— Ревнуєш? — спробував безтурботно засміятися — безтурботності, правда, не вийшло.
— Не ревную, а знаю, — спокійно повіла Оксана.
— Але ж я з тобою! І ти чудово знаєш, що я її хотів від нашої компанії відшити.
— Ні, — сказала Оксана, дивлячись на мене гостро й настовбурчено. — Ти не зі мною, а з нею! Зі мною ж так не можна!
"Чортові баби! — лайнувся я подумки. — Що це їй влізло в голову?"
— А як з тобою можна? — спитав я.
— Сам знаєш, — мовила вона поважно й додала улюблену свою фразу, за яку її, зненавидіти було варто. — Це роблять тоді, коли люблять. А я дівчина серйозна...
— А коли скажу, що люблю?
— Тоді річ інша, — сказала Оксана.
Вона й цього разу зуміла мене погасити. А може, мала рацію: не вона мене так запалила, а та відьма, що так дивно нас на піску біля річки чарувала? Ні, признатися собі я в тому не бажав.
— Гаразд, — мовив я. — Ходім гуляти. Як порядні і не зачіплені гріхами люди. Задовольняє?
— Цілком! — сказала Оксана трохи й сердито, бо і я, і вона чудово знали, що це не так. Увіч вимагала, щоб я освідчився, хай і формально, тоді я "законно" ставав її хлопцем, а вона "законно" моєю дівчиною, але я при своїй донжуанській вдачі цього не бажав, хоч формально признавався не одній дівчині, що, мовляв, її кохаю, що, мовляв, од неї вмираю і жити не можу, але Оксана була з іншого тіста, до легкодоступних не належала, і я нутром відчував, що з нею можна гратися тільки до певної міри, можна її цілувати, чіпати сокровенні місця, обіймати, однак лишень у межах флірту, а не любові. Оксана в таких справах була дивоглядно старомодна і зрушити її в цьому було неможливо. Чи ж любив я Оксану? Очевидно, що так, але це була любов — не кохання, великого вогню вона в мене не розпалювала. Не вміла палати й сама, отже, не вміла запалювати коханця, тому своєю любов'ю вона несла вибранцеві мир, а не заколот, умиротворення, а не пристрасті, змагання та збурення. В мені ж надто грала кров, щоб бажати миру і спокою, упорядкованих, ґречних, моральних стосунків із конечною метою — одруженням, супроводженим відповідними ритуалами та обрядами, — нудно було від того. А ще в мені жила цілком юнача переконаність, що моя дівчина, тобто обраниця, суджена моя, — таки не Оксана, мирна порядна дівчина, котра йде на всі оці наші вибрики: компанії, флірти, самотні погуляння із хлопцями, цілунки та притискання і мацання лишень для того, щоб не залишитись у дівках, а хлопця собі за всяку ціну роздобути. Але в глибині душі їй усе це коли не осоружне, то нецікаве, а інтерес має один, цілеспрямований, простий і ясний: вийти заміж, мати родину і жити спокійним гармонійним життям без збурень та штучних пристрастей, у житейських буденних клопотах та радощах. Тобто в цій дівчині не було ані на мак чортівського — сатана тут поселення увіч не мав та й не міг мати; була вона ніби земля обітована. Через те я й повертався до Оксани тоді, коли бував випотрошений і вичерпаний якоюсь сатаною в спідниці — останньою в цьому ряду була Клавка, про інших мені і згадувати не хочеться. Біда моя була в тому, що саме сатанюки в спідницях і викрешували в мені кохання, податливі ж, яких я також шукав, а не цурався, потрібні мені були не для кохання, а для задоволення трохи загарячої плоті, отакий я вдався, і де вже дітися? Отже, Оксана для мене — ніби затишний дім моряка після бурь та штормів; без цього теж у житті не обійтися.
Так і вийшло, що сьогодні, окрім того палкого поцілунку, коли притис Оксану до сосни, більше здобутків не мав, і все повернулося на круги своя: ми мирно гуляли, я говорив якісь дурниці, які Оксана вислуховувала уважно і ніби з інтересом, а тоді повернулися до місця нашої зупинки. Повернулися перші, незабаром до нас долучилися Олег із Леною, які, з усього видно, були собою цілком задоволені і напевне не обмежилися милою прогулянкою, бо в Лени й досі цвіли на обличчі рум'янці, а в Олега лице було, як у задоволеного, заспокоєного бовдура, ким він тієї хвилини й був. Зиркнув на мене і розплився дурнувато, ніби збагнув, що ми з Оксаною так і лишилися неблазенні.
Часом я себе запитую: чому Оксана не полюбила Юрка? Адже не я їй пара, а таки Юрко. Для того, щоб зійтися, в них були всі можливості; не раз залишалися сам на сам, не раз гуляли, тобто не раз жеребок падав Юркові на Оксану. Але в жіночій природі, як мені здається, є якась особлива невідповідність чи точніше — суперечність: спокійну дівчину не цікавить спокійний хлопець, її ваблять особистості сильні та неординарні, тобто чорти, і тільки справжня сатанюка в спідниці може задовольнитися мужчиною інфантильним. Секрет тут, очевидно, в тому, що спокійній дівчині потрібен не тільки об'єкт для творення родини, але й поле для завоювання, а яке поле для завоювання в Юркові? Сатанюка ж задовольниться інфантильним чоловіком через те, що їй непотрібно джерела для енергетичної підзарядки, вона сама — те джерело, кипить сама в собі, а інфантильний чоловік для неї тільки цямриння, котре те кипляче джерело омежовує і стримує.
Геннадія та горбунки Зої й досі не було. Ми вже встигли пожартувати що до того, встигли підкріпитися, і чекання ставало вже напруженим. Я сам горів цікавістю побачити цю пару: чи не повториться те саме, що і з Юрком: спереду тріумфуюча, випростана, попри на свою ваду, Зоя, а за нею, наче побитий пес, чи видушена цитрина, чи спущений м'яч, її напарник.
Вони з'явились уже в сутінках, коли ми встигли зіграти не одну партію в карти, і все було майже так само, як із Юрком, тільки трохи інакше. Зоя йшла попереду, спокійна, зі зведеним обличчям, вкритим особливим надихом, але цього разу без тріумфальної всмішки, за нею ступав, як ведмідь на ланцюгу за циганом, Геннадій, але Геннадій не виглядав мокрою куркою, здутим м'ячем чи видушеною цитриною — був ніби сердитий і незадоволений, але як ведмідь на ланцюгу.
— Збирайтеся і їдьмо! — сказав він коротко. — Мені ще треба поставить машину.
Мовив це так, ніби ми були винуваті, що він запізнився; ми німо перезирнулися, роблячи великі очі. Горбунка Зоя стояла при цьому тихо і спокійно, ніби мишка, навіть не дивилася на нас, а кудись убік, і я в цих тонкопрядних, теплих сутінках із бузковим відливом ще раз уразився з її краси й потворності, так дивно змішаних, але Зоя під цю хвилю вже нікого не чарувала й не манила, а ніби поринула в себе, наче все їй в цьому світі пребайдужісінько.
— Сідай у кабіну ти! — сказав мені Геннадій і, відчинивши дверці, сховався в середині.
Я сторопів: це було принаймі нечемно. Хай не Зоя, але в нас було ще двоє дівчат.
— Чого там! — сказала легковажно Зоя. — Сідай! Нам у кузові веселіше буде.
Я розвів руками, але дівчата начебто й справді не образилися.
— Нужно понімать, — сказав Олег, скривлюючи в усмішці рота. Дівчата гримнули сміхом, і я з Олегом допоміг їм вилізти на
кузов. Коли ж підсажував Зою, мене натурально вдарило електричним струмом: ледве її не випустив. Але вона, як пташка, пурхнула в машину, засміялася й повернула до мене обличчя. І в бузковому сутінку її очі заблищали спершу ніби розжарені бляшки, а тоді розширились у малі сонця, випромінивши яскраві кола, які однак відразу ж погасли, ніби тріснули мильні бульбашки. Я відчув на коротку мить, ніби моє тіло налилося свинцем, мене знову струсонуло, немов удруге я був ударений електричним струмом. Долоні, якими торкнувся Зоїного тіла, пекли і, щоб позбутися навадження, я кинувся до кабіни. Геннадій уже завів мотора.
Машина їхала лісовою дорогою, Геннадій мовчав.
— То що? — спитав я, повний палаючої цікавості.
— Іди к чорту! — вибухнув раптом Геннадій. — І всі ви!
— Аж так?
— Так! — буркнув Геннадій.
— Тоді мовчу!
Ми звернули на шосівку, і Геннадій піддав газу.
— Це не баба, а чорті-шо! — сказав нарешті він.
— По-моєму, то не секрет, — піддав я. — Це знаємо.
— Нічого ви не знаєте! Хіба Юрка знає!..
— Просвіти! Чи хочеш, щоб був "дуб зелений"?
— Який це з біса "дуб зелений"?
— Така баєчка, — сказав я. — Синів із батьком вгостили гарячим, в окріп, чаєм, знаєш?
— Не знаю!
— Один із синів спробував і опікся. "Ну й дуб", — каже. Тоді другий як сьорбне — і попікся. "Ще й зелений", — каже.
— А-а, згадав. Це там про батька дальше. Опікся і каже...
— "Коли 6 вас, синочки, на тому дубі і повісили", — докінчив я. Геннадій коротко засміявся.
— Да, — сказав. — Це десь так само!.. Понімаєш, вона... ну, мій струмент спекла.
— Як так спекла? — спитав я зчудовано.
— А так, як на сковороді... Висмоктала і спекла...
— Що ти говориш? — ще більше здивувався я.
— Та це й не розказать! Понімаєш!.. Нє, попробуй сам, то взнаїш... — Він знову замовк, їхали якийсь час мовчки.
— їрунда якась вийшла, — знову заговорив Геннадій, криво всміхаючись. — Понімаєш, я ж не пацан... І ускочить з нею не хотів... А вона мене висмоктала, понімаєш?..
— Не стримався? — обережно спитав я.
— Ну да! — сердито сказав Геннадій. — Я 6 її, заразу, за це розірвав... Це ще мені пришиє... їрунда вийшла... Я тепера до неї близько не підійду, пойняв?..
— Діло твоє, — мовив я.
(Продовження на наступній сторінці)