— У мене для тебе є щось смачненьке, — я тримала в руці пластиковий пакет з продуктами, об який уже тикався носом Трезор. — Іванько не голодний, — сказав карлик.
— Хіба я кажу про їжу?
— А про що? — його очі під бриластими, круто навислими надбрів’ями закрутилися, мов заведені коліщатка.
— Зайдеш, то й побачиш.
— Приїжджав Притула! — гукнув уже мені навздогін Іванько. — І що він хотів?
— Вас.
— А ти що сказав?
— Що ви сіли на мітлу й полетіли.
— А він?
— Повірив одразу. Це, каже, на неї схоже. У Києві, каже, якраз і є Лиса гора, причому не одна, каже, а дві. Одна на Подолі, а друга там, де Батиєва гора, на Солом’янці. Але ти впевнений, питає Притула, що вона полетіла не на коцюбі, а на мітлі? Впевнений, каже Іванько, отако держака встромила між ноги, і тільки смуга за нею лягла.
— Куди куди встромила держака? — засміялася я.
— Ну, куди ж… — розгубився карлик. Він уже замкнув ґаража і ковиляв за мною. — Іванько ж не бачив, бо воно не було так насправді.
— Але ж Притула повірив?
— Одразу! Він, мабуть, той… — карлик приклав вказів ного пальця до скроні і так покрутив, наче заґвинчував нігтем шурупа.
Я відімкнула вхідні двері (цих ключів ми не доручали Іванькові) і, зайшовши до веранди, виставила на стіл дві бляшанки оболонського пива.
Його очі розкрутилися в інший бік, аж замиготіли білки.
— Це обидві Іванькові?
— Ну, Трезор же, здається, пива не п’є?
— Бо ніхто не дає, — сказав карлик.
— Тільки дивись не сп’яній. Бо ще й нас тут з тобою вночі покрадуть.
— Кого — Іванька? — аж стрепенувся він. — Та Іванько… ви ще погано знаєте Іванька! Він їм знаєте… що? — його рука пірнула в кишеню широких штанів, і карлик вихопив звідти тонке довжелезне шило. Я не встигла й кліпнути, як він, змахнувши рукою, миттєво приставив його мені до живота.
Чортеня, що сиділо під серцем, похололо й затрусило моїми жижками: ще б трохи — і вістря пронизало б йому тім’я.
Карлик хрипко і лячно зареготав.
— Ти що, здурів? — сердито спитала я.
— Страшно, еге? А ви кажете, вкрадуть… Та Іванько не з того десятка, щоб когось боятися. Іванько їм як дасть!
— Давай кому завгодно, тільки на мені не показуй. Бо віддам пиво Трезорові. — Іванько більше не буде, — похнюпився він і сховав шило назад у кишеню.
— Ти там собі нічого не проколеш? — пом’якшала я.
— Ні… — він ще нижче опустив очі.
— Дивись мені, бо ще сам заколешся.
Отак завжди: Іванько сам щось вигадає на свою голову, навіє, а потім тремтить від власних фанаберій. Усі його побрехеньки завжди пов’язані з якимись льохами, склепами, мерцями, гробницями, — де він їх тільки бачив? — ну просто якийсь некроман, що вдає із себе заледве не чаклуна. Не дарма ж десь видивився й отого журнальчика зі статтею про… чудодійну силу отця Серафима.
— А крім Притули, до нас більше ніхто не приїжджав? — спитала я.
— Ні, ніхто. — Іванько вже затис в обох руках по бляшанці пива і думав, як йому швидше чкурнути.
— Може, ти десь ходив із дому?
Він похитав головою.
— Тільки до річки. Але звідти чути, як хтось приїде.
Я зрозуміла, що він досі виглядає Нестора. На річці.
Ми уникали розмов про нього, але це постійно було між нами, воно просто висіло в повітрі. Мені здавалося, Іванько побоювався, що коли небудь я надумаю його здихатись, а тому так затято переконував себе (і не тільки себе), що Нестор живий і незабаром повернеться.
Узявши ще дещо із їжі для себе й Трезора, він пішов у фліґель, а я ввімкнула ґазову колонку й приготувала ванну.
Серед стонадцяти пляшечок, слоїків, тюбиків з парфу мами, що подвоювалися на дзеркальній поличці, в око чомусь упала маленька порцелянова баночка без жодного напису, яку нещодавно, під час однієї зустрічі в лісі, дав мені отець Серафим. Пригадую, я поскаржилася йому на безсоння, і через день другий він запропонував мені снодійне, яке сам зготував на цілющих травах.
— Заснеш сном праведника. І, можливо, побачиш мене уві сні, — сказав він.
Я тоді ще відразу відкрутила накривку і здивувалася: це була не рідина, не порошок, а густа жовто зелена мазь, схожа на фітокрем.
— Як же його пити? — спитала я.
— А навіщо пити? — він був задоволений моїм здивуванням. — Перш ніж лягти в ліжко, ти вимастиш усе тіло, гарно розітреш, як розтираєш звичайний крем, і — люлі.
Я понюхала мазь — пахла вона приємно, хоч трохи солодкаво нудотно, як пахнуть східні олійні парфуми.
— Але спати треба самій, — сказав він.
— Я й так переважно сплю сама. І вже давно.
Це була правда, однак я довго не наважувалася скористатися цією маззю, побоюючись подразнення шкіри, якоїсь алергії або й чогось гіршого. Коли маєш справу з таким скарбом, як власне тіло, то ліпше не ризикувати. Одного разу отець Серафим поцікавився, чи я вже випробувала його снодійне, і я, щоб не образити його, сказала, що сон мій тепер налагодився, очевидно, завдяки… сонячним ваннам на ліщиновій галявині. Він залишився задово леним, але попросив за першої ж нагоди неодмінно скористатися ліками, в які він уклав усю душу.
Поки я ніжилась у гарячій ванні, кілька разів дзвонив телефон. Про вовка помовка… Нехай трохи понервує.
Відверто кажучи, мені не хотілося ні з ким говорити. Було не до того. Тим більше після такої зустрічі з опікуном дитячих сердець. У мене також дитяче серце. Для всіх відкрите і незахищене. Воно зовсім не дослухається голосу розуму, і тут уже нічим не зарадиш. Воно постійно хоче казки, а цей пісно прісний світ підсуває йому таблицю множення…
Ось і тепер, коли телефон знов озвався вимогливими протяжними дзвінками, це серце ледве не задихнулося від раптової гадки: а що, коли це дзвонить зовсім не той, про кого ти спершу подумала? А що, коли це дзвонить в і н?..
Я вискочила з ванни і, залишаючи за собою мокрі патьоки та сліди босих ніг, кинулася через хол до телефону, вхопила трубку, але там уже чулися тільки короткі гудки, як це й буває здебільшого, коли поспішаєш на запізніло почуті дзвінки, потерпаючи, аби вони не замовкли. Я поклала трубку й так і стояла гола над телефоном, чекаючи, що він знов обізветься, і водночас боячись того дзвінка, який не віщував нічого доброго. Але — ні. Той, хто так довго сюди добивався, здається, втратив усяку надію…
Я зодягла махровий халат і, перевіривши, чи замкнені вхідні двері, піднялася на другий поверх у спальню, де на приліжковій тумбочці стояв паралельний телефон. Однак він мовчав. А я відчувала, що тепер не засну ще довго.
Особисто для мене найкращим снодійним є телевізор, і, вже лежачи в ліжку, я взяла на тій же тумбочці з телефоном пульт.
Наше телебачення цікаве тим, що вечірньої пори, замість "на добраніч дітям", крутить сороміцькі фільми з відвертим міньєтом і матючнею, а нічні програми нашпиговує мультиками і політикою. Щоправда, цього разу абсо лютно всі канали в нічних випусках новин смакували педофілією американських католицьких пастирів, які пере трахали чи не всіх своїх семінаристів і служок, а також — трохи менше — пошпетили попа московського патріархату, котрий під ширмою доброчинности збирав безпритульних діток сиріт начебто для відправлення за кордон на лікування, а насправді для використання їх як донорів у трансплантаційних операціях. От цьому підерові я б і сама відкрутила яйця.
Порівняно з героями останніх теленовин мій душпастир отець Серафим — не свавільний самоправець, а святий великомученик і чудотворець, чиє преподобне серце сповнене віри, любови й смиренства. А ці підери, цей дітопро давець з московського патріархату так розтривожили мою душу, що звели нанівець снодійну силу телевізора, мого єдиного заколисувача.
Я його вимкнула, проте у спальні так і зависло якесь мертве голубе світло — тремтливе й холодне, воно тисло навіть на заплющені повіки і не підпускало сну, зате ще дужче роз’ятрювало думки, які тепер обсідали мене денно і нощно, але вночі особливо, бо я не звикла залишатися ночами сама в цьому захованому між лісом і річкою будинку. А тут ще така тривога привидом блукає услід за тобою, і він, цей привид, лягає навіть, неначе коханець, у твою постіль, та замість любови, як той імпотент ревнивець, починає дурні розпитування: як? чому? навіщо? для чого? коли?
Минув ще якийсь час, поки я, нарешті, зрозуміла, що те мертве світло проникає крізь відсунуту штору вікна, і коли підвелася, щоб запнути її, то побачила в небі срібну літеру "С". Трохи затемнений усередині, старий місяць був на спаді у своїй останній чверті, але світив ще дужо й завзято, його промені проникали в мене, як намаґнічені нервові волокна, вони просто всотувалися в мою кров, і раптом прокинулася якась невиразна, ще невловима, але гостра до болю думка, пов’язана з оцим старим місяцем четвертаком.
Що? Що?
(Продовження на наступній сторінці)