— Ні, там я побачила тебе вперше.
— І чому ж так швидко попрощалася?
— Ну, я не та курочка, яку можна зразу топтати.
— Авжеж, ти моя білогруда пташка, — сказав він. — Але ж ми могли більше й не зустрітися.
— Ні, не могли, — заперечила Тіна.
— Чому?
— Бо я пташка перелітна, а світ цей такий маленький. Я тільки щодня молилася, щоб ти не загинув.
— Я це відчував і не раз виживав твоїми молитвами. Коли мені передали шапку з вишивкою на шлику "Вертайсь росою", я здогадався, чий це дарунок. Спершу подумав: відклінне[*], а потім прочитав ті слова і зрозумів, що ні — це мій оберіг. Тіно, я, грішний, загубив твою шапку.
— Де?
— У бою.
— Краще шапку, ніж голову, — сказала вона.
— Я так і подумав: замість моєї голови Бог узяв твою шапку. Але мені її дуже жаль.
— Ти весь у шрамах.
— Вони не болять.
— Мені аж лячно. Куди не торкнися — рубець.
— А тоді на цукроварні хто все придумав? — перевів він розмову на інше.
— Вони самі попросили розважити їх "какім-то хохляцкім водевільом". Наздирали стільки продподатку, що вирішили влаштувати свято. Мені, як керівниці драмгуртка, залишалося тільки переконати їх, що це найкраще зробити у клубі лебединської цукроварні. Я знала, що ти близько.
— Як у тебе все просто, — здивувався він.
— Але ж роль Шельменка я не давала тому ікластому комедіянтові. Коли він удерся до нас за лаштунки, у мене в самої душа опинилася в п'ятах.
— То такий, — усміхнувся Ворон. — Я його вищиру часом і сам боюся.
— Мені трошки холодно, — сказала вона, пригортаючись до його грудей.
— Холодно? — Ворон, який міг заснути й на снігу, якось не подумав, що вона може змерзнути на простеленій на соломі бекеші.
— Зараз я тебе зігрію. Ще один раз — і ти зодягнешся. Там у мене в баклазі є тепла вода.
— Безсовісний! — аж скрикнула Тіна. — Ти все знав наперед.
— Що знав?
— Що знадобиться тепла вода.
— Ну, це таке… Вода завжди потрібна.
— Ні, ти знав, що зі мною… ляжеш. Ти ловелас!
— Це тільки означає, що я кохаю тебе.
— Ти ловелас, — повторила Тіна. — Я давно чула, що в Чорного Ворона чи не в кожному селі є коханка.
— Справді?
— Я тебе задушу, жеребця ненаситного, — сказала Тіна, але таким тоном, що тільки дужче розпалила його бажання.
Навіть Мудей, який самотужки знайшов затишний куток і щось там намацав собі на поживу, почувши про жеребця, перестав жувати і, шельма, нашорошив вуха.
Цього разу Ворон узяв її ніжно, поволі, з усією ласкою, на яку була здатна його зашкарубла натура; він губами блукав по її тілу, як п'яний джміль по квітці, і дивувався, наче ніколи такого не бачив, сильно так дивувався і рівчачкові поміж грудей, і пласкому животику, і виразно випнутому пагорбку, вкритому зовсім не шорсткою, шовковою травичкою, дивувався повнявому випуклому сраченяті, тонким пальчикам, коротко стриженому волоссю і тому, які можуть бути холодні зуби у спраглому жіночому роті. Її тіло було для нього цілим світом з лісами, озерами, пагорбами, рівчаками, долинами, цілющими джерелами, пахощами і тією таїною, якої нікому й ніколи не розгадати.
— Мені вже не холодно, — сказала Тіна, але він щільно загорнув її у бекешу і так, як сповиту дитину, взяв на руки.
— Спочинь, моя пташко. Незабаром нам вирушати.
Ворон упіймав себе на тому, що навіть до неї, до Тіни, звернувся, як до козаків перед походом — вирушати.
Тіна заплющила очі, принишкла й дихала так тихесенько й рівно, що йому здалося, ніби вона заснула. Ворон боявся поворухнутися.
— Звідки ти взяв ту дівчину? — раптом озвалась вона.
— Яку дівчину?
— Що рвала стиглі вишні.
— А хіба з тобою не так було?
— Тепер мені здається, що саме так. Чим більше я про це думаю, то, все мені бачиться, ніби так воно й було.
— Отож-бо.
— Але звідки ти це міг знати?
— Побачив, от і все. Коли дуже захочеш, то можна.
— А що ти ще можеш про мене побачити?
— Нічого. Мені й цього достатньо.
Вона помовчала і, не розплющуючи очей, сказала:
— Але я повинна це розповісти.
— Ти про що?
— Про те, що тобі не цікаво. Я не хочу його тримати в собі. Мене…
Тіна затнулась, ніби слова їй зав'язли в горлі.
— Мене зґвалтували "дайоші"[*].
Він тільки відчув, як у скронях бухнула кров.
— Їх було троє, — сказала вона.
— Припини.
— Вони вночі прийшли до хати баби Марії, у якої я квартирую. Котрийсь постукав у вікно, сказав, що він із загону Чорного Ворона. Баба Марія вагалася, а я попросила її відчинити. Від одного твого імені я дурію, тому й не думала про обачність. Сподівалася щось почути про тебе…
— Я кохаю тебе, — сказав він.
— До хати їх зайшло троє, і як тільки я побачила ці плескаті морди — "жрать давай!" — одразу зрозуміла, хто вони. Та було пізно. Бабу Марію вони замкнули в коморі, а тоді накинулися на мене…
Вона примовкла, та, зібравшись на силі, продовжила:
— Може, ти цього не знаєш, але дорослу жінку чи дівчину зґвалтувати нелегко. Одному зовсім неможливо, поки вона при силі й при пам'яті. А в мене раптом десь узялася така сила… Я кусалася, відбивалася руками й ногами, дряпалася так, що на їхніх фізіономіях зоставалися криваві смуги. І вони б мені нічого не зробили, якби один кацапчук — миршаве таке, з червоною родимою плямою на півщоки — не забив мені памороки. На столі стояла макітра з макогоном, баба Марія наготувала, бо другодні якраз було Маковея, і той мерзотник ухопив макогона… — "я тєбє щас ето дишло засуну…" — і вдарив мене ззаду по голові…
Ворон слухав її з якоюсь відчуженістю, наче сталося те не з нею, а з кимось іншим, далеко й давно, хоча краєм свідомості завважив: на Маковея… Вистава на цукроварні відбулась після того… Тіна прагнула помсти… Червона пляма на півщоки…
Він поклав її, загорнуту в бекешу, на солому, сліпо, навпомацки став шукати кисет і, коли знайшов, довго скручував цигарку, розсипаючи тютюн неслухняними пальцями. У стодолі зовсім стемніло.
— Я мусила тобі це розповісти.
Вогник сірника освітив його застигле, аж кам'яне обличчя.
— Полегшало? — спитав він.
— Так.
— То й добре.
Він жадібно затягувався крутим димом бакуну, і з кожною затяжкою вогник цигарки вихоплював із пітьми його камінне, із бриластою бородою лице. Нарешті докурив і, не знаючи, куди подіти недопалка в такому займистому місці, здушив його пальцями.
— Ти гидуватимеш мною? — спитала вона.
— Не смій такого казати. Ніколи не смій, чуєш?
— Я не хочу, щоб ти мене терпів… з жалю.
— Перестань, а то я…
— А то що?
— А то візьму дубця й надаю по сраці.
— Надавай, надавай!
Ворон розкутав на Тіні бекешу, перевернув її на живіт сраченям догори, але, не маючи під рукою дубця, покарав інакше.
— Солодка покута, — з тамованою радістю мовила Тіна, коли він уже сів і заходився скручувати нову цигарку.
Кінь у своєму кутку цього разу аж форкнув.
— Він що — нас підслуховує? — спитала Тіна.
— Хто? — не зрозумів Ворон.
— Мудей.
Він, тугодум, від подиву не знав, що сказати.
— Звідки ти знаєш, як звуть мого коня?
— Я про тебе знаю усе.
Господи, здається, так воно і було. "Я завжди йшла по твоєму сліду. Хіба ти не зрозумів?" Зрозумів, моя пташко.
— А що це означає — Мудей? — спитала вона.
— Не знаю, — знизав плечима Ворон. — Це, мабуть, щось по-конячому, він же тобі не пояснить. Але мені подобається.
Він припалив цигарку, і тепер його лице, на мить освітлене вогником, видалось навіть веселим.
— Я колись теж курила, — похвалилася Тіна. — Як навчалася в Уманському училищі, ми з дівчатами курили навіть махорку, щоб перебити голод. Ти знаєш, що тютюн перебиває голод?
— А ти знаєш, що взимку падає сніг? — підкусив її Ворон.
— Ох, яка ж я дурепа, зовсім забула! Я ж принесла тобі вечерю. А ти мені так закрутив голову, що все як заорало.
Вона швидко налапала в темряві кофтину, натягла її через голову і, метнувшись десь до порога, принесла торбину. Виклала перед Вороном смажену курку, півпаляниці, журавель[*]горілки, не забула й михайлика та сільничку.
Він наповнив михайлика, подав Тіні.
— Зігрійся трохи. Щоб удома не журилися.
Відпивши ковточок, вона довго ловила ротом повітря, поки не відщипнула шкуриночку хліба.
— Ні, так діло не піде, ану призволяйся, — він одірвав і подав їй ласе стегенце.
— У мене Великодній піст, — відмовилась Тіна.
— Он як. Тоді вибачай. Наш лісовий режим посту не передбачає.
(Продовження на наступній сторінці)