Хлопець метнувся до печі й схопив найбільшого горщика. Взяв зорю голими руками й засипів — була як розпечений шмат заліза. Кинув у горщик, а його долоні миттю покрилися пухирями. Знайшов ще силу накласти покришку, відтак погасло світло і знову вони потрапили в темряву, осліпши на деякий час.
— Умочи руки у відвар, що стоїть на печі! — рівно й утомлено сказала стара.
Хлопець занурив долоні, і біль почав тихо спадати.
— То як? — тим-таки тоном спитала Жабуниха. — Веселе було полювання?
— Що ми з нею робитимем? — спитав хлопець.
Все обличчя в нього було покрите великими краплями поту, але не міг утертися, бо мав руки занурені.
— Поживеш, побачиш! Мені он руки зовсім усохли, та і в ногах щось дивне коїться.
— Полікуйтеся й собі, — легковажно озвався хлопець.
Стара чи засміялася, чи схлипнула:
— Хіба забув, що я тобі казала? Себе ми не лікуємо, хлопче!
— Відпустило ж вам руки!
— То я на одну ніч випросила, — мовила, ледве рухаючи вустами, стара. — Та й ти ніколи отих опіків до кінця не позбудешся. Матимеш їх до кінця...
— Мені вже не болить!
— Заболить пізніше...
Вона замовкла, немов задумалася.
— Тепер уже ти і їсти варитимеш, — сказала. — 3 завтрього й мене, й себе годуватимеш.
— То й годуватиму! — відгукнувся хлопець. — Я вдома сам собі їсти варив.
— Одне мене турбує, — сказала стара. — Чую десь Варку... Ти вже сам, хлопче, відун, чи не пошукав би?
— Як же її шукать?
— А так, як учора тебе вчила. Вистав руку, переверни долонею вгору і склади мізинного й середнього пальця. Обдивися кутки...
— Далася вам та Варка! — трохи невдоволено сказав хлопець. — Я он руки собі гою.
— Більше не загоїш!
Він вийняв руки — таки не боліло.
— То як кажете? — спитав. — Мізинного й середнього пальця?
— Еге ж! Прожени її, прожени, бога ради! — простогнала Жабуниха. — Мучить вона мене...
Став і зробив, як учила стара. В одному кутку побачив старого й сивого домовичка, що спав собі, як собака, згорнувшись у клубок. Посопував носом і поскімлював, наче снилося йому щось лихе.
— Цього не займай! — сказала Іваниха. — Цей хай собі спить. Чуєш, і йому щось лихе привиджується.
У другому кутку стояла жінка з великими й добрими очима. Тримала на руках дитину і була сумна.
— Цій уклонися! — сказала Галайдиха. — І помолися за мене. Щоб не знала я на тім світі муки більшої, ніж заробила.
Хлопець уклякнув і помолився.
— Нехай ця стара не знатиме муки більшої, ніж заробила, — попросив він.
Жінка з дитиною кивнула.
Дитина спала, але на його голос прокинулася. Витягла тоненькі рученята, звільнивши їх з ковдерця, й потяглася. Тоді глянула на хлопця великими, чорними, як і в матері, очима.
— Прости їм, — сказала жінка. — Вони, як діти, граються, але не чинять зла...
Дитина дивилася на них безмовно.
— Повернись у третій бік, — попросила Жабуниха.
У третьому кутку стояв парубок із марним обличчям.
— Це парубок, якого я любила дівкою, — прошелестіла стара. — Він помер, і не встигла я з ним узяти шлюбу.
— Чого весь час кличеш мене? — спитав із тугою парубок. — Чого турбуєш?
— Хочу спитатися, — озвалася стара. — Тобі знизу все видно. Чи доступлюся я після смерті того місця, де ти перебуваєш?
— Доступишся, — сказав парубок. — А може, й ні!..
— Чи зможу я там узяти з тобою шлюб, коханий? — спитала Іваниха, і хлопець здивувався, який ніжний і милий став у неї голос.
— Зможеш, — сказав парубок. — А може, й ні...
— Чому не кажеш нічого напевне? — крикнула стара.
— Змучений я, — сказав парубок. — Відпусти мене й більше не клич.
— Відпущу тебе, коли остання моя хвилина надійде. Забрав-бо ти моє серце, парубче, і не віддав.
— Я тобі віддам твоє серце, — з тугою сказав парубок.
Лростяг перед собою руки, і лежало на долонях гаряче, парке й криваве серце.
— Ще недовго лишилося чекати, любий, — сказала ніжно Жабуниха. — Один тільки день потерпи.
— Тільки один день, — мовив утомлено парубок. — Не витримаю я більше.
— Тоді ми й шлюб візьмемо, — сказала стара. — Ой, як гратимуть на нашому весіллі музики!
— Гратимуть! — відгукнувся глухо парубок.
— І всі дружки будуть з нами. І батьки наші. Такого весілля ще не бачили, доки світ світом. Хочеш того?
— Все буде з нами, — сказав парубок і почав розчинятися, як димовий.
Жабуниха ридала. Билася об долівку білою од розпущеного сивого волосся головою й трусилася вся. Хлопець дивився на неї широко розплющеними очима й чекав.
— Чого ждеш? — вигукнула стара. — Ставай на четвертий бік!
Став на четвертий бік, але там нічого їм не з'явилося. Був той куток темний і заповитий павутиною. І висіла в тій павутині одна вже засохла муха.
— Хіба нема? — спитала здивовано Іваниха.
— Таж нема, — відказав хлопець.
— Страшно мені, — аж здригнулася стара. — Добре чую, що вона десь близько, але ніяк не впізнаю.
— Чого вам її боятися? — спитав із тремом у голосі хлопець. — Чи ж така лиха вона супроти вас?
Але стара мовчала. Може, заснула, а може, вмерла на якусь годину — нерушна була й кам'яна. Хлопець сів на лаву і став чекати. Куняв, покльовуючи носом, але стара не обзивалася. Тоді він заснув, сидячи, бо надто зморений був і надто чавко клалася йому на повіки ніч.
— То ти спиш, гультіпако! — почув він гострий голос Галайдихи. — Не така це ніч, щоб спати!
Хлопець злякано скочив, здалося йому, що до вуха вже дотягуються нещадні пальці старої.
— Ви були замовкли, — сказав злякано.
— Замовкла, бо думала. Але ні до чого не додумалася. Ось і ніч уже сходить, а в нас найголовніше діло не зроблене. Стояла зовсім близько від нього й хрипко дихала.
— Рук я вже, хлопче, не маю. А поки ще ноги трохи служать, навчу тебе гроші собі здобувати.
Хиталася серед хати, як мара, а коли затуляла вікно, то просвічувалася.
— Не проживеш ти з людського подання, — сказала тихо. — Тяжкий то і гіркий хліб. Але люди мають думати, що тільки з того ми й живемо. Коли б хто з нас забагатів і в добрі почав купатися, не минула б такого біда: заздрість людська, хлопче, без меж. Не доживеш ти віку, розбагатівши на чарах. Упаде лихо чи пошесть, кинуть тебе живцем у яму, ще й осиковим кілком проб'ють. Через те кажу тобі: бідний будь!
Вона стала біля вікна й задивилася.
— Підійди сюди! — сказала.
Хлопець підійшов.
— Будеш у людей позичати. Але тільки трохи! І тільки в тих, хто не знає ліку своїм грошам. Дай сюди горщик із зорею.
Він скочив за горщиком.
— Відслони покришку і пошли промінь он у ту хату. Гострий золотий спис провис між їхньою хатою і тою, на яку вони дивилися, — побачили все, що там було всередині. На печі спала стара баба, а на полу вусатий дядько з жінкою. По лавах порозкладалися діти.
Біля вікна стояла велика скриня, і промінь просвітив і її. На самому дні — глек: залисніло в ньому й заблищало.
— Срібло? — вигукнув хлопець.
— Авжеж! Візьми одну монету, але не більше, — сказала Жабуниха.
— Як це взяти?
— А так, як усе береш, — засміялася стара. — Тільки швидше, бо зараз світати почне.
Він простяг руку і справді торкнувся горщика. Схопив монету й раптом почув, як щось упало біля нього.
— Ноги мої, ноги! — скрикнула стара.
— Що з вашими ногами? — кинувся до неї хлопець.
— Те, що з руками. Сохнуть вони, ой, як сохнуть!
— То може, я поверну назад що монету? — злякано спитав він.
— Нічого ти вже не повернеш! — зарипіла зубами Іваниха Галайдиха. — Все вдіяне — це вже вдіяне навіки. Але скромний будь! Візьмеш колись дві монети, пропадеш! Закленись усім на світі, що ніколи не переступиш цього!
— Заклинаюся! — вигукнув хлопець. — Хай усе святе поб'є мене навіки, коли переступлю!
На ці слова щось здригнулося там, де був схід, наче прорвалася якась гребля, і все почало повільно заливатися світлом. Стара лежала, витягшись на долівці, і обличчя її зовсім почорніло. Ледь-ледь дихала, а на вустах її пухирилася слина. Тоді хлопець відчув жах. Світло розливалося все швидше й нагальніше, затоплювало землю, наливалось у хату, і він кинувся навколішки, затормосивши стару.
— Не вмирайте, бабо! — закричав він майже жіночим голосом. — Бога ради, молю вас і заклинаю! Страшно мені! Баба закотила очі, і з її грудей вихопився стогін.
— Молю вас, бабо! Я вже нічого не хочу! Вже не хочу бути чарівником, бо не хочу вашої смерті. Забуду все, чого ви мене навчили, і ніколи того не зголошу. Чуєте, бабо, я боюся!
Небо наливалося світлом і гасило зірки. Затулило недогорілий місяць і синьо хиталося над цілим світом.
(Продовження на наступній сторінці)