Ворон наповнив михайлика по вінця, — за тебе, моя пташко, — і випив до дна.
Відриваючи курятину великими шматками, він щедро її присолював і їв так смачно, що лящало за вухами. Ворон скучив за доброю їжею, а що вже казати про їжу з жіночих рук, та ще й із рук коханої, яка зараз сиділа поруч і не зводила з нього очей. Поки він їв, Тіна не потривожила його жодним словом, наче Ворон справляв якийсь священний ритуал, що вимагав тиші і неабиякої зосередженості. Потім вона подала йому рушничок, Ворон, змочивши його горілкою, ретельно витер губи і руки.
— Дякую тобі, моя пташко.
— Я така п'яна, — прошепотіла Тіна.
— Ти в мене дограєшся.
— Знову візьмеш дубця?
— Візьму добру палицю.
Ворон підвівся, відійшов у куток до Мудея, попорпався в сідельній сакві й повернувся в їхнє кубельце.
— Я для тебе припас подарунок, — сказав він. — Це тобі роса за ту шапку.
Вона взяла з його рук невеличке, приємне на дотик пуделко, відкрила його, а Ворон тим часом креснув сірником.
— Ах!!!
На золотому персні блакитно спалахнув діамант, завбільшки з горошину, довкруж якого росою блищали такі само, тільки дрібніші, камінчики. Сірник догорів до пальців, поки Тіна спитала:
— Де ти взяв таке диво?
— Не бійся, не вкрав.
Торік на станції Фундукліївка вони перестріли поїзд Ростов — Київ, де в одному з вагонів якесь чекістське цабе везло цілу скриню награбованого золота й коштовного каміння.
— Куди ж я зодягну отаку красу? — не могла прийти до тями Тіна.
— Ти ще не таке заслужила. Приміряй.
— На який палець?
— А на який зодягають вінчальний перстень?
— Якраз, — сказала вона. — Саме на нього він і прийшовся.
— От бачиш? Я знав, що його зробили для тебе.
— Слухай… — голос її прив'яв. — А може, це твоє відклінне? Тоді я його не візьму.
— Ну, що ти? Навпаки… Принаймні…
Він ледь-ледь не сказав: "Принаймні за цей перстень тебе переведуть через кордон, моя пташко".
— Ми тепер будемо бачитися частіше? — спитала вона.
— Авжеж.
— Незабаром Великдень. Я тобі принесу вечерю, як до хрещеного батька.
— Ні, моя пташко, — сказав він. — На Великдень мене тут не буде.
— Чому?
— Не питай і не сердься. Так треба.
Він навіть сам собі не сказав би вголос, що наступної ночі вирушає в дорогу — з насиджених лебединських місць вони переходять ближче до Чорного лісу й Холодного Яру, туди, де його вже заждалися отамани Загородній, Гупало, Голик-Залізняк.
— Коли ж ми зустрінемося? — спитала вона розгублено.
— Коли зможу — дам знать. Я кохаю тебе, моя пташко.
Він знов закурив. У стодолі зависла напружена тиша.
А потім її сколихнуло глухе, протяжне "пу-гуі".
Чи то сич прилетів і всівся на стрісі, чи, може, то кричала нещасна Лящева душа.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Якось уночі до них знову прибився Чорт — Вереміїв ад'ютант, що мав кругле совине лице і такий же, як у сови, закандзюблений ніс. Він підійшов до колиски, злегенька торкнувся її, зазирнув на дитину, аж недобре зробилося Ганнусі — чи не зурочить своїм булькатим оком? — потім дістав кисет, у якому замість тютюну дзвеніло кілька золотих п'ятірок, потрусив ним над колискою і поклав біля дитини.
— Хлопчик чи дівчинка? — спитав Чорт.
— Хлопчик, — відказала Ганнуся.
— А як назвали?
— Батько назве.
— Правильно, — погодився Чорт.
Він сказав, що для того й прийшов, аби вони не втрачали надію, і, випивши чарку та підвечерявши, розповів таку химерну історію, що Ганнуся з матір'ю не спали всю ніч. Почав, окаянний, з того, що Веремія недавно розстріляли в черкаському допрі, але стривайте, мої дорогенькі, не падайте духом, бо й тут усе повернулось навиворіт.
— У Веремія ж був кишеньковий годинник на ланцюжку, пам'ятаєте? — спитав Чорт, і Ганнуся з матір'ю, ще не знаючи, до чого він хилить, боязко перезирнулися й кивнули: був.
— Срібний, — сказала Ганнуся. — Веремій із ним ще з тої війни прийшов і дуже глядів, казав, що цей годинник приносить йому удачу.
— Що приносить, то приносить, — підтакнув Чорт. — Я ж оце до того й веду, що в тому годиннику захована якась сила.
— Він же непростий, — сказала Ганнуся. — Там на кришечці напис є: "Веремієві за відвагу".
— Так-так, за відвагу, — кивнув Чорт закандзюбленим носом. — Веремій ніколи не був хвальком, а тут мені якось прохопився, мовляв, ще як служив він у кінно-гарматному дивізіоні, нагородив його цим срібним годинником сам полковник Алмазов. Відтоді, каже, це мій оберіг. Але я не про те. Я про силу його. Отож як схопили Веремія й доправили до черкаського допру, то кинули його в камеру разом із вуркаганами.
А там один спритний злодюга примудрився поцупити в нього годинника. Ні, брешу, — сам себе перебив Чорт. — Веремій закмітив, що той витяг у нього дзиґарика, але замість того, щоб відірвати крадієві руку, — ви ж знаєте, що Веремій це може, — придурився, що нічого не помітив і змовчав. А знаєте чого?
Ганнуся з матір'ю незмигно дивилися на Чорта, який своїми дурними перепитуваннями тягнув із них жили.
— Ні? Не знаєте? — радів чогось Чорт. — Тоді слухайте. Минула якась там година, аж заходять до камери конвойники. "Кто здєсь Вєрємій? — питають. — На виход!" Усі мовчать. "Кто здєсь Вєрємій? Ілі вам шомполамі уші прачістіть?" Мовчок.
Тоді Веремій підходить до вурки та й каже: "Виходь, Веремію, бо через тебе нам тут усім дістанеться". Конвойники його зразу хап і — на допит. Може, злодюга ще був би якось відбрехався, та знайшли ж у нього того іменного годинника, не захотіли й слухати ніяких одмовок, розстріляли. А Веремій за якимсь там разом, як переводили їх, утік. За вурками не так наглядають, як за політичними.
— Якби втік, то обізвався б, — тихо мовила мати.
— Еге, по-вашому це так просто: взяв та й обізвався. — Чорт почухав свого закандзюбленого носа. — Не те врем'я.
— І чого б вони приїжджали до нас, якби знали, що Веремія розстріляно? — спитала Ганнуся.
— А що, знов приїжджали? — здивувався Чорт.
— Дихати вже не дають, — сказала Ганнуся. — Записали мене в ответчики[*].
— Слухай, давай хоч тебе з дитиною заховаємо, — Чорт показав совиними очима на колиску.
— Куди? У ліс, у землянку з оцим писклям?
— Чого ж у землянку? У нас є надійні люди на хуторах.
— Ні, — сказала Ганнуся. — Ще трохи підождемо. Може, вони тільки лякають.
— Може, — погодився Чорт. — Думаю, що поки вони його не знайдуть, то й тебе з дитиною не зачеплять. Де їм знайти кращу приманку для Веремія? Але знай: нам є де тебе заховати. Будеш у теплі й нагодована.
— До яких пір?
— Поки все перемелеться.
— Мені здається, що воно не перемелеться вже ніколи.
— Усе минає, — сказав Чорт. — Минеться і це.
Він підвівся і став прощатися.
(Продовження на наступній сторінці)