена хохлушка. Крепкого характера бабка. Садітесь!
Ми зайшли у вагон, там було щось на зразок купе, в якому сидів чоловік, що вже давно не голився, і жінка з дитиною; одягнені вони були в брудне ганчір'я.
— Еті єдут без плати,— показав провідник.— Упросілісь!
Чоловік на ці слова не зреагував ніяк, а жінка блимнула очима й потупилася.
Пройшов ще один провідник. Зиркнув на нас, але нічого не сказав.
Ми сіли на лавку і задоволено витягли ноги, які аж гули. В поїзді було тепло, я відчував, як тепло обволікає моє змерзле тіло, розкладає його і млоїть. Поїзд рушив.
— Слава Богу! — мовила Лариса.— А то я боялася, що ночувати там будемо. По-моєму, ті люди із станції звідти й не виходять.
— Гадаєш, живуть там?
— Ну да! То були ті самі люди. Кілька, принаймні, точно.
— Да,— сказав раптом чоловік.— Часом доводиться пробути на станції і по кілька днів.
Сказав це і замовк, запавши знову в мовчанку.
Підійшов перший провідник і підсів до нас.
— У нас тут буде краще, як у загальному вагоні,—сказав він.— Ви що, брат і сестра?
— Ні,— сказала Лариса.— Ми чоловік і жінка.
— Молоді ще,— сказав провідник.— Хто тут у вас у таборі?
— Батько,— сказала, не моргнувши оком Лариса.— Мій!
— Так,— сказав провідник.— Діла! Встав і відійшов. Я подивився на Ларису
здивовано, але вона на мій погляд ніяк не зреагувала, хиталася в такт поїзда та й усе. Зрештою, зрозуміти її можна: надто довго пояснювати, хто ми такі насправді й до кого приїхали. Але те, що вона вміла брехати так незворушно, мене трохи вразило.
Чоловік раптом устав і пішов у бік туалету. Жінка поклала дитину на полицю й метнулася за ним. Вони про щось засперечалися на незрозумілій нам мові.
— Будемо спати разом,— сказала Лариса.— Щось мені ця компанія не подобається.
Я хитнув: компанія мені також не подобалася, особливо, другий провідник, який позирав на нас вовком.
Жінка схопила чоловіка за руку й тягла до полиці. Він неохоче їй піддавався, але фізіономію мав кислу.
— Повечеряємо,— сказала Лариса й почала витягати рештки наших запасів.
Чоловік і жінка дивилися на їжу байдуже, але в їхніх очах увіч світилися голодні вогники.
— Піди спитай, чи є у них чай,— сказала Лариса.
Чаю в провідників не було, тільки гаряча вода. Лариса мала при собі термоса, пішла й набрала. Запросила до вечері наших супутників, але вони гаряче почали відмовлятися. Тоді Лариса зробила бутерброди і всунула один йому, а другий їй. Несміливо ті бутерброди взяли й почали їсти з видимою пожадливістю. Лариса дала їм ще по бутерброду, ковтнули їх як муху. По тому чоловік пішов по гарячу воду, і вони почали пити її по черзі: трохи вона, а трохи він. Пили із алюмінійової кварти, яку чоловік видобув із клунка. Ми пили із покришки термосу: спершу Лариса, а тоді я.
— Далеко їдете? — спитав я.
— Не знаємо,— мовив байдуже чоловік.— Як вийде.
До речі, за їжу вони нам не подякували. Жінка весь час мовчала, а коли Лариса щось у неї запитувала, ніяковіла і хрипким голосом відповідала, що не знає. Замість неї відповідав чоловік, все так само байдуже, ніби був притлумлений.
їжа нас остаточно розморила. Лариса розстелила матраца (постелі не було), а подушку обгорнула хусткою. Жінка лягла біля дитини, а чоловік продовжував сидіти. Лариса забилася під стінку, я ж примостився побіч. У цей час вперше обізвалася дитина — заплакала. Жінка почала її зацитькувати, щось хрипко до неї промовляючи незнайомою мені мовою. Провідники сиділи в своєму переділку, про щось балакали, але слів розібрати годі було. Я обійняв Ларису, щоб не звалитися з полиці, і ми відразу ж заснули. Розбудив нас крик.
— Нєт, ти міня пусті, пусті, подонок! — кричав чоловічий голос.— Набрал тут шантрапи, закони нарушает. Не нада мене твоіх дєнєг, плевать я хотел на ніх. Виброшу ету наволоч с поезда!
Я злякано підхопився: голос лунав із переділки провідників. Чоловік байдуже сидів навпроти, а жінка з дитиною спала. Лариса підхопилася не менш перелякано.
— Що там таке? — спитала вона.
— Бузят,— спокійно сказав чоловік.— Он постоянно так...
Із переділки вирвався другий провідник, видно було, що перший хапав його за плечі.
— Вон шантрапа! Вон с поезда! — зарепетував другий провідник.
Перший схопив напарника ззаду, заломив йому руку, аж той зігнувся і погнав у бік туалету, даючи тумаки й немилосердно матюкаючись. Другий провідник відчинив головою двері туалету, перший урізав йому коліном під зад і заштовхав у середину. Тоді зачинив двері і замкнув. З туалету рознісся рев, ніби поранена тварина. Другий провідник бився у двері, репетував, кляв, матюкався, вив. Лариса біля мене тремтіла як билина, я обійняв її за плечі. Перший провідник, усміхаючись, пішов до нас.
— Ізвінітє за неудобство,— сказав майже ґречно.— Моча ему інода в голову шибаєт, скоро он успокоітся. Ізвінітє!
Рев і крик із туалету не стихав. Тоді перший провідник наблизився туди і крикнув.
— Замолчі, свінья, людєй тривожішь! Не замолчиш, біть буду, суку!
За дверима спалахнула лайка, але відразу ж затихла.
— Он уже будіт спокойний,— підморгнув провідник.— Када випьєт, не человек, а какой-то малахольний. Не обращайте вніманія!
З нас усіх найбільше "не обращала вніманія" жінка, вона продовжувала нерушно лежати біля дитини, мовчала й дитина. Чоловік устав, потягся, і раптом поліз на другу полицю.
— Лягай! — сказав я тихо Ларисі.— Посиджу біля тебе!
— Я боюся,— зашепотіла Лариса.
У туалеті було тихо. Лариса ще трохи посиділа, а тоді лягла.
— Петька! — почувся з туалету голос.— Слиш, Петька!
— Я Петька,— підійшов до туалету перший провідник.
— Випусті, Пєтька. Буду себя вести хорошо!
— Карцер на четирє часа, понял?
— Понял,— сказало з середини і знову затихло.
— Ложись, парень,— сказав мені провідник.— Тепер он будет спокойний. Нічаво, перебузіт!..
Спокійно пішов у свою переділку, чути було: щось наливає і п'є. Я ліг і обійняв Ларису.
— Попали ми з тобою,— шепнула вона.— Мене всю трусить. Що це за світ?
— Це "широка страна моя родная",— сказав я.— Спи!
Вона затихла. Сам же я спати не міг, нервово прислухався до колисливої тиші, стукоту коліс, рипу вагону. В туалеті, здається, другий провідник плакав, бо звуки доносилися неясні: чи то схлипи чи притамоване скавуління. На те вийшов перший провідник, стукнув кулаком об двері і прорипів:
— Замолчі, дурак! Люді сплят!
Скавуління чи хлипання замовкло. Провідник зирнув у наш бік і пішов до себе, я лежав у цей час на спині й бачив це. Знову повернувся до Лариси, обійняв і взяв за руку. Вона тихенько мої пальці стисла.
Було тихо, тахкотів поїзд, нас коливало й поштовхувало. В цей час захропів на горішній полиці чоловік. Так голосно, ніби гарчав пес. Жінка звелася з полиці й, певне, штовхнула чоловіка.
— Што такое? — спитав той хрипко.
— Ричиш,— сказала жінка. Чоловік перевернувся.
І я заснув. Не заснув, а проваливсь у глибоку яму, а може, на дно якоїсь криниці, де тихо плавали повільні й понурі риби, а ще якісь молюски чи п'явки, риби розтуляли роти, хапали ті молюски чи п'явки і понуро їх жували, молотячи щелепами; я ж був тільки в тій воді присутній, а може, також однією з тих риб, але не їв ні молюсків, ні п'явок, а тільки дивився, як вони те чинять; може, я також із тих молюсок чи п'явок, бо найбільша риба розтулила величезного рота, і я побачив, що рот її — жерло палахкотючої печі, і там гогоче вогонь, і в тому вогні ходять юначі постаті. Язики полум'я лижуть їх, але не спалюють, і всі ті юнаки сліпі, бо в кожного на очах чорна пов'язка, а в руці по патериці, а ходять довкола вогняного куща, який і палає тим вогнем, а довкола куща розстеляється безкрайня піщана пустеля, в якій вряди-годи рОзлунюється крик, далекий і відчай ний. Тоді юнаки зупиняються й повертають у той бік, звідкіля пролинув болісний крик, обличчя з чорними пов'язками на очах, і всі ті юнаки на одне обличчя і в однаковій одежі — в тюремних робах. Коли ж крик затихав, вони знову починали йти по колу, часом біля них лунав звук, ніби хтось плескав бичем, тоді юнаки починали бігти, але швидко втомлювалися і знову йшли.
Риба клацнула щелепою, але не заковтнула мене, бо я сахнувся; тоді підпливла друга рибина й так само розверзла пащу. І я побачив ту саму пустелю, але не було на ній уже вогненного куща, а стояв величезний золотий ідол, а біля ідола — навколішках люди молилися, здіймаючи руки. Клацнула щелепа, але й цього разу я відсахнувся. Тоді підпливла до мене третя риба, розтулила пащеку, і я побачив обплутані колючим дротом паркани, і клаптик двору концтабору, і на тому клаптику вихудлого юнака, який кличе мене до себе й манить, всміхаючись. І я вже згоден був пірнути в ту пащу, але почув автоматну чергу, юнак схопився за груди й почав повільно падати, а з його тіла потоками полилася кров. І я кинувся тікати від цих розведених пащ, упав коліньми на пісок, затулив голову руками, а наді мною свистить меч; і я починаю рити пісок руками, внурююся в нього головою, влізаю в той пісок і повзу в довгому холодному сутерені, повзу, задихаючись через нестачу повітря, однак маю й мету — там попереду, у кромішній темряві, горить світло. Я виринаю, ніби риба, яка виплескується з води в повітря, хапаю ротом і прокидаюсь остаточно. У вагоні розточується тихе й мерке світло, чути жахливе хропіння з горішньої полиці, жінка навпроти скулилася клубочком, так само скулилася біля мене Лариса, а з купе провідників чути спокійні голоси: провідники мирно балакають, ніби й не ставалося тієї нічної пригоди. Я ще коливаюся у хвилях сну, який не покинув мене до решти, в мене несвіжа, важка голова, трохи понуджує, вряди-годи западаю в морочні хвилі, і переді мною пливуть якісь нереальні обличчя, якісь напіврозмиті й зруйновані речі — абсурдний світ, може, з часу минулого, але скоріше, з часу неіснуючого. Зітхаю і хочу прогнати від себе каламутні пасм и видінь, але до мене раптом простягаються чорні карачкуваті пальці, щоб схопити мене за горло, і я сам видаю хрип чи покрик і прокидаюся цього разу остаточно...
У Москві ми розрахувалися з провідником, другий намагався на нас не дивитися, і зіскочили з поїзда. На пероні було повно людей, ми побачили серед них і своїх попутників: повільно брели пероном, опущені, покірливі і якісь мов неживі — що воно за люди, ми так і не довідалися.
— Так уже хочеться додому, вмираю! — сказала Лариса.
За ці кілька днів її обличчя втратило рум'янці, вона ніби постаршала й була притрушена попелом доріг та й одежа на ній уже не така чиста й охайненька, отже й ми, в певний спосіб, посіріли й почали подобати на всіх цих людей, що товчуться по поїздах.
На київському вокзалі вже чулася українська мова — це був ніби оазис серед пустелі Москви, і Лариса трохи ожила.
— Фу! — сказала вона.— Тут уже легше дихається.
Мали поки що клопіт: узяти квитки до Києва, здати речі до камери схову, поснідати і лише тоді можна було б поблукати по місту, хоч Лариса заявила, що їй аж зовсім не хочеться по ньому блукати. Турбувати ще раз дружину Даля ми не зважувалися, отож лазили вулицями, мов сновиди,— Лариса втратила інтерес і до магазинів.
— Щось не туляється,— сказала вона.— їдьмо на Київський вокзал, там і справді легше дихається.
Ми подрімали в кріслах, щось переїли, забрали речі і ось перед нами синій поїзд, в якому чисто, тепло й затишно, де ми маємо купейні місця, де сніжнобілі фіранки і така ж постіль, де можна до провідниці говорити українською мовою, де на підлозі м'які килимові доріжки і де нарешті відчуваєш себе людиною. Тут уже подавали чудовий солодкий чай, а поїздом ходили з корзинами продавці, пропонуючи кефір, булочки й пиріжки, але ми пішли у вагон-ресторан і спокійно, не кваплячись, повечеряли. Потім стояли в тамбурі, і Лариса вперше за весь час попросила в мене сигарету. Ми курили, нарешті вона всміхнулася мені тією колишньою таємничою всмішкою і сказала:
— Не. це все-таки чудово, що я вибрала в супровідники тебе!
Потім подумала хвильку, пихкнула димом і додала:
— Це був якийсь жах! Мандрівка в пітьму! Вже не зберу в собі сили, щоб поїхати туди вдруге... О, ні!
Я подивився на неї здивовано: "А Артур?" — хотілося запитати. Але вона дивилася не на мене, а на вагонну шибку, по якій повільно повзло випущене нею пасемко диму.
Епізод восьмий.
ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ
Через якийсь час мені прийшов лист від Артура, в який було вкладено цидулу до його батьків з проханням переслати її — це означало, що Артур хотів, аби його листа до мене знав тільки я, виключаючи, звичайно, цензорів, які ті послання читали. Лист було написано трохи езопівською мовою, а що він має значення для цих записок, переписую його сюди повністю.
Дорогий друже!
Був непомірно радий бачити тебе й супроводжуючу тебе особу, хоч нам доля дала тільки перекинутися поглядами, але для мене це було велике свято, з нагоди якого я випив з друзями кави. Доброї чорної кави, що так божествено пахне. Шкодую, що ми останнім часом так мало спілкувалися — винувата в тому була особа. Вона дивна, і я її й досі до кінця не розумію; часом мені здавалося, що вона хотіла, аби наша з тобою приязнь зникла і, здається, того на якийсь час досягла. Знаю, що для тебе вона багато значить, але не впевнений, що ти багато значиш для неї. Так само, як і я. Хотіла створити видимість, що ми з нею близькі, але ми з нею близькі не були. Часом мені думалося, що вона маневрувала між мною і тобою з елементарного кокетства, яке в неї надзвичайно розвинене. Чи могли бути сумніви глибші, про які тобі колись казав? (Йдеться про сумніви, чи не була вона донощицею — примітка автора записок). "Не знаю. Значною мірою я тоді наш розмир інсценізував, і то через те, що мене її нещира увага почала гнітити. Я побачив вас разом, і в мене защеміло серце. Не з ревного почуття, а через те, що згадав наші юнацькі радощі. Які ми були наївні, дурненькі, але це, можливо, наше щастя, що ми такі були. Життя ж примушує людину ставати дорослою, а ставати дорослим — це байдужішати. Всім уготовано таку долю, але трагедії з того робити не варто, бо це, можливо, одна із конечностей існування. Не знаю певно, наскільки тобі особа ввійшла у почуття. Коли надто сильно, не стримуй себе, а коли ні — стримуй. Я себе стримував і, здається, мав рацію. Не знаю, чи це нормально, коли людина хоче, щоб нею захоплювалися всі, кого вона знає, але я тієї риси не засуджую, хоч сам, за природою своєю, до полігамії не здатний. Здається, особа страждала, бачачи це, але я волів на її вереди не піддаватися. Чому не поговорив про це відверто з тобою раніше? Очевидно, тому, що був дурний, вибач за це. Скажу до речі, в багатьох важливих речах особа вела себе пристойно. Але в неї надто бурхлива фантазія і для самозабезпеки (психологічної, звичайно) ліпше не бути жертвою її фантазій. Але як би там не було, ваш візит мене схвилював і дав багато доброї радості; тут я не кривлю душею. В моїх умовах добре мати когось, про кого можна мріяти, але для того не маю ніякісіньких підстав і хочу, щоб ти про це знав. Решту вирішуй сам, бо такі речі — прерогатива власного "я". Моє ж "я" при цьому спокійне, бо я особою захопитись у такій мірі, в якій того бажала вона, не зміг. Добра тобі і щастя! Листа до батьків перешли. Книги, послані тобою, читаємо усі разом, фантастику теж. Але маємо відомості, що присилати нам книжок уже не буде вільно — про це уже сповістили. Дуже жаль, але що вдієш, "вчуся задовольнятися тим, що мені дано". Хто це сказав, не пам'ятаю, але сказав здорово. Вітаю тебе сердечно і ще раз дякую
Твій Артур.
Оце такий лист. Я його перечитав кілька разів, і мені стало прикро. Здається, наш візит замість возрадувати став випробуванням, чи ж мало йому випробувань? З другого боку він підтвердив те, що я й сам думав про Ларису. За час поїздки ми з нею дуже зблизилися, але я не мав права трактувати її більше, як друга чи сестру — це вже для мене виключене; зрештою, й підстав вона для того мені не давала. Але те, що вона і з Артуром вела себе точно так, як і зі мною, іритувало. Коли відкинути звинувачення у кокетстві, яке й мені колись приходило на думку, її поведінку можна було пояснити тільки в один спосіб: дівчина хотіла зберегти з нами дружбу, але сексуальний елемент із неї виключити,— до речі, й ця думка колись мені вже приходила. її ж маневрування можна пояснити бажанням утримати нас на певній відстані, чого вона з успіхом досягала. Знала, що ми живі люди, і не втримаємося, щоб не закохатися в неї, отож нас од того кохання вберігала, бо воно мало стати безвиглядне. Отже я знову повернувся до цих резонів. І все-таки з листа відчувалося, що Артур до мене Ларису трохи ревнував. По-лицарському відступав її мені і то в такий спосіб, що я його пожертви аж ніяк прийняти не міг, а наша поява перед його очима була голкою в серце, хоч він і собі не згодився б у тому признатися. Грубо кажучи, так виходило, що ми ніби демонстрували перед ним, зачиненим за колючий дріт, своє щастя. Саме це й приносило мені прикрість, коли читав того листа, бо насправді ми нічого не демонстрували, та й демонструвати було нічого; зрештою, Артур мав розуміти (і розумів), що сама Лариса в таку мандрівку поїхати не могла, не могла приєднатися і до його батьків, бо фактично не була його дівчиною, як і моєю, а лише добрим щирим приятелем, отже мала змогу поїхати тільки зі мною. Ще кумедніше було б, коли б вирушила в такий світ із своїм таточком, дікенсівським типом, та й чого тому таточкові було туди їхати; велике добро він учинив уже тим, що дозволив це Ларисі. Ні, тільки я міг Ларису супроводжувати чи взяти її з собою — тут альтернативи не існувало. Я так Артурові й написав, але відповіді не одержав; написав йому ще кілька листів, але й вони ніби у воду впали. Щодо книжок, писав він правду, їх таки заборонили присилати в концтабори. Отже зв'язок мій з Артуром перервався. Не дзвонила й не писала мені після тієї поїздки й Лариса; очевидно, їй досить було, що ми аж так довго були разом. Я ж за нею сумував, про неї думав, але тлумив у собі те почуття — їй воно було ні до чого. Оце і є те червоне, що я хотів описати в цьому завершальному епізоді, більше тут додати нічого.
А тепер про чорне. В один із чудових травневих днів, коли особливо пахли тополі після теплого дощу, коли зранку солодко лящали солов'ї, коли мені так не хотілося йти на роботу, а десь схвильовано протинятися цілий день, коли я навіть у голову не клав, що може бути в світі щось чорне, саме тоді прийшла від Люди страшна телеграма: помер Славко. Це вдарило мене ніби обухом, я аж захитався, прочитавши сповіщення; чергова співчутливо на мене дивилася, бо вже й сама встигла телеграму прочитати; отож я не пішов у свою кімнату в гуртожитку, не міг зараз нікого бачити, а рушив у вечір, який сьогодні не сміявся, а плакав солов'ями,— ніяк не міг прийти до тями. Отже, Славка, нашого найбільшого розуму, такого ясного й мудрого, нема й ніколи не буде. Вже він не проголосить жодного свого монологу, вже не зведе від книги розумного лиця і не провістить якусь сентенцію, вже не засміється заливисто, як умів тільки він,— ні, це немислимо було уявити. Похорон відбудеться завтра, отже завтра я мав конче поїхати до Житомира.
Цілу ніч не спав. Не міг спати, боліла мені душа. Лежав незворушно й слухав хропіт своїх товаришів по кімнаті і як ніколи був самотній. Саме в ту ніч я остаточно зрозумів, що братство трьох юнаків розпалося до решти. Так, усіх нас трьох було кинуто у вогненну піч. Ми були впевнені, що ніяка сила нас не спалить і не знищить нашого братства, але така сила знайшлася. Вона вирвала з-між нас першого мене — це тоді, коли покинув Житомир. Потім вирвала Артура, закинувши у пітьму заплетеної колючим дротом землі, потім вирвала і Славка, але в найстрашніший спосіб.
Я лежав нерушно в своїй постелі й чув гогіт та регіт полум'я, яке святкувало перемогу, адже опиратися його всезнищувальній силі ми могли лише втрьох. Першу перемогу воно, те полум'я, одержало тоді, коли між мною і Артуром пробігла чудова біла кішечка в образі Лариси — ось коли наше братство вперше зазнало серйозного випробування. Але ми ще трималися. Ще не хотіли згоряти і не хотіли спалювати нашої єдності; тепер уже її нема напевне. Вогонь гоготів, шумів, сміявся, палахкотів, танцював од .радості — це і стало у ту ніч для мене образом печалі. І я раптом відчув, що обличчям моїм котяться сльози — оплакував Славка, Артура і себе, оплакував кволість нашу, бо ми огненну піч перемогти не змогли. І з темної ночі, наповненої плачем солов'їв, раптом почала виростати й підніматися велетенська постать Навуходоносора, людини, закутої у мідні обладунки із золотим покриттям, із обличчям, прикритим шоломом, з-під якого яріли очі. І спитав він своїх слуг:
— Чи ж трьох зв'язаних мужів ви кинули до середини вогню?
І слуги відповіли, сказали цареві:
— Певне, царю!
Тоді Навуходоносор відчинив дверці вогненної печі і зазирнув у середину. Відтак заговорив він і сказав:
— Артуре, Славку, і ти, що боїшся назвати своє ім'я, чи ж ви сподіваєтеся, що з вами станеться, як колись із Шидрахом, Лишахом та Авад-Негом?
— Ми сподівалися,— мовив я.
— І даремно сподівалися,— всміхнувся задоволено Навуходоносор, голос його ніби грім гримів,— бо не врахували одного. Я відтоді також став розумніший. Через це не скажу вам: вийдіть і прийдіть, бо тоді я вірив у вашого Бога, а тепер не вірю.
І зібралися сатрапи, заступники і підсат-рапи, і цареві радники, і в усіх задоволено цвіли усмішки, бо вони були певні, що перемогли. І заспівали вони гімн на славу Наву-ходоносорові й пішли повз нього колонами з транспарантами і з численними портретами Навуходоносора, а той стояв на трибуні й милостиво підносив руку, а біля нього стояв горлач і горлав лозунги. І колони відповідали йому радісним, щасливим криком, і це творилось у той час, коли ми у печі згоряли, коли палилося наше волосся і плащі наші тріщали, і запах вогню ввіходив у нас, як дим.
— Ось що чекає всіх, хто не послухається царського слова,— сказав Навуходоносор,— і хто захоче віддати свої тіла на вогонь, аби не служити й не поклонятися нашому Богові, а вигадувати Бога свого, адже ніякого Бога взагалі нема!..
Я ніби з ями вирвався; все-таки заснув, і привиділося.мені те страшилище.
Було в кімнаті душно, хропли хлопці, а я лежав і трепетав, був-бо впевнений, що самотужки перед цим молохом не встою. І в мене вливався, ніби нічна темрява, страх: а що, коли й справді той Навуходоносор має рацію, а що коли й справді у цьому світі Бога розіп'ято, а панує в нім лише диявол ув образі Божім? І я знову впав у чорно-червону яму, в якій гоготів вогонь. Побачив спаленого Славка, який нерушно лежав на дні печі, склавши на грудях руки, і не міг упізнати його, ніби не він то був. Бачив тяжко обпаленого Артура, який мотався по шматку двору концтабору, схопившись руками за голову. І я зважився. Розігнався, скільки сили і вдарив лобом об залізну стіну велетенського казана, і знову розігнався і знову вдарив. І казан почав густи, як дзвін, а я розганявся й бив об нього лобом, намагаючись пробити чавун, і казан гув і гув, як надтріснутий дзвін. З лоба в мене стікала кров, і я зморено сів на підлогу біля спаленого, холодного і зі складеними на грудях руками Славка. І мій зір раптом дістав здатність до особливого бачення, я уздрів, що піч наша — в пустелі, що навколо нас ні душі, лише гуляє холодний безплідний вітер, і що звук, який я видав, розбиваючи лобом чавунну стіну,— це і є голос волаючого в пустелі. Пустелі, що спокійно пожирає тих, котрі попеліли у вогненній печі.
Оце про чорне, що хотів я написати в цьому короткому заключному розділі.
На Славковий похорон зібралося несподівано багато людей. Прийшли всі сусіди, багато студентів, а виглядав Славко у труні зовсім так, як привидівся мені в ту майже безсонну ніч. Славкова мати була в чорній одежі, тиха й непомітна, як була й за життя сина, очі її переповнені жахом, і з них весь час котилися сльози. Але вона не ридала й не голосила. З'явився і Славковий батько, і я тут уперше його побачив, бо він свою родину давно покинув і мав нову: це був мордатий, стандартний чоловік з блідосиніми холодними очима. На тризні він глушив горілку, мов воду, й лишався цілком байдужий до того, що сталося, інколи навіть скалив зуби. Люда була заклопотана організацією похорон — усе впало на її плечі, я, як міг, їй допомагав: ходив щось купувати, роздавав присутнім хусточки і таке інше — їжу до тризни готували сусідки. Прийшла й Лариса і теж щось нам допомагала. Єдине, що оповіла мені Люда: Славко після тієї статті у газеті так і не зміг отямитися; здається, саме та стаття його й добила, сказала Люда, хоч як вона не намагалася переконати його, що те без значення. І воно, може, було б без значення, але Славко признався їй, що таки згодився ту статтю підписати.
— Чи ти знав про це? — спитала вона.
— Знав,— тихо відповів я.
— Бач, тобі сказав, а мені ні.
— Тобі теж сказав.
— Коли то він сказаві — мовила Люда.— Але не будемо про це, бо воно тепер і справді без значення.
Після всього я пішов провести Ларису. Ми йшли мовчки.
— Кошмарі — сказала Лариса.— Тепер уже нема нашого братства насправді, чи не так?
— Чому так подумала?
— Тому, що всіх нас нема: ти — у Києві, Артур — у концтаборі, Славко...— я побачив, що вона плаче.— Одна я залишилася.
— А Люда?
— Люда клятви на вірність не давала,— мовила Лариса.
Я подивився на неї трохи здивовано: невже вона аж такого значення надавала тій нашій дитячій клятві? Але, здається, таки надавала. І я раптом зрозумів: вона одна з-між нас свято дотримувалася клятви, і цим, здається, й пояснювалася ота її поведінка, що розбивала серце і мені, й Артурові.
— А що заважає нам залишатися друзями? — спитав я.
— Заважає,— сказала вона.— І багато що...
— Не розумію тебе.
— Ну, що ж, скажу, щоб ти зрозумів, мудрику. Так склалося, що я, мабуть, вийду заміж.
Я зупинився вражений.
— Та ти що? За отого білявого?
Вона хитнула. Ми йшли якийсь час мовчки.
— Я б, може, й не призналася,— сказала тоскно Лариса.— Але сьогодні такий день... Окрім того, в цьому ділі... я не можу не порадитися з тобою.
— Хіба від мого слова щось залежить? — спитав я.
— Може, й ні. Але ми з тобою ще й досі зв'язані клятвою: я хотіла, щоб ти сказав своє слово.
— Наша клятва таких речей не стосується,— гостро сказав я.— Такі речі сама маєш вирішувати.
— Я вже вирішила,— мовила Лариса і в неї знову з очей потекли сльози.
— Бідний Славко! Він серед нас був найкращий! Скажи, чому найкращі вмирають так рано?
— Колись казали: так хоче Бог. Кращим не дає довго мучитись у світі.
— Віриш у це?
— Не знаю,— мовив я.— Але ні, не вірю, бо цей світ без кращих стане пустелею.
Ми дійшли до її дому, але вона не хотіла повертатися туди.
— Не хочу додому,— сказала.— Можна, ще трохи з тобою побуду?
— Можна, Ларисо,— сумно мовив я.— Не треба щодо таких речей питати дозволу.
— Боюся залишатися сама,— вона мерзлякувато повела плечима, хоч на дворі було зовсім тепло.— Потім усе поправиться... Це сьогодні так... Артур тобі писав?
— Раз написав,— відповів я.— Але потім на листи не відповідав.
— А мені не писав. Чому він образився?
— Не знаю,— відповів я.— Може, йому неприємно було бачити нас разом.
— Бідний, дурненький Артур,— сказала вона якимсь особливим голосом.— Хочу в тебе попросити: не пиши йому, що я виходжу заміж... Він не зрозуміє.
— А думаєш, я розумію?
— Ти зрозумієш,— сказала вона,— бо ти мудрий. Навіть мудріший за бідного Славка,— сльози знову потекли в неї по щоках.
Ми йшли якийсь час мовчки.
— Щось мені такого хочеться,— нарешті сказала Лариса.— Але не зважуюся тобі сказати...
— Чому не зважуєшся?
— Ні, скажу. Розумієш, оті люди, натовп, що зібрався на похорон, родичі, ота суєта, обряди... а ми з ним фактично не попрощалися... То що ти на це?
— Хочеш піти зараз до нього? — спитав я здивовано.
— Ну, от бач, ти все розумієш. Нарвемо десь квітів, купимо випити і попрощаємось із ним, як братчики... Бо він зараз там самотній.
Мала рацію: ми повинні були це зробити, бо, як казала, всіх нас нема. Отож маємо персонально віддати йому честь. Ми купили пляшку якогось вина, нарвали квітів з державної клумби й поїхали на Смолянку — Славка поховали там.
Могила була засипана квітами й заставлена вінками, а цвинтар зовсім порожній — йшлося до вечора. Запаморочливо плакали солов'ї. Посипався легенький дощик, але ми від нього не ховалися й не прикривалися. Лариса пішла вздовж могили і розсипала квіти. Потім повернулася до мене, і я побачив, що обличчя в неї бліде, майже мертве, облите і дощем, і слізьми, змокріле волосся блищало.
— Прощай, Славику, прощай, розумничку! — прошепотіла Лариса і раптом упала на коліна, затрусившись у риданні.
Я спустився на коліна біля неї й обійняв дівчину за плечі. В горлі мені щипало. Лариса обійняла й мене, і ми стояли так якийсь час навколішках. Дощ припустив більше, по цвинтарі поповзли сутінки, а ми стояли на мокрій землі, завмерши й дослухаючись до найколишніх шерехів. Ридали солов'ї.
— Дай мені вина,— хрипко попросила Лариса.
Я подав їй пляшку. Вона приклалася до неї й довго не відривалася. Потім подала й мені. Я ту пляшку допив і жбурнув між могилки.
Ми звелися з колін, дощ обливав нас, волосся склеїлося, по обличчі й за шию текли струмки. Але ми все ще безмовно стояли, бо обом нам здалося, що Славко нас бачить, що він незримо присутній біля нас і що йому ми в цей мент і справді потрібні. Отож ми стояли, я обійняв Ларису за плечі, вона поклала мені руку на бік, і прощалися зі своєю юністю, бо бути дорослим, як писав в останньому листі Артур,— це значить байдужі-шати. Але ми поки що не хотіли байдужі-шати, а прагли затриматись у цій миті, яка єдина відділяла нас од дорослості. Були промоклі наскрізь, і я відчув, що Лариса вже тремтить од холоду. Але сигнал відійти мала подати вона.
— Отак! — сказала і зітхнула.— Ми віддали тобі, Славку, все, що могли!..
Побрели через цвинтар, мочачи ноги в траві, і не було на нас сухого рубчика. А дощ не вгавав. Дощ уже лив як із відра, але ми й трохи не пришвидшили ходи, бо коли б це зробили, відчували, образили б Славка, котрий ішов біля нас невидимою тінню, налягаючи на невидимі костури...
Лариса сказала правду, вона таки вийшла заміж за отого білявого й високого, і зв'язок між нами перервався. З Артуром, як казав, зв'язок перервався також — я став на шлях стандартної людини. Артура випустили в 1968 році, але в 1972-му посадили вруге. Тоді ж таки посадили Вітличного і декого з інших моїх знайомих, отож я спустився, як казав мій батько,."на дно" і закопався там у намулі. Будень помаленечку з'їдав мене, а яким я став зрештою-решт, уже в цих записках описував. Те життя було нецікаве, і я з нього не можу вибрати жодного епізоду, достойного опису. Отак згорів у вогненній печі я.
Лариса написала мені якось листа, тоді я вже був студентом будівельного інституту і жив у студентському гуртожитку; про листа мені сказав бетонник Коля, якого я випадково зустрів на Хрещатику. Я поїхав у Дарницю і взяв того листа. Лариса писала, що з чоловіком вона розлучилася, бо той виявився тупим і деспотичним; вона з дитиною живе зараз у батьків і просила, коли я приїду в Житомир, зустрітися з нею — хоче зі мною про дещо порадитися. "Я вважала вас усіх пудиками,— писала вона,— але насправді й не підозрювала, які нудні можуть бути люди насправді. Мій колишній чоловік саме з таких".
Я спалахнув співчуттям до Лариси, хотів її відвідати, але так і не відвідав. Може, тому, що мав уже тоді • наречену й готувався одружитися. Батьки мої на той час померли, і в Житомир приїжджати я не мав ніякої потреби.
Більше з Ларисою не зустрічався, так само і з Артуром. Навіть не знаю, яка його доля.
Здавалося мені, всі ці літа я спав у летаргічному сні. Повиростали діти, жінка моя з миленької кияночки перетворилася в потужний бронетранспортер, звикла мною командувати, а я їй улягати. Мої дочки-близнята відповідають на мої турботи про них легким презирством. Друзів я не маю; часом, коли стане по-особливому гірко й порожньо, випиваю чарку-другу, але й до пияцтва мене особливо не тягне. Люблю подумки читати вірша Федеріко Гарсія Лорки, що називається "Зрубати троє дерев":
Було їх троє.
(Прийшов день, приніс сокири). Потім двоє.
(Волочаться срібні крила). Далі одно. Нема і того. (Вода оголіла).
Мене вражає отой останній рядок: "Вода оголіла". Очевидно, дерева стояли біля води, а коли їх зрубали, там утворилася маленька пустеля. Оце і значить: "вода оголіла". З систем отаких пустельок, зрештою решт, і складається наша дорослість, але не кожен із нас здатен на крик. Оці мої записки — крик. Крик волаючого й пустелі, бо нікому не хочеться перетворитись у цьому світі на пісок.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Від автора
Я зустрів героя цих записок В-на Н. (не називаю його прізвища, бо він сам того не бажає), свого земляка й давнього знайомого, під час студентської голодівки в жовтні 1990 року біля наметового містечка. Він з якоюсь особливою, я б сказав, голодною цікавістю приглядався до того, що діється, і, розмовляючи зі мною, весь час поглядав у бік містечка. Було то удень, коли засідала Верховна Рада, що мала сказати своє слово щодо студентських вимог. Ми рушили до Верховної Ради разом і потрапили туди саме в той момент, коли пішла сюди колона робітників Арсеналу. Небо було ясне, ми помітили, що люди зупиняються і задирають голови — чомусь дивилися вгору. На балконах будинків також було багато людей, і всі дивились у небо. Ми теж стали цікавими Варварами, і зупинилися й собі. І побачили серед ясної блакиті ясну зірку — зірка ця рухалася з боку Арсеналу в бік Хрещатика, світячись. Кілька разів зірка ніби роздвоювалася, а потім зливалася в один вогник. Люди обговорювали це видовище: одні казали, що це супутник, а інші — НЛО. Не знаю, що то було, але було, як описую. Потім зірка розчинилась у синяві, тобто з поля зору спливла.
Біля Верховної Ради вирував натовп, ми влились у нього й стали його часткою. Виходили депутати, щось кричали, але ззаду чутно їх було погано. Люди передні переказували те, що чули, заднім.
Я мав іти у Спілку письменників, де в той день провадив "Літописця", тема була "Міфи й історія гуцулів" — розповідати мала Марія Влад. Сумнівався, що будуть люди, але йти мусив. Запросив і свого давнього знайомого.
— Ні,— сказав він.— Хочу бути тут. Але коли рішення оголосять, може, до вас і зайду.
"Літописець" вчасно почати ми не могли — нам переказали, що на нього мають прийти голодуючі студенти, отож їх і чекали.
Перший прийшов В-н Н. Обличчя його світилося радістю.
— Вимоги студентів прийнято! — сказав він.
Ми міцно потисли руки один одному.
Прийшли студенти. Зморені, із білими опоясками на лобі, але щасливі. Вони слухали, дивлячись на доповідачку блискучими очима. Сама оповідачка надто хвилювалася, щоб розказувати виважено-логічно; зрештою, обірвала виклад і запропонувала всім поспівати.
І ми всі співали, співав разом з усіма В-н Н. Відчули себе однією родиною: молоді, старші і старі — не було між нами ні вікової, ні будь-якої різниці. Щось там говорили вряди-годи і знову співали. І в усіх радісно й нервово світилися очі. Говорили й про ту зірку серед ясного синього неба: ті, що бачили її, підтакували, а що не бачили, натурально у зірку не вірили.
Просиділи отак у залі довго, поки не наспівалися й не наговорилися. І тільки тоді почали розходитися.
В-н Н. знову підійшов до мене. Вийшли на вулицю й закурили.
— Маю таке враження,— сказав він,— ніби розмерзаюся. Отак був колись заморожений і заморожено жив. Дивно так: віриш у все і не віриш.
— В мене теж таке враження,— мовив я.— Але ліпше вірити, як не вірити.
Ми пішли вулицею. Було тихо й тепло. Відчував, що мій знайомий хоче щось сказати, а не зважується.
— Є в мене одне до тебе діло,— почав він несміливо.— Чув, що ти письменник, хоч, скажу відверто, книжок твоїх не читав. Міг би набрехати, що читав, але не читав. Це мій гріх.
— Гріх невеликий,— мовив я.— Скільки є того написаного — всього не перечитаєш.
— Ні, я мав би щось прочитати, бо ти мій земляк і знайомий.
— Один мудрий старий,— зауважив я,— сказав: ніколи не читай знайомих та земляків. Це бридашна штука...
Ми засміялися. Але знайомий мій ще мнувся.
— Радий, що не ображаєшся... ну, що не читав тебе. Знаєш... ну, одне слово, писав я колись записки. Не знаю для чого... Я технар, літературного таланту не маю, але до писання потягло.
Я в душі похолов: ще один графоман, який прагне, аби прочитали його твір і дали оцінку. Кожен із письменників мене зрозуміє — це наш бич.
— Не маю ніяких літературних претензій, але коли б ти був не проти, міг би тобі ті записки віддати.
— Як віддати? Назовсім?
— Ну, ви люди зайняті,— сказав В-н Н.— Може, колись випаде тобі хвилина й захочеться прочитати: через рік, два, десять — мені без значення.
Це вже було цікавіше, адже переді мною не графоман і не початкуючий літерат, якому до п'ятдесяти.
— І, може, колись тобі захочеться... ну, зробити з того літературний твір,— сказав ніяково В-н Н.
— А коли я зроблю це погано? В-н Н. засміявся.
— Сподіваюся, що цієї твоєї книги я також не прочитаю.
Очі в нього блиснули, і я тільки тепер по-справжньому впізнав його: одного з найрозумніших хлопців, яких зустрів у юності. Він обважнів, спростився, але цей спалах очей засвідчив, що маю діло не з пересічною індивідуальністю.
— Отже в нас з тобою джентльменська угода: я тобі нічого не зобов'язаний, а ти до мене — без претензій?
— Саме так! — мовив В-н Н.
— Тоді я залюбки твої записки візьму.
Так вони й потрапили до мене, ці записки. Як бачить читач, минуло менше року, відколи вони у мене. В неспокійне літо 1991 року я їх прочитав, і вони покликали мене до пера так владно," що я не зупиняв його, доки не написав цієї книжки.
Часом я думаю: може, ліпше було б видати ці записки як документ? Але ми, письменники, егоїсти. Тож де чуємо естетичну поживу, зупинити нас не можна. Тому я й рушив у це плавання. Не знаю, чи прочитає цю книжку мій знайомий, ліпше, щоб він її не читав, бо мене в певних місцях від його записок відносило, і я дав їм, може, надто вільну інтерпретацію. Знову-таки, другий у нас, письменників, гандж — ми без вигадництва не можемо кроку ступити, такий уже наш талан. Але як там не є чи не вийшло, я вдячний В-ну Н. за його безцінний мені подарунок.
Одне він у мене попросив, передаючи рукописа: щоб я назвав його "Записки стандартного чоловіка". Я так спершу і назвав, а потім перевів цю назву у підзаголовок. Чому? Кожен мене зрозуміє, прочитавши цю книгу: стандартний чоловік таких записок не написав би. Але я розумію й В-на Н.: є стандартність натуральна, а є стандартність вимушена. Є птиця, яка виросла в неволі і своєю кліткою не утяжується, а є птиця, яку в клітку насильно засадили. Мій добрий знайомий і був, здається, птахом, якого в клітку загнали насильно.
Але він із неї вже вийшов. Я в цьому переконався, коли побачив, з яким захопленням він дивився на голодуючих студентів і як щиро й розкуто він із ними співав на тому незвичайному нашому "Літописці" восени 1990 року.
Київ — Конча-Озерна
1991 р.