— Ну, твоїй дівчині я нічого купувати не буду.
— Але ж чому, Ларисо? — наївно спитав я, із задоволення розігруючи цю сценку, адже ніякої дівчини в мене наразі не було.
— Бо не буду! — труснула вона головою.— Купуй сам!
Зрештою, ми домовилися. Я піду в гастроном при ЦУМ-і, куплю там припасів, бо навряд, чи там, куди їдемо, щось дістанемо, потім вийду на площу й гулятиму, поки вона вправиться. Про купівлю чогось "моїй дівчині" мови вже не було.
Чекати мені випало досить довго. Навіть замерз, бо погода в Москві була жахнюча: волога, їдка, пролітав часом сніг, а в ногах весь час траплялися сірі калюжі. Я топтав площу, обходив калюжі, пускав на обличчя холодний дим і нервово поглядав на те місце, де мала б з'явитися Лариса. Вона з'явилася з напханою сіткою, із цілком урочистою й задоволеною фізіономією і з чудовими рум'янчиками на щоках.
— Знай мою добрість,— сказала вона.— Купила подарунка й твоїй дівчині, тільки гроші мені повернеш.
— Скільки? — спитав я.
— Тридцять карбованців.
Вийняв гаманця й відрахував гроші. Лариса спокійно переклала їх до себе. Сітку довелося тягти мені, вона просто мені її простягла.
— А не цікавишся, що я купила? — спитала трохи ображено.
— Ні,— сказав, я спокійно.— Бо те, що ти купила, мій подарунок тобі.
— Але я не твоя дівчина! — вигукнула вона.
— Ну, то була моя,— сказав я.— Яка різниця!
— Різниця велика,— в Лариси аж рум'янці поблякли.— І я не можу прийняти від тебе подарунка.
— Чому? — спокійно спитав я.— Хіба тобі неприємно буде мати спомин про нашу спільну мандрівку?
— Але я не твоя дівчина! — вперто сказала Лариса.
— Згоден,— мовив я.— Вибачаюсь!
— Отак ліпше,— зітхнула Лариса.— А не хочеш знати, що мені подарував?
— Якусь ляльку,— мовив я.
— Точно. А звідки знаєш?
— Знаю тебе,— мовив я.
Це, здається, Ларисі не вельми сподобалося: воліла, щоб я її не знав, але змовчала. Мені було холодно, і я втомився ходити, не присідаючи, час уже дотягував до обіду, і ми зайшли в якусь їдальню, де пахло немитим посудом, кислою капустою і мокрою тирсою, якою було засипано підлогу. Черга виявилася чималенька, але ми вирішили стояти, бо часу мали вдосталь. Страва була жахлива — кисла, картопля — з чорними плямками, юшка — невиразної барви бовтанка. Ні, все-таки бути бездомним, навіть у такому великому місті, не з приємних речей.
— Ти що, змерз? — раптом виявила до мене увагу Лариса.— Треба було від мене не тікати.
— Тікав не від тебе,— сказав я,— а від моря мотлоху й непотребу.
— Ти як старий буркутун,— мовила Лариса.— Там добрі й пожиточні речі.
Сперечатися я не мав сили та й потреби не було.
— Подзвонимо тим Далям? — спитав я.
— Це твої знайомі, не мої.
— Подзвонимо,— сказав я,— бо скоро розлізуся на шматки.
— А я нічо! — мовила Лариса.— По-моєму, вже тут приживаюся. Магазини тут хороші.
Ми вийшли, і я знайшов телефонну будку. Відповів мені низький приємний жіночий голос.. Я назвався, розповів, хто ми такі, і нас відразу ж запросили приїжджати, докладно розказавши, як треба їхати.
— Нє, з тобою не пропадеш,— сказала Лариса, кинувши на мене поглядом,— тоді коли я вийшов із телефонної будки.— Все знаєш, і скрізь у тебе знайомі.
— Світ не без добрих людей,— сказав я, і ми подалися в метро, де нас відразу ж підхопила й понесла юрба, в якій Лариса знову відчула себе непевною, навіть трималася за мого рукава, як мала дівчина-реп'яшок, боячись у цій юрбі' загубитися.
У Далів нас зустріли щиро, квартира їхня — на першому поверсі — була наповнена незнайомими мені людьми, з якими відразу ж нас почали знайомити, відрекомендувавши як родичів засуджених. Господинею виявилася немолода рішуча жінка, дружина Даля; вона нас докладно розпитала про події на Україні, хоч на Україні зараз подій особливих не було; потім наша розмова перейшла на речі практичні: як дістатися до Явасу, хоч я й тут був добре проінструктований, але тепер довідався, про час відходу поїзда по вузькоколійці; про те, що туди їде, як звичайно, багато людей на відвідини рідних, і треба триматися купи; про те, що мордовці здеморалізовані наявністю на їхній території великої кількості концтаборів, ставляться до приїжджих насторожено, а то й вороже; принаймні, коли хто втече, їм за допомогу у ловитві в'язнів видають кілограм пшона і ще там щось, але є серед них люди й симпатичні, однак довіряти їм не можна. Побачення нам, очевидно, не дадуть, але звіддаля побачити свого в'язня ми зможемо (тут мені знову було оповіджено про ґанок і про дорогу, через яку в'язні переходять,— Лариса цієї інформації не чула, бо на цей час вийшла); зрештою, ми не маємо журитися, що побачення нам не дадуть, бо для в'язнів навіть побачити друзів і рідних віддаля — велика радість, і ми молодці, що зважилися туди поїхати. Прийшла Лариса, привівши лагідного мисливського пса, який біля нас почав крутитися й особливо ластився до Лариси, вона гладила його, і пес від задоволення аж вуха прищулював. Потім нас посадили за стола, на якого було подано нашвидку приготовану їжу, і ми, хоч і відмовлялися, знову поїли, ще й по чарці випили з тостом: "Хай вони виздихають!". Дружина Даля попросила нас говорити українською мовою, тут усі цю мову розуміють, і ми відчули себе зовсім невимушено, навіть посміялися, коли гості пробували вимовити специфічні українські слова. Один із них розповів про арешти в Ленінграді — там було розгромлено якусь групу. Час біг швидко, пес поклав Ларисі голову на коліна й замилувано на неї дивився, згодом він підбіг до вікна і загавкав; господиня вікно відчинила, і пес вискочив надвір. Було приємно серед цих добрих людей, а коли ми встали, щоб попрощатися, нам було заявлено, що на вокзал нас відвезуть на машині. Отже на вокзал ми дісталися на "Москвичі", нам ще пропонували взяти якусь їжу з собою, але в нас її досить, і ми подякували. Прощання було, сердечне, всі тисли нам руки й бажали щасливої дороги. І ось ми вже мчимо наповненими вогнями вулицями Москви; я зирнув на Ларису й побачив, що обличчя в неї лагідне — вона тихо всміхалася. Я перемовлявся із власником машини, а дівчина сиділа в сутінку, як мовчуще божество, й м'яко погойдувалася.
На вокзалі ми забрали речі, перепакували їх, при чому я конче мав побачити ляльку, яку Лариса купила "моїй дівчині", лялька була як лялька, але я її похвалив, од чого Лариса зацвіла. Потім ми пішли випити кави, і Лариса знову заявила, що вчинила правильно, взявши мене в провожаті, а тоді обережно почала розпитувати, хто ті люди, в яких ми були, і звідкіля я їх знаю. Я ж розповів їй про процес Даля, про який вона, звісна річ, не чула.
— Славні люди,— сказала Лариса.— Таке враження, що в тих концтаборах тримають найкращих людей.
— В політичних концтаборах,— сказав я.
— А чого ж їх садять? — наївно спитала Лариса.
— Бо вони мислячі. А суспільство й країна дурнів мислячих не терпить. Мусиш уже це зрозуміти.
Лариса не відказала нічого: була задумана.
(Продовження на наступній сторінці)