"Він же там, унизу!" І рішуче пішла сходами вниз. Там я сахнулась, угле дівши карлика. Вже й забула, що сама тут поклала його спати. Але Іванько стояв серед холу зодягнутий і тремтів, як осиковий листок. Волосся на його голові ворушилося разом з вухами.
— Що тут?
Він тільки сіпав губами. Чи вони самі ворушилися в нього, як і вуха.
— Що?
— Й й а бачив його. — Він уперше сказав не "Іванько", а "я".
— Кого?
— Його. Нестора. Й й а бачив.
— Де?
— Там. — Він показав на вікно, яке я на ніч також запинала шторою. Тепер вона була на лікоть відсунута. — Але т то н не Нестор.
— А хто?
— Уп п пир. Він шкрібся у вікно, й йа відтулив і побачив Нестора. Лице притислося до шибки, аж ніс розплюснувся і побілів. Ніс білий, а під очима синьо синьо, як в утопленого. Й очі провалені. А потім… потім вони засвіти лися червоним. І коли він заговорив, то зуби… не зуби, ікла… теж були червоними. Каже…
— Що? Що він сказав?
— Віддай мою кров, каже.
Ноги мої підігнулися, я опустилася на диван і потягла на себе плед. Так, інстинктивно, ніби хотіла затулитися.
— Я перехрестив шибку, і він щез. Але знадвору ще чувся голос: "Од од… од од… од дай мою кров…"
Мене била трясця. Там, нагорі, я чула той самий голос.
Зуби так цокотіли, що я насилу вимовила:
— Затули вікно. Іванько якось боком підступив до вікна, незграбно взявся за штору своїми довгими звивистими пальцями.
Вони так тремтіли, що ввижалося, ніби тих пальців було на руці не п’ять, а вдвічі більше. Він різко смикнув за штору і, видно, потяг її не лише вбік, а заодно і вниз, бо наступної миті у мене ледь не розірвалося серце. Широке зелене запинало почало падати разом з карнизом, і коли гримнуло об підлогу, той гуркіт струсонув увесь дім.
Карлик упав і… щез. У мене потемніло в очах. А потім я побачила, як заворушилося зелене шмаття і з нього насилу виплутався ні живий ні мертвий Іванько.
— Д де й й а?
За ним зяяло оголене чорне вікно.
— Не бійся, — сказала я чи собі, чи йому. — То відірвався карниз і тебе всього накрило шторою. Ти теж упав.
— Й йа не впав. Мною щось кинуло.
— Не бійся, — повторила я. — Нічого… Взавтра ми приб’ємо його міцніше. Господи, ти спав з лиця. Ід ди д до мене, — сказала я і заніміла.
"Ід ди д до мене". Я заговорила голосом одуда.
Карлик підійшов.
— Ближче. Ще. Сядь біля мене і заспокойся.
Він послухався, сів на диван. Я з подивом завважила, що від нього не тхне чоловіком. Він пах дитиною. Хлопчиком. Напевно, Іванько і справді досі був хлопчиком.
Мене це так зворушило, що сама незчулася, як обняла його і пригорнула до себе.
— Не бійся, не бійся, — шепотіла я, гладячи його наїжаченого чуба. — Цієї ночі ти спатимеш біля мене, і нам буде зовсім не страшно. Правда ж?
— Ато, — сказав він, і я відчула, що в нього наїжачився не тільки чуб. — Іванько дуже хороший хлопчик, — гомоніла я з ним, як із дитиною. — Взавтра він покаже мені гніздо одуда.
Покажеш?
— Ато.
Ми були з ним відрізані од усього світу. Ми були тепер сестрою і братом, сіамськими близнюками, одним цілим, скутим несосвітенним жахом.
— Тільки вийми, будь ласка, з кишені шило, — попросила я. — Бо ти мене ще заколеш.
6
А наступного дня до мене завітала ще одна вельми цікава персона, і візит цей закінчився несподівано для нас обох.
Мій благовірний, можна сказати, передав через неї вісточку…
Втім, ще до того відбулася подія, пов’язана з однією надзвичайно цікавою штукою. На неї я покладала особливі надії у розгадці тих незбагненних химер, що дедалі щіл ніше обсновували мене своїми волокнами у смертельно задушливий кокон. І тут я не могла обійтись без Іванька.
Може, саме тому так підлещувалася до нього.
Карлик здимів од мене ще вдосвіта, і я, певна річ, була тому рада, бо він також уже тхнув чоловіком.
Коли вранці вийшла надвір, мій нічний охоронець щось майстрував біля фліґеля, цюкаючи сокирою. Він боявся навіть глянути у мій бік.
— Що це ти стружеш? — вирішила трошки подражнити його і стала над головою. — Буратіно?
Він перестав цюкати, але мовчав, тільки ніздрі його роздималися під ворушкими крильцями носа, — напевно, йому подобався запах жінки.
Леле! Я лиш тепер розпізнала сизо зелене листя на обрубаних гілячках і про все здогадалася. Іванько загострював стовбурця молодої осички, і це, безумовно, мав бути кілок, яким протинають упирів.
— Ого! — захоплено вигукнула я. — Оце то знаряддя!
Таким до серця дістанеш. Іванько, хоча й був уже мужичком, не розумів моїх жартів, і я вирішила, що саме час перейти до розмови серйозної. Однак спитала так само грайливо:
— То ти мені покажеш гніздо?
— Яке? — він поплював на долоні і знову став цюкати.
— Одуда.
— Ні, — сказав він.
— Чому?
— Бо його гнізда не видно. Воно в норі.
— Тоді покажи нору.
— Нору? — Іванько явно вагався. Видно, його страхало гніздо птаха, який може наслати смерть.
— Ти ж сміливий, — сказала я і вдалася до майже забороненого прийому. — Адже ти й сьогодні мене охоронятимеш?
Його червонясте од вітрів і сонця обличчя стало зовсім вишневим.
— Що ж то за охоронець, котрий боїться одудиного гнізда?
— Добре, ходімо, — нарешті зважився він і поковиляв поперед мене, не випустивши з рук сокиру.
Ми спустилися в берег цегляними сходами, що вели з кручі до річки, і повернули праворуч прямо попід цією кручею. Вже за якихось метрів тридцять Іванько зупинив ся, сторожко зиркнув туди, сюди, поглянув на верхівки дерев, потім звівся навшпиньки і, ступнувши ще крок другий до кручі, вказав довгим звивистим пальцем на прямовисну крутизну з оголеним глинистим ґрунтом.
Я тут проходила триста разів, але вперше побачила, що з рудого обриву на мене дивиться чорна діра. Завбільшки із мій кулак, вона була бездоганно кругла, і, либонь, через те, що зяяла якраз навпроти моїх очей, теж здавалася напівживим оком якогось закам’янілого звіра.
— Ходімо, — пошепки сказав Іванько. — Ніякий птах не любить, коли крутяться біля його гнізда.
Я слухняно пішла за цим обачним татком Карлом, кот рий замість того, щоб вистругати мені симпатичного Буратіно, поспішав дотесати осикового кілка.
Можливо, він не такий уже й боягуз, думала я. І нора надто високо для карликового зросту, і рука його в неї не влізе. А моя?
Моя, напевно, якраз…
Коли він достругав свого кілочка, я сказала:
— Одного замало.
— Чому?
— Замало. Це все одно, що ніщо. Він може зламатися. Іванько з недовірою подивився на мене.
— Зламатися?
— Авжеж. І до того ж його треба лишати у грудях упиря. Інакше оживе. А якщо він буде не один?
— Знов треба чимчикувати аж куди, — зітхнув карлик. — Осик біля нас немає.
— А треба, — сказала я.
Перекинувши через плече сокиру, він перевальцем пішов до лісу. Я причаїлася за ворітьми і дочекалася, поки Іванько геть сховається за деревами. А тоді, як навіжена, кинулася до кручі і ледве не поламала ноги на щербатих цегляних східцях. Зупинилася тільки біля самісінької стіни з чорним оком.
"Уд уд, уд уд…" — серце вискакувало з грудей.
Я теж, як Іванько, роззирнулася на всі боки, погляд побіг по вербах і вільхах, аж зарябіло в очах.
Але рука не піднімалась. Я боялася не тільки його. В норі могла бути гадюка, міг бути щур, кажан чи ще потвор ніша нечисть, якої я ніколи не бачила, як не бачила цього бездоганно круглого отвору в інший, майже потойбічний світ.
Однак вибору я не мала. Мені здавалося, що саме в цій чорній дірі мій порятунок і вибавлення, саме ця чорна діра відкриває мій шанс…
Господи, прости і відведи!
Я склала долоню човником, майже так, як складають її тоді, коли осіняють себе хрестом, і поволі просунула в нору.
Вона, моя долоня зі складеними в єдину пучку пальцями, якраз упритул проходила в цей чорний отвір. Я просувала і просувала руку по сантиметру, та чула під пальцями лише гладеньку землю. Рука вже зайшла по кисть, по лікоть…
Господи, їй, цій норі, не було кінця. Ввижалося, що зараз у руку мою вгризуться дрібненькі отруйні зуби, зараз у неї зажене свої жовті різці пацюк, увіп’ється пазурами сліпий кажан, чия кров запалить крівцю мою божевіллям, або руку вхопить ще страшніша почвара і втягне з головою в цей отвір, що веде на той світ…
Але рука, зайшовши уже по плече, раптом вперлася в стінку — вона торкнулася дна нори і не знайшла ніякого гнізда. Моя долоня, складена човником, звивалася, мов плеската голова кобри, рука зігнулася в кисті, а пальці намацали в заглибині, що звернула вбік, у такій собі маленькій пташиній келії… не гніздо, а тільки ніжне шовкове пір’ячко, дрібнесенькі трісочки, пучечки вовни, траву… і що це?
Що о о о о о це е е е е е?
(Продовження на наступній сторінці)