— Так! Тоді з ним і коїться. Поясню, чому з мамою хочемо, аби в нас жив хтось сторонній.
— Квартирант?
— Так! Ми й справді матеріяльно потребуємо, і мати, без роботи бувши, хоче добути якогось гроша, але не це головне…
І вона розповіла, що Аркадій Петрович до інших своїх нестандартних рис ("нестандартних рис" — вислів її, Людмили) має одну, цілком похвальну: соромиться своїх зривів і уникає показувати себе перед незнайомими чи малознайомими людьми невигляд-о. Коли ж стримувального начала (знову її вислів — "стримувальне начало") у нього нема, розходиться так, що стриму нема. Зрештою, для алкоголіків це типові речі, а він закінчений тип алкоголіка, з тих, на кого періодично набігає сказ, решту часу вони нормальні, звичайні, навіть добрі люди. І, як в усіх алкоголіків, у ньому гостро розвинуто комплекса неповноцінності (знову її вислів, я на цьому зумисно наголошую, щоб показати, що Людмила мислила не як простолюдинка, чого не скажеш про її матір та псевдовітчима, — далі подібні слова і звороти подаватиму курсивом). Отож він не хоче, щоб у них жили квартиранти, і намагається їх спровадити, виставляючи її, Людмилу, гетерою, яка ловить собі женихів, і саме для того нібито принаджуються квартиранти…
На таке пряме признання Іван Василевський аж скинувся, Людмила миттю вкмітила це й розсміялася.
— Бачите, вгадала, про що він з вами говорив.
— Так, — признався Іван.
— Оце така в нас біда!
— Але чому його не проженете? — різко спитав Іван. — Ваша ж мати з ним не розписана.
— Це також не проста річ, — скрушно сказала Людмила.
І пояснила, що після кожного вибуху він сам їх покидає, перед цим начинивши казна-що, бо коли отямлюється, його з’їдає сором, але завжди повертається, принизливо валяється в ногах, плаче й просить, щоб йому вибачили і знову прийняли до себе, інакше пропаде. Вона, Людмила, завжди проти того повернення, але мати в неї жаліслива і, зрештою, не витримує — її й зрозуміти можна: хоче, щоб у хаті був хоч якийсь чоловік, бо життя в неї не склалося.
— А що з вашим батьком? — спитав Василевський з притаманною йому прямотою.
— У мене ніколи не було батька, — з притиском сказала Людмила.
— Отже, квартиранти для вас як громовідвід? — трохи саркастично спитав.
— Так, — не сприйняла його гумору Людмила. — Тоді жити ще терпимо.
— Чого ж вони, квартиранти ваші, тікали? — знову навпрямки, без делікатностей, спитав Іван.
— Ну, це вже Аркадій старався, — холодно відказала Людмила, забувши назвати вітчима по батькові. — Плів довкола них сіті, вони й не витримували…
Іван знову здригнувся, цього разу на слово "сіті": про сіть говорив і Аркадій Петрович, але приписував плетіння її не собі.
— Дивні це речі!
— Так! — хитнула Людмила.
Під час розповіді її обличчя набрало печального виразу, й Іван не міг не помітити, що це її прикрашає. Навіть напрочуд!
— Зрештою… — сказала й затнулася. — Те, що сталось учора… Це він підстроїв…
— Знаєте, що було вчора? — спитав трохи здивовано Іван.
— У нас таємниць нема! — різко сказала Людмила. — Через це вам і розказую… щоб не було таємниць… Бо не хочу… щоб ви так скоро від нас пішли… Тому ми й злякалися, коли не прийшли ночувати.
І вона після тих уривистих, зніяковілих фраз підвела на нього очі: великі, трохи й засльозені, печальні, повні чару — особливі очі, від яких не могло не здригнутися юначе серце, хіба було б кам’яне.
Але Людмила не відала, з ким має справу, бо, здається, переграла, тим-то Іван знову постав перед нею зачинений на всі замки, відтак тік жіночої звабливості, смутку й тепла не дійшов до нього, а навпаки: збудив Страшка, про якого вже була мова. З другого боку, трохи тієї енергії до нього й дійшло, бо немає панцирів без щілин. Він подумав: "Коли її розповідь правдива, то яка має бути нещаслива істота, котра перед ним, і чи не тягнеться вона до нього з простого несміливого жіночого бажання знайти собі підтримку, а отже, близьку душу?" Здається, саме такі слова у співрозмовнику вона й хотіла викликати, й Іван таке продумав, але в цьому разі вона знову-таки помилилася: Василевський цілком не належав до тих, хто рушає на пошуки нещасних, щоб уділити їм хоч трохи тепла. Єдине, що його по-справжньому цікавило, — власний спокій та його забезпечення, отож коли б і зважився на з’єднання з якоюсь жінкою, то тільки з такою, яка захотіла б його спокій культивувати, а не каламутити й руйнувати.
— Даремно все це мені розказали, — зарипів, як і тоді, на "загальних зборах", коли виробляли умови його проживання. — Я поселився на квартирі не для того, щоб входити у ваші проблеми, бо вони мене не цікавлять. Не хочу заважати вам, але й не хочу, щоб щось заважало мені. Відверто кажучи, — а ми з вами говоримо саме так, — я повернувся сьогодні, щоб заплатити за квартиру й відмовитися від подальшого проживання.
— Чого ж не відмовилися? — спитала, знову мило всміхнувшись, Людмила. — Щось стримало?
— Не та була ситуація, — мовив тим-таки рипучим голосом Іван. — І добре, що ви зайшли. У вашому домі таємниць нема, тож перекажете Таїсії Іванівні й Аркадію Петровичу, що я від вас завтра піду. Вранці!
— А коли б я попросила затриматися? — тихо й не дивлячись на нього, спитала Людмила.
— Навіщо? — не зрозумів він.
— Щоб не довести Аркадія Петровича до зриву, — тим-таки голосом проказала Людмила. — А коли кінчиться… цей дощ… підете собі. При вас триматиметься, а коли заспокоїться… буде час підшукати іншого квартиранта… Дуже вас прошу! Хочете, на коліна стану?
І вона й справді впала з глухим стуком на коліна, звівши молитовно очі й руки, і ті очі стали такі, як малюють у святої Магдалини.
— Та ви що? Встаньте! — перелякався він.
— Але ж не підете? Не покинете мене! Дуже прошу! — заломила ще раз руки.
Тоді в ньому знову розплющив очі звір. Але присмирив його владним порухом волі й проказав уже не рипливо, а нормальним голосом:
— Гаразд! Але поки триватиме дощ. Сядьте, бо хочу поставити вам кілька запитань.
Людмила схлипнула, звелася й сіла на стільця, блимнувши в його бік цілком упокорено. Така вона йому подобалася більше, тож у його ящурячих очах затліло задоволення. І він мимоволі прибрав позу героя над подоланою жертвою, розставивши ноги. Відтак спитав:
— Хто повісив на горищі петлю?
Людмила здригнулася, злякано зирнула на нього й мовила пошепки:
— Він! Аркадій Петрович!
— Навіщо?
— Щоб нас тероризувати. Каже, що повіситься, коли буде не по його… От і сьогодні: відібрав у матері ваші гроші, а вона віддала, бо пригрозив повіситися… Тому я до вас і прийшла — нелегко це мені… А коли в нього з’явилися під дощ гроші…
— То може бути зрив, незалежно від того, чи є я в домі, чи нема?
— Так, — тихо сказала Людмила. — Але коли ви тут, то може з дому зійти й переказитися на боці.
— А коли піду?
— То біситиметься тут. Ліпше хай з дому зійде!
— Як саме він біситься?
— Цього сказати не можу… Трохи бачили! Але то лиш для того, щоб ви звідси пішли.
— Чому не знімете тієї петлі?
— Бо не дозволяє, — злякано сказала Людмила.
— А чи не біситься він… через вас? — немилосердно прорік Іван, а немилосердним він міг бути.
Отут вона й заридала. Сльози віялом сипнули із затьмарених очей, а ридання глухо струснули груди.
— То що? — підігнав він.
— Цього… не можу сказати…
— Отже, біситься через вас, — сардонічно розтяг вуста Іван.
— Так, — хлипаючи, призналася вона. — Але він хоче… обох… А я краще… полізу в ту петлю… але такого… Ні!
І він уперше за час розмови її пожалів. Принаймні поводилася так щиро, що підозрілива його натура не подала жодного застережного сигналу. І він, сам не знаючи чому, різко ступнув до неї і притис її голову до себе — заридала дужче.
— Гаразд! — сказав, відступаючи на попереднє місце. — Залишусь у вас, поки йтиме цей клятий дощ! Але потім піду! Чуєте?
Вона ствердно хитнула головою. Звела очі, і вони знову зустрілися поглядами, навіть довше їх протримавши, ніж годилося.
— Дякую, — тепло сказала.
Відтак звелася й попрямувала до дверей: зсутулена, прималена, але, здається, втішена. І вже на виході повернулася до нього й проказала:
— А ви не такий!
— Який це не такий? — перепитав, майже скрикнувши.
— Не такий, як ті… до вас! — І натисла рукою на двері. Безшумно розчахнулися, й Людмила ступила у прочіл. Але це вже була інша дівчина — та, що давніше: поставна і звабна, ніби в цьому невеликому, а може, й великому змаганні із ним перемогла таки вона. Проте одного не могла бачити: за нею пильно, сховано, але з холодною, аж замерзлою увагою стежив Іванів звір.
14
(Продовження на наступній сторінці)