Отже, всі наші проблеми було розв'язано, хоч у глибині душі я відчував і прикрість: горбунка Зоя, попри все, виявляла настирливість, а я, не зважаючи на гачка, якого проковтнув, невдоволився від того, що вийшло не по-моєму, а по її, отже, я був уражений у своєму самолюбстві лідера; виходило, ніби не я командую, а таки вона. Але те моє незадоволення швидко зникло, і то через елементарну, може, й не зовсім шляхетну цікавість подивитися, хто ж кого "заїздить": чи Геннадій горбунку Зою, чи вона його.
Геннадій приїхав на вантажівці на околицю; ми посадили до нього в кабіну горбунку Зою, а самі полізли нагору, простелили там підстилку, бо в кузові було вельми брудно, иовсідалися спинами до кабіни, пообнімавшись: я з Оксаною, а Олег із Леною, — і почали натякати, перекрикуючи одне одного, як у школі лихослів'я, і регочучи, тоді як у кабіні стояла мертва тиша. Вантажівку підкидало на баюрах, дівчата при цьому зойкали, а ми гейкали, бо нами підкидало як мішками, а коли гепали сідницями об дошки сильніше — всередині щось аж квакало. День був чудовий, небо чисте, блідо-синє, із кількома білими, що аж сяли у вершинах хмарами. Вітер роздував наше волосся, гарячий із запахом асфальту, машинового перегару та розпечених дерев і будинків. Ми подалися на Павлюківку, тоді на Корбутівку, які вже цілком засадили новими будівлями, минули рембазу — дорога була недалека.
Пляж нагадував картину раю чи пекла, людей було стільки, що не залишалося вільного піску, і хоч багато хто лежав, ніби труп, здавалося, що людський мурашник ворушиться, що голі істоти між собою поспліталися, як гігантський зміїний клубок.
Геннадій зупинив вантажівку і заглянув до нас від кабіни:
— Станемо тут чи поїдемо далі? Зойка хоче тут.
Мене знову заїло: що це вона командувати нами стала?
— Рушай далі, — наказав я. — На те місце, де були раніше. Геннадій кивнув, бо звик мене слухатися, і ми прогналися
шосівкою, трохи не доїжджаючи до повороту на цвинтар, туди, де була база відпочинку. Тут людей також було досить, але не так багато. Ми побігли піском, порозстеляли підстилки, всадили горбунку Зою, яка, звичайно, й не думала роздягатися, а з себе почали ентузіастично зривати одежу. Лена була в бікіні, що ледве покривало її знадності, Оксана в тому ж чортовому купальнику, котрий був ніби панцир, і я на того купальника покосився лихим оком. Оксана це помітила і багатозначно, може, трохи тріумфально всміхнулася, і тут я раптом помітив, що горбунка Зоя просто їсть очима наші оголені тіла. її очі стали якісь чудні, ніби дві розпечені бляшки, і вперше за всю мою донжуанську практику мені стало трохи незручно від своєї наготи, бо ті розжарені бляшки ніби в'їдались у мою плоть, особливо в.нижнє її місце, а незручно мені стало, бо я з жахом відчув, що плоть моя перестає мені коритися, починає набрякати. Очевидно, це саме відчули Олег з Геннадієм, тож ми ревнули в один голос, як бугаї, і, мов коні, потоптом кинулися через пісок у воду — реальне місце для спасіння від своєї ганьби. Лєна з Оксаною побігли вслід за нами, і ми не так увійшли, як увалилися у воду, здійнявши хмару бризок і гасячи свій розпал у м'якій вільготі. Дівчата залишилися близько берега, а ми подалися наввимашки на плесо і сяк-так утихомирилися, а тоді повернулися до дівчат і почали звичні з ними водні ігри, наближаючись чи віддаляючись, часом хапаючи їх за стан чи десь інде, щоб вони поверещали, що вони робили справно; часом ми їх із води пробували викинути. Горбунка Зоя при цьому сиділа на підстилці, й очі її так само блищали, ніби бляшки, які мали на мене, а може, і на хлопців дивний магнетичний вплив — мені здавалося, що так блищать очі змії, коли вона гіпнотизує жертву; і, як в оповіданні Амброза Бірса "Людина і змія", що його я недавно із захопленням прочитав, я відчув нестримне бажання вийти з води, а може, виповзти і, вигинаючись та корчачись усім тілом, потягтися туди, де очі горбунки Зої вже світилися не як палахкотливі бляшки, а як сонця. І геть так само, як в оповіданні Бірса, ті очі випромінювали яскраві чи барвисті кола, що наближалися, збільшуючись, а потім зникали, мов мильні бульбашки. Але то було тільки короткочасне засліплення, миттєвий одур, принаймні я мав досить сили, щоб не дивитись у той бік, повернутися спиною і зустрітися з простими, ясними й милими Оксаниними очима, які завжди приносили мені мир, а не неспокій, біля яких я не божеволів, а заспокоювався. Я підплив до дівчини і відчув пальцями її шорсткий, ніби панцир, купальник, і провів по ньому долонями, а тоді закинув голову, і сонце поранило мені очі, я засміявся, а Оксана ніжно обхопила ногами мого торса і намагалася втриматися на воді, ворушачи руками і незмигно дивлячись на мене. Оце мене і зцілило, й не дало вибухнути в цій воді, як снарядові, який підіймає водяного стовпа, і той стовп потім розсипається на міріади скалок та бризок.
Дівчата вийшли з води перші й попадали на пісок, а ми ще трохи пожирували, а тоді й собі плюснулися побіч них, уже не звертаючи жодної уваги на горбунку Зою, яка самотньо і неприкаяно сиділа на підстилці, ніби покинута дитина, і вже не палила до нас свого вогню, бо не було до кого, — ми віддалися, як я казав, розтопленню сонцем. Знизу пік пісок, а згори пряжило світове світило, і ми перестали відчувати будь-що, окрім солодкого акту плавлення, коли тіла перетворюються у рідку, аморфну масу, як плоть медуз; коли голови стають щасливі від знемоги та порожнечі. Вже ніщо нас не могло збудити, злякати, скаламутити, захопити, бо ми не мали ані сили, ані волі й пальцем кивнути. Всі ми в такий спосіб ніби мстилися горбунці Зої за отой дикий енергетичний спалах, що змусив мене згадати оповідання Бірса, бо я був певен: не тільки до мене дійшов він, але й до всіх хлопців та дівчат; принаймні Геннадій мав би, як приставлений до неї, виявляти до Зої кавалерство, але він був з нами і так само розклеювався і розпливався на піску — Зоя могла скільки завгодно розглядати наші тіла, але збудити й розтривожити сили не мала, бо ми, як Оксана свій купальник, надягли на себе сонячного панциря, а що супроти нього кволий енергетичний спалах якоїсь відьмоч-ки, що перед її енергією наша лінь та млість; окрім того, нас у своєрідний спосіб оберігали дві істоти жіночої статі, Оксана з Леною, а оскільки ми звикли грати з ними в "ліниве кохання", вони нас гармонізували, а не збуджували, не давали згоріти в чорному вогні, що його розпалила супроти нас горбунка Зоя.
Лежати на піску стало годі, інакше ми справді розтеклися б клейкою, як кисіль, рідиною, — і щоб цього не сталося, ми знайшли в собі силу вийти із солодкого оціпеніння й посідали, а тоді побачили, що горбунки Зої на її місці нема, а йде вона далеко берегом, боса, спиною до нас, як маленька, зболена цяточка, напіврозчинена в повітрі істота, котра потерпіла поразку в боротьбі із нашою ніякістю та лінню. Але ми співчуття до неї не мали, і то тому, що були молоді, здорові, а отже, егоїстичні, відтак "ущербність" її, як казав Олег, нам різкіше кидалася у вічі, не зважаючи на те, що в кожному із нас сидів проковтнутий гачок із її вудок — той гачок на певний час розплавився на крапельку смоли в наших душах, отже, пошкодити нам не міг.
— У воду! — наказав я. — Інакше закипимо!
І ми дружно зірвалися на ноги і, як табун молодих, розпалених коней та лошиць, з іржанням та вигуками ринулись у річку, почали брьохатися й обливатися, а та далеко відійшла постать, про яку ми так щасливо забули, раптом зупинилася, повернулася й пішла до нас, ніби упокорюючись у своїй поразці та неприкаяності...
Ми викупалися, вдяглись просто на мокрі купальники і побігли до машини, щоб забратися глибше в ліс і знайти там місце для трапези. І знову галасували в кузові вантажівки, а в кабіні відчувалася глуха тиша — що там робилося, хто зна, та й не цікавило те нас.
Зрештою, зупинилися, позіскакували на землю, дівчата нам подавали з кузова підстилки, пляшки і посуд з їжею, вискочив із кабіни Геннадій, і я побачив, що він чомусь на обличчі червоний. Тоді розчинилися дверцята інші, і Зоя виставила з кабіни свої розкішні коліна. Олег підскочив до неї й подав руку, я навіть здивувався, як прудко й охоче він те зробив. Зоя зістрибнула на землю, і на її вуста випливла переможна і ніби трохи зневажлива усмішка — поводилась вона зовсім не як упосліджена почварка, а як богиня. Сказала щось веселе, і ми засміялися, а потім кинулися розстеляти підстилку, розставляти їжу та напої, бо в наших животах заскімлили голодні пси, отож їм треба було щось накидати, аби вгомонилися. Здається, непомірний голод відчула й Зоя, бо й вона накинулася на їжу й питво (я зазначив мимовільно, що постійно за нею стежу); ми горлали; верзли дурниці, і вона з нами, тобто ніби не віддалялася від нас, а почувалася цілком повноправним товаришем, отож і відчуження, що між нами виникло, розтало й забулося, ніби й не було його...
Відтак знову вчинили як завжди: розбилися на пари і порозходилися лісом, я з Оксаною, Олег із Леною, а Геннадій із гор-бункою Зоєю. Ми взялися з Оксаною за руки й побрели якоюсь стежкою, наступаючи вряди-годи на соснові шишки, від чого раптово підверталася нога, і ми сміялися. Зрештою, я не витримав лінивого кохання, зупинив Оксану, дав їй обпертися спиною об золотокорого стовбура і з небувалою раніше пристрастю впився в її вуста, налягаючи на дівчину всім тілом. Але сп'янілий був я — не вона, тож вислизнула з моїх обіймів і прозаїчно сказала:
— Не роби мені боляче!
— Хіба роблю боляче? — здивувався я.
— Це від неї так розпалився? — нещадно сказала Оксана і настовбурчилась, мов їжачок.
— Що ти мелеш? — вибухнув я.
— Що знаю, — сказала Оксана. — Вона вам голови крутить, а ви казитеся.
(Продовження на наступній сторінці)