Попик став, розіп'ятий на стіні, тримався за крихке бадиляччя, і очі його з синіх стали чорні. Вуста його ворушилися, а борода тремтіла. На нього, однак, ніхто не зважав, тоді він закричав туди, вниз, де безнастанно крутилася й товклася юрба:
— Гей, люди! Це я вам кажу: зупиніться! Розкажіте один одному про лихі вчинки ваші й покайтеся. Сущий послав мене до вас. Я пізнав печаль вашу віковічну, а коли ви зупинитеся, спробую вивести вас звідсіля. Я поведу вас у землю гарну й простору, де тече ріками молоко і мед. Вона недалеко, ця земля, отут за стінами вашими. Там, люди, степ широкий та безмірний, і ви здолаєте розорати той степ. Набудуєте інших міст і інших сіл — житимете там, як добрим людям подобає. Любов'ю житимете до світу цього й людей!..
Юрба, однак, танцювала. Захлиналася скрипка, дзвонила невгавуще лютня й захлинався, мов шалений, бубонець. Глухо стогнала земля, і яма на очах у попика западала все глибше й глибше.
Тоді старий знову почав пробиратися по крайці між ямою та стінами. Бриль його зачепився за бадилля й покотився вниз, ноги танцюристів миттю його підтоптали, вмісили в землю, і з-під ніг ледве вирвалося двоє червоних метеликів. Закружляли вони швидко-швидко над юрбою, замахали крильцями і, стаючи все менші й менші, повільно розчинилися в уже зовсім голубому небі.
Виходив у розчинені навстіж ворота й озирався. За ним не йшов ніхто, бігло тільки мале лахмате цуценя. Небо вже остаточно погасило зірки, тільки блідий серпик місяця ще тремтів, наче переляканий. Трава, через яку пішов старий, відразу ж змочила йому чоботи й рясу, і мокра тканина плескалась об шкіру.
Попик ішов все швидше. Звів обличчя, задерши бороду, і, здавалося, не бачив перед собою ні світу, ні дороги.
Схід уже світився. Кілька червоних хмар, схожих на велетенських метеликів, махали там, біля сонця, легкими крильми. Небо ояснювалося од чудової пожежі, і цей вогонь спалив остаточно такий недоладний у цьому небі місяць.
Попик ішов не озираючись. Це була та ж таки заросла травою дорога, якою приїхав він сюди; крок старого став сягнистий, часом він і підбігав, а за ним котилася кругла й моторна грудочка собачати.
Дві сльозини скотилися із синіх, як цей ранок, очей. Застигли двома голубими кришталиками в зморшках старого, і, коли сонце осяяло світ, у кришталиках тих заграли маленькі веселочки.
Лише тоді попик озирнувся. Побачив раптом у тому місці, де тільки-но було місто, озеро серед степу. Купалось у тому озері ясне сонце, наче хто мив у ньому золоту мису, і літала над водою самотня біла мева. Кричала тужливо й падала грудьми на воду. Тоді знову зринала догори і там, серед невимірної голубіні, спалювалася яскраво-білим непорочним вогнем.
Білий, як лунь, чоловічок стояв на зарослій травою дорозі. Сині його очі, окреслені сивими бровами, спокійно зорили на те видиво, що хиталося попереду, легенький вітерець ворушив білим і рідким волоссям. Глуха навколо безлюдь, тільки невгамовні жайворонки били в свої дзвінки, і тиша стояла первісна — тиша, як тканина блаватна. Білі вії чоловічка покліпували, а коло його ноги лащилося, повискуючи, мокре од роси і змерзле біле собача.
ЧОРНА КУМА
Ішов по дорозі, загорнений із ніг до голови в туман, і від того йому зовсім не було тепло. За ним біг, майже розтоплюючись у сивому молоці, малий песик, якому так само було холодно, як і господареві.
— Чи ж будемо сьогодні їсти? — спитав песик захекано.
— Одне тобі на думці, — сказав Іван. — А мені сьогодні інше в голові.
— Ви, люди, вигадуєте собі клопіт, — сказав песик і аж задихнувся од туману. — Кому вони потрібні, оті куми й хрестини, коли на стіл нічого поставити?
— Через це люди й не хочуть до мене йти, — сказав Іван. — Сам бачив, обійшов я цілу вулицю, і всі від мене кирпу вернуть. Ось ти, такий мудрий, що й говорити по-людському вмієш, порадив би мені, де знайти тих кумів. Хочу я жити по закону...
Песик мовчав. Він подумав, що вчора поживився тільки сухарем та кісткою, яку знайшов, коли лазив по вулиці. А ще він подумав, що коли було б над землею сонце, а не цей клятий туман, то й голодному стало б веселіше.
— Мовчиш, — сказав Іван, — а чого? Немає в тебе слів на мій клопіт, немає їх і в мене...
Спинився й подивився перед собою. І побачив клубасту кулю, всередині якої горів кволий вогник. Той вогник не освітлював нічого, а тільки цвів, як золота квітка.
— От ми й додому прийшли, — сказав Іван, переступаючи перелаз. — А поміг би знайти мені кума й куму, то поїв би сьогодні гаразд. Хрестини — то велике свято в людей...
Песик гавкнув. Печально й дзвінко — від голоду він уже й по-людському говорити не міг. Чоловік тим часом одчинив двері, які зарипіли голосно й іржаво: там, де горів вогник із золотою шапкою, лежала після пологів його жінка.
— Таки не привів ти людей? — спитала вона.
— Ніхто не хоче. Ходив по них і вчора, і ниньки, і ніхто не йде...
— Піди до Стрижів, — сказала жінка.
Пропадала зовсім у сутіні, адже вогник на столі зовсім не світив; Іван тільки бачив, як поблискують її очі.
— Не палила б даремно світла! — сказав.
— Коли ж боюся без світла, — відповіла вона, — Щось тоді по кутках пищить та голосить! — Вона знову подивилася на нього із сутіні, і він побачив її сльози. — Піди-но, чоловіче, в Стрижі, може, хоч звідтам кого приведеш. А ні, то, може, діда по дорозі здиблеш чи кого, щоб дитина не лишалася без хреста.
— Я увесь вимок, — сказав він. — Річка онде від мене тече!
Вона подивилася й побачила: від нього й справді тече річка. Тече й пропадає в тумані, що вже й вечором став, і таки жаль їй стало посилати його в ту неоглядну тьму. На серці в неї світлів вогник, майже такий, як і той, на столі, і цей вогник було запалено зовсім недавно. Іван тоді торкнувся її серця і засвітив його, оце від того й дитина в них знайшлася. Вона так любила ту дитину, що не могла сидіти в темені, а даремно палила світло, і це неправду вона сказала, що боїться, — хотіла на сина дивитися. Той же, котрий дав їй оце щастя, стояв стовбуром у дверях, печальний і мокрий, текла від нього й пропадала в темряві сива ріка, і по ній пливли, мов ясні пухнасті кульки, їхні пережиті разом дні.
— А воно й справді, — озвалася вона. — Чи наш це гріх, що ми нічого не маємо? Підеш у Стрижі завтра.
Але він уже переступив поріг, бо набрався тут, у сухій хаті й біля світла, сили, ковтнув того світла на повні груди, і висохла відразу ж на його плечах одежа; вже знав, що, вийшовши надвір, не побачить більше туману, а буде на небі чисто й зоряно, і він рушить по тій річці-дорозі, що сам її створив.
Жінка його зітхнула важко в хаті, але під її боком заплакало щось кволеньке й запхинькало, і вона мусила забути про чоловіка, котрий знову пропав із хати, а оголила і вклала в малий роток повне, набрякле персо.
Надворі туману й справді не було, а ясна зоряна ніч; Іван стояв, дихаючи на повні груди, й дивувався. З буди вибіг песик, замахав хвостом і притулився до господаревої ноги.
— Ти вже тут залишайся, — сказав Іван, — а я таки в Стрижі подамся. Доки прийду, то й ранок настане.
— З тобою піду, — сказав песик. — 3 ким інакше розмовишся?
Чоловік знову переступив перелаз, а песик той перелаз перестрибнув. І лягла перед ними зовсім срібна дорога, наче й справді річка текла, — окрім зір, засвітив на небі ще й місяць. Вони пішли по тій дорозі, наче в човні попливли, а коли озирався він, то не бачив уже ні своєї хати, ні містечка, а тільки клубасті кулі, в яких проступали тіні його сусідів, та й тої, котра йому вже й дитину народила. Він побачив, а може, відчув красу її велику і той тихий сміх почув, що ним вона сміялася, коли була повна його ласки й поцілунків. Побачив він і вербу, облиту місячним промінням, і почув запах роси, а роса пахне тільки для тих, котрі серед неї щиро любляться. Від того пролетів до нього безшумно кажан і впав на руку, яку він виставив до місяця, розгорнув крила й затремтів.
"Оце я так сумую, — подумав Іван, — а чого?"
— Чого мені сумувати, — сказав він, — коли радість у мене велика, чуєш, песику? Маю-бо танцювати й радіти під цим місяцем і ясним небом. Чи не так, песику?
— Дивний ти, дивний, — сказав песик. — А пасок чого он так сильно затягнув?
— Це для того, песику, щоб легше мені танцювалося. Адже син у мене народився, чуєш, песику, син!
— Не знаю, на що тут радіти! — мовив песик, а казав він так через те, що надмірно туману напився і той туман ще жив у ньому всередині, наче сіра повсть. Сам він теж був сірий, наче із сірої повсті пошитий, тільки очі його блищали, мов срібні.
(Продовження на наступній сторінці)