— А як же з моїм портретом?
І тут вона розтала так, як холодець, коли його підігрівають (до речі, Іванів вітчим мав таку звичку, бо в нього ніби виявилися сухоти: велів матері варити найжирніший холодець, а тоді знову його розігрівати до кипіння — тоді і їв), а не крижина, бо крижина, розтаючи, розпадається на льодяні кристали і вже по тому розтає.
— Хочете, щоб намалювала?
— Чого ж, — сказав Іван, ошкірившись, але вже не гадючим чи пацючим оскалом, а більше схожим на парубоцький. — Місце на стіні звільнилося ж!
І вони разом засміялися, а це значить, що знову може лунати ґонґ, правда, цього разу не для остороги, а на завершення сцени; правда, тепер цього ефекту чомусь не вживають. І цілком даремно, бо ґонґ підбадьорює тих, хто під час вистави, приморившись, заснув.
10
Читачеві не треба гадати, що я закопав у землю і то на певній відстані Аркадія Пастуха для антуражу, — не забуваймо, що йдеться про Сферу, а це значить, що простір, який так ідеально окреслює мильна бульбашка, надто тісний, щоб забивати його антуражними, отже непотрібними, речами чи й персонажами — всі вони діють, навіть те окружжя, що мертво приліпилося до долішньої кухонної шиби. А тим більше діяв Аркадій Пастух, бо він із головним героєм поєднався в цій історії натепер щільніше, ніж його незаконна половина, яка тільки раз виступила на кін у сольній партії, а поки що трималася більше закамарків, хоча у Сфері закамарків не існує — там усе кругле, усе однаково освітлене і все прозоре. Ні Аркадій Петрович, ані Таїсія Іванівна не могли чути діалогу Людмили з Іваном (я б його назвав Русланом, але не хочу, щоб мене ганьбили, ніби я перебуваю під упливом сусідньої літератури; а Русланом ліпше б назвав би Івана тому, бо Руслан — це в перекладі "лев", а про подібного звіра в моєму герої, щойно народженого, мав уже нагоду говорити), однак я більше ніж певний, що зміст отих перемовин аж зовсім не залишався їм невідомий.
Та повернімося до Аркадія. Цей нащадок (звісно, умовний) посельців країни райської невинності, патріархальної простоти звичаїв і мирного щастя — Аркадії, яку придумали поети так само, як і героя пасторалей Аркадського Пастуха (який дивовижний збіг із прізвищем одного з головних героїв цієї історії — сам чудуюся!), навряд чи мав щось спільного з мітичним Аркадом (Аркасом), хоч, напевне, народився від якогось містечкового чи сільського Зевса та Калісти, однак сумніваюся, що він убивав свою матір в образі ведмедиці, а тут, у цьому обійсті, переховувався від гніву містечково-сільського Зевса чи правоохоронця.
Але попереджаю, що його біографічні дані до того моменту, коли переступив порога Сфери, навіки залишаться в таємниці, бо він не забажав їх викласти єдиному дослідникові свого життя Івану Василевському, а я придумувати чогось од себе в цій історії не бажаю, бережучи її непорочність, тобто автентичну чистоту, — дозволяю собі лише те чи се доуявити для цільності оповіді. А коли якийсь критик своїм утомленим мозком не збагне виплетеної тут мережі й наново проголосить про вичерпаність моїх стилістичних та тематичних можливостей, то тим підтвердить песимістичну гадку, що життя банальне, як і Творець його історій, бо всі вони крутяться навколо вельми обмеженої кількості колючих груш, а це вже, застерігаю, може прийнятися за богохульство, тож краще нам усім постерегтись…
Іван Василевський міг би здогадатися, що після тієї його заманливої розмови з Людмилою Аркадій Пастух знову вийде на розмову з ним, бо його зречення місії пастуха в цьому стаді, яке пасе, було таки надумане і випливало з надмірної скромності цього героя. Коли б не пастушив, то чого ж простирчав, укопаний у землю, весь час Іванового та Людмилиного діалогу, а він за той час ані рухнувся. Однак сам Василевський міг здогадатися про наміри Аркадія Пастуха за своєю природою, ознаки якої ми безліч разів повторювали, хіба що через місяць, у кращому разі — тиждень, а Пастухові діяти так заповільнено не годилося, коли він праг оберегти пасомих од вовків, образом яких бачив у цій ситуації таки його — Івана Василевського, і, як переконаємося далі, не без підстав.
І він до нього прийшов, а може, просяк через зачинені двері, як згусток пітьми чи привид, але, виконуючи домовленість, перед тим тричі постукав, власне, тричі шкрябонув двері, як це чинить Пес, коли бажає вийти чи зайти, принаймні той Пес, який діє в цьому скрипті, завше так чинив (не розхолоджуватиму читача, прозаїчно сказавши, що збуджений вищеподаною розмовою з Людмилою, а збудження надійшло аж поночі, Василевський просто забув замкнутися). Отож, саме тоді, коли Іван пропускав через мозок стрічку із зазнятою сценою, Аркадій Пастух просяк до нього в кімнату і сказав:
— Ви мене, конешно, звиніть, але маю до вас серйозний розговор.
— Засвітіть світло, — спокійно сказав Іван Василевський.
— Нє, я хочу, шоб це було між нами. Поговоримо й так.
І він сів на єдиного стільця, притому так, що світло від ліхтаря з вулиці обливало його чи робило примарно жовтим із чорним (така барва зветься умбра).
— Я вже готувався спати, — невдоволено сказав Іван.
— І напрасно, — голосним шепотом проказав Аркадій Петрович. — Нічо не помітили?
— А що маю помітити?
— Вона уже почала, — свистячим шепотом проказав Пастух.
— Почала — що?
— Те, що я казав… Ну, магію… Не замітили?
— Хочете, щоб я до неї не наближався й не балакав? — злегка і, як у нього траплялося, завідверто спитав Іван.
— Нє, не то! — шепнув Аркадій Пастух і якось так повернувся, що світло з його круглого видка зникло, і обличчя цілком почорніло. — Хочу вас придупридіть. Шоб не зав’язли, бо починається…
— Ні в чому я не зав’яз! — голосніше, ніж треба було в такій таємничій ситуації, сказав Іван.
— Ша! — засипів Аркадій Петрович. — Накличете!
— Накличу — що?
— Взрив! Чи то, як то кажуть правильно по-українськи, вибух! Це не шуточки!
— Нічого не розумію, — спантеличено сказав Іван, бо таки не розумів.
— Ще зрозумієте, але то буде потом.
— Таж нічого поміж нами не було! — знетерпеливився Іван, бо Аркадій Пастух своєю робленою таємничістю почав його дратувати.
— Конешно, — згодився той. — Бо вона, сказать, як це в природі бува — павук, і я вам уже, по-моєму, про це казав. І я це знаю, а ви нє! Бо як приметів: ви не зразу всьо понімаєте, а постіпенно. А вона тимчасом плете!
— Та що, чорт забирай, плете?
— Чорта це ви правильно згадали, бо може, це й не вона, а він плете. Сєть! От придивіться до природи, — сипів Аркадій. — Муха туди чо’попадає? Бо тої сіті не бачить — так у неї глаза устроєні. Коли б муха ту сєть бачила, то чорта лисого туди полізла б — вона осторожна. А влазить, бо й павуку тра пітаться. От ви: кажете, нічо між вами не було, а я своїми глазами бачу, що є. Бо муха сєті не бачить, а друге существо — добре. Пойняли мене?
Іван ошелешено мовчав.
— Зараз я вам усе популярно розкажу, — він повернувся так, що обличчя з чорного знову, вкрившись умброю, пожовтіло. Відтак зблиснули очі й зуби.
— Думаєте, чо вона нам улибочки посилає?
Іван мовчав.
— Да, конешно, ви образованіший мене, але в дечому я більше пунімаю. А чого перед вашим вікном малює ті свої дурацькі картіни?
— Все ви побачили, — іронічно сказав Іван.
— Да, бо маю опит і не хочу, щоб і ви були як муха. Ви чистий парінь, а вона, кажучи по-музьки, курва! Вам може показаться, що все це нічо: улибочки, картіну перед вікном малює, красіво, правда? Але ви чому вступили з нею у разговор? Бо вже за павутинку крилечком, сказать, зачепились. Не кажу, що потрапили в сєть, нє, це ще рано — за павутинку зачепились, сильніше махніть крилечком — вирветеся. І вам тоже начебто інтересно! А тепер скажіть, тіко чесно: вона придлагала вас намалювать?
— Так! — чесно сказав Іван.
— Ото-то! — підніс пальця Аркадій Петрович, і той пожовтів у світлі від ліхтаря. — Бачите, я всьо наперед знаю. А чого? Бо маю опит. Баби вони хитрі, а дурні. І всьо дєлають за тими самими прийомчиками, так само, як і павук. Подумайте: сєть малесенька, а пространства — ого скільки! Лети собі, муха, куда хочеш, а вона в сєть преться! Я ж дєлаю так: хочеш шось понять у цій жизні — на природу дивись, да! Тіко вона, природа, і научить по правді.
І йому, Іванові Василевському, здалося, що він і справді муха —— Аркадій Пастух умів переконати й застрашити. Зрештою, хіба цього ж не помічав і сам? Змислово прочував, що тут не все так просто: павуків може бути й два. Не лише Людмила зі своїми прийомчиками, примітивними, як визначив Пастух, а й він — цей Аркадій. Бо коли він такий мудрий, чого сам зав’яз, а в цьому признався. І не тільки зав’яз, а й сам перестав бути мухою, перетворившись у павука. Відтак на нього, Івана Василевського, готувалася не одна, а дві мережі. Дві, а може, й три, бо існував ще один (не вельми задіяний) персонаж — Таїсія Іванівна. Відтак Іван провідчув те, що й у інших ситуаціях: мислительну машину йому заклинило, ніби хтось усунув у ґвинта, котрий сік воду буття, грубу залізну палицю. Заскреготало, машина пихнула й зупинилася.
— Я втомився і хочу спати! — сказав Іван примхливо й трохи сердито.
(Продовження на наступній сторінці)