Я наглухо відгородилася від нього шторою, знову лягла в ліжко, проте знала, що не засну. Голубе мертве світло зникло, але живі промені волокна і далі проникали в мою кров, запалювали її неспокійним, голодним вогнем. І тут я почула, як за тією темною шторою щось глухо вдарилось у вікно. Так, ніби хто пучкою пальця стукнув у шибку. Страх підступив аж до горла, а коханець привид міцно обняв мене холодними, мокрими мацаками.
Що? Що?
Я переконувала себе, що то мені просто привиділося чи сліпа нічна пташка зачепила шибку в пошуках таких же сліпих комах, які купчаться біля вікон, проте це був той випадок, коли тверезі заспокоювання ще більше загост рюють страх, коли серце не слухає розуму. І тоді я наважилася… Опустилася скрипучими східцями вниз, зайшла до ванної кімнати і взяла з полички порце лянову баночку. Потім швидко збігла нагору.
Я жадібно брала ту жовто зелену мазь на пальці, долоні і розтирала все тіло — шию, груди, живіт, стегна, мастила під гладенько виголеними пахвами, глибоко вдихаючи той солодкаво нудотний запах, діставала до спини, лопаток, залізла мало не в дупку, потім знов нахилялася і розтирала литки, ступні, гуляла долонями по всіх тілесах доти, поки в тому дурманному ароматі спершу розчинився мій привид коханець, а тоді я й сама попливла у п’янкому запамороченні. Ледве встигла залізти гола під ковдру, щоб не впасти від солодкої змори… й відразу провалилася в чорну безодню.
Та ось я знов у ліжку, бачу себе неначе збоку, мовби в астральному світлі, бачу, як легко вислизаю з постелі і м’якою ходою спускаюся східцями, які ані рипнуть, униз, перетинаю хол і завмираю біля каміна. Потім рішуче беру коцюбу, встромляю між ноги і, тримаючися за неї обома руками, вигукую досі невідомі мені слова:
— Хар, хар, сабат, айє! Звийся вгору!
Пройма каміна, мов паща невідомого звіра, пашить вологим диким теплом, і враз ця пащека ковтає мене з головою, я знов лечу в чорне провалля, над яким угорі сміється дворогий місяць, і приходжу до тями лише на лисій гірській галявині, освітленій тим же місяцем, що біснується в останній чверті свого спаду.
Де я?!
Ще мить — і з за чагарів, що обступають галявину, видибують почвари, поторочі, суне всіляке привиддя, чортовиння, з’являються такі ж голі, як і я, жінки з розпущеним волоссям, справжнісінькі лярви — хто на мітлі, хто на коцюбі, одна, здається, на швабрі, а та, дивися, верхи на круторогому цапові, в якого зеленим вогнем світяться очі.
Виходять чаклуни, відуни, ворожбити — ставні і горбаті, ґраційні й криві, за ними дибуляють карлики, куцаки, кордуплі, а далі посунула всяка нечисть — хвостаті жаби, пацюки, вухаті їжаки, кроти, чорні котяри, кажани, сичі із півнячими гребенями…
Леле, та це ж не привиддя зовсім, ось, уже на лисій галявині, я розрізняю живі обличчя людей, дехто мені навіть знайомий, хоч би й отой симпатичний глистюк з довжелезними цапиними рогами, якого я ще зовсім недавно бачила шутим.
— А що, цапе, — засміялася я незлостиво, — хіба не тобі було казано, що скоро матимеш роги?
— Далеко бачиш, — погодився він без найменшої образи і теж засміявся своїм кривим ротом, задоволено помацуючи роги.
Усі сунули до середини гірської лисини, і я лиш тепер уздріла там стару сиву відьму, що сиділа навпочіпки і вигукувала вже знайоме мені заклинання:
— Хар, хар, сабат, айє!
Я також підійшла ближче, намагаючись не наступити на якого небудь вужаку чи жабу, що чемно повзали під ногами, поблискуючи цікавими очицями.
Відьма була така стара, що на її лобі від зморщок утворилася гармошка, а на запалому лобкові волосся також давно посивіло й вилиняло, ніби його побила міль. В одній руці вона тримала запалену, як смолоскип, мітлу, а другу занурила в чашу ковчег, схожу на церковний дискос, яку вона затискала між кістлявими, гострими, як лікті, коліньми.
— Анци анци болот болот, ай є є є! — верещала вона зовсім молодим голосом. — Хар, хар, сабат, сарайє Леонард!
— Леонард! Леонард! — підхопив натовп. — Хар, хар, айє!
У відьминій чаші ковчезі спалахнуло синє полум’я, і з нього вискочила метка чорна вивірка, яка в усіх на очах почала швидко рости в ореолі блакитного сяйва, випаровуючи дивовижний запах — гидкий та жаданий, болотно отруйний, зате дражливо знадливий. І ось воно, це шуте мале білченя, виростає у величезного рогатого цапа, а між тими рогами тремтить синя синюща блискавиця, зламана в гебрейську літеру "шин". Тепер уже ні в кого немає сумніву, що це метр Леонард, й осатанілий на радощах натовп волає аж до небес, дехто навіть злітає вгору на коцюбі чи мітлі, а молоденька "швабра" так низько зробила коло над метром, що черкнула піською вогненний вер шечок літери "шин", і в повітрі до всього запахло ще й смаленою вовною хтивої вівці.
Тим часом цапидло звівся на задні ноги, і я побачила, що це доволі вродливий чоловік із чорною, зовсім не цапиною борідкою і трохи розкосими сірими очима, що так пасують до смаглявого лиця. Він також був голий, тільки підперезаний широким поясом, зшитим із зміїної шкіри, з якого звисали золоті дзвонові калатала якраз такої довжини, щоб трохи прикривати його жеребчика. Якоїсь миті здалося, що метр упізнав мене і навіть підморгнув, але то могло бути грою збудженої уяви, бо вже за хвилю він згідно з усіма міжнародними правилами і канонами шабашу низько схилився, ніби вклоняючись добірному товариству, а насправді виставив свій анус для поцілунків.
Тут знову пролунали збуджені вигуки, завчасні цмокання, плямкання, сьорбання, смоки, і позад метра утворилася така тіснява й штовханина, що не протовпитися. Якимось дивом першою біля його ануса опинилася доскоцька сімнадцятка з кумедною бородавкою на крильці носа, та, що прилетіла на швабрі (я завважила, як вона хвицнула ногою навіть стару сиву відьму), і, примруживши стуманілі очі, припала губами до отвору. Отак, либонь, сарака й зомліла б, але її сердито відштовхнув лисий жадібноротий чоловічок з витатуюваним на грудях депутатським значком, на якому були виколені навхрест виделка і лжеця. "Швабра" облизалася по лисячому, дотягуючись кінчиком язика аж до бородавки на носі, і я лиш тепер додивилася, що то не бородавка, а прикольна сережка.
Найчудніше ж було спостерігати за моїм знайомим цапом, у якого недавно виросли такі довгі роги, що тепер вони заважали йому припасти губами до жаданого місця, і він кумедно тицявся писком не туди, де треба, як той бичок біля вим’я, котрому начепили "їжачка", аби не виссав корову. Зрештою, потерпаючи, щоб не поранити метра, він наосліп цмокнув мішечка, який звисав трохи нижче мішені.
Я терпляче перечекала ненаситну чергу і теж підійшла, для зручности опустилася на одне коліно і тільки но потяглася вустами до брунатної цятки, як метр нагнувся ще дужче в попереку, і його повисла голова акробатично вигулькнула з поміж ніг, донизу чолом, й подалася губами мені назустріч. Це був один з найориґінальніших поцілунків у моєму житті, жаль тільки, що ніхто й не помітив, як він вирізнив мене з натовпу.
Але все ще було попереду. Наставав час обрати царицю шабашу. Метр поважно усівся на приготований трон, і ротаті цілушки одна поперед одної заспішили показати йому всі свої принади. Вони готові були вивернути себе аж до гландів, ці незаймані лише в одному місці вертихвістки, адже царицею могла стати лиш та, котра ще не втратила цноту.
У "швабри" взагалі здали нерви. Вона пальцями розтулила себе перед метром, та він тільки зморщив носа, тоді вона повернулась до нього задом й, розставивши ноги, нагнулася, ніби тепер уже він мав цілувати її в те місце, яке, я певна, теж давно було не дівочим.
Та він туди і не глянув, а, зійшовши із трону, простягнув руку й рушив прямо до мене.
— Отч… — затнулась я і розгубилася вкрай. — Ви ж…
Я… я не дівчина.
— Ти пречиста, — сказав він і взяв мою руку.
Я сором’язливо нахилила голову, напускаючи на обличчя волосся, щоб не видно було, що мені вже під тридцять.
Але хто міг перечити самому дияволу?
— Розпочинаємо! — врочисто оголосив він і підвів мене до чималого прямокутного столу, який правив тут за жертовник і вівтар водночас. — Спершу окроплення!
Стара сива відьма притьмом вирила руками, схожими на курячі грябці, ямку в землі.
Метр, подзенькуючи золотими калаталами свого опояска, видобув з поміж них таке саме, тільки живе, й оросив ту ямку золотим дощем. Після нього вся відьмобратія почала пускати туди веселі струмені — пружні, прямі, косі, дугасті, довгі й короткі, чоловічі дзюркасті й жіночі шипучі, аж ямка взялася таким пінистим шумовинням, наче в неї лили шампанське.
Мій знайомий рогань, наприклад, робив це криво, як кастрований бик, а "швабра" сімнадцятка чомусь піднімала при цьому праву ногу, ніби була не сукою, а достеменним псом. Лисий чоловічок з витавруваним на грудях депутатським значком (перехрещені виделочка й лжеця зігрівали його серце) — той тримав своє тонке кропилно двома пальцями, як цигарку, і намагався влучити не лише в ямку, а й "швабрі" на ногу.
У старої сивої відьми, котра робила це, як мужик, не присідаючи, взагалі все текло по обвислих стегнах і, слава Йому, Демону Волі, не потрапляло в ямку, з якої відразу ж усі почали окроплюватися. Особливо завзятими тут були молоді відьмочки, котрі вмочали руки по лікті, а потім трусили ними над головою, розбризкували дощик і, спрагло, по риб’ячому зіпаючи ротами, ловили його краплі.
(Продовження на наступній сторінці)