Павло спершу також став до групи Надії, але цим тільки викликав хижу лють конвоїра та суворий погляд Сигиди. Змушений був перейти до своєї партії.
Після розподілу люди снідали. Надія підійшла до Павла і Володимира Івановича. Більше говорили, ніж їли. Старий навчав Сигиду, як поводитися в дорозі та на каторзі:
— Ніколи не гарячкуй, — радив, — будь спокійною. Завжди тримайся людей — легше буде й тобі і їм. Народ — великий чоловік, шануй і люби його. А втім, ти сама розум маєш.
І одійшов від молодих: хай поговорять.
— Ну от, Павлику, — зітхнула Надія, коли залишилися вдвох. — От він і прийшов, той день. Ти будеш моїм другом? Не забудеш мене, ні?
Дивилася на нього очима, повними сліз, ніжно, ласкаво.
— Ніколи не забуду, голубко моя, — тихо ворушив пересохлими губами Павло. — Завжди буду твоїм. Навіки. І не тільки другом, а й братом.
— Братом? — запитала, витираючи сльози. — А я сестрою.
— А ти сестрою, Надійко, коли захочеш, дорогою, рідною, — гладив худі плечі, цілував золотисте марево кіс.
— І не забудеш? — шептала на його грудях, ніби питала юнакове серце.
— Ніколи...
— Так, так, Павлику, ніколи... Я знаю... вірю... Будеш, братику, пам'ятати мене...
Одірвалася від нього, мить постояла в глибокій задумі, немовби вдивлялась у темно-сіре верхів'я лісу. Потім витягнула з валізки маленькі ножиці, вибрала на голові пасмо кіс, одрізала, обгорнула носовою хусточкою кольору весняних пролісків, поклала в свою записну книжечку, притулила до очей і подала:
— Пам'ятай, Павлику...
— Спасибі, сестро, — тільки й устиг сказати, бо вже грізно рокотала конвоїрська команда.
Скоро рушили. Попереду йшли балаганці, за ними — кроків за сто — карійці. Грабовський часто обертався, махав над головою картузом, тривожними очима шукав Надію. Сусіди не сердилися, знаючи горе юнака. Самі оглядалися й бачили, як у відповідь на помах картуза над карійцями спалахувала, тріпочучи на вітрі, Надіїна косинка, червона, як надвечірня заграва.
17
Селище показалось раптово. Черідка тесаних будиночків ніби одірвалась від дрімучого лісу, вибігла в поле і враз скам'яніла, з німим подивом розглядаючи темну ватагу, яка, ледве похитуючись, наближалася.
— Балаганськ. Балаган...
Незабаром ватага, проминувши перші мовчазні, немовби зачаровані, будиночки, посунула вузькою кривою вулицею. Уздовж вулиці ні деревини, ні тину, ні воріт — тільки самітні будиночки, ніби чиряки на тілі. Якби не сліди босих ніг, не замурзані дитячі лиця, що визирали з маленьких віконець, важко було й сказати, чи живуть у селищі люди.
— Оце так Балаганськ, — вголос міркував Грабовський. — Справжнісінький балаган.
— А ти сподівався кращого? — байдуже запитав Володимир Іванович. — Дарма, Павле. Якби був кращим, то не став би місцем заслання. Та місто не таке вже й погане. Дивись, — він показав рукою на правий берег ріки. — Там навіть двоповерхові будинки. Нічого, жити, видно, можна. Все ж таки повітовий центр. Мені доводилося бувати в гіршому. Суща незамкнута тюрма.
— В такій самотині й збожеволіти не важко.
— Авжеж, не важко. Але збожеволіти всюди легко. Не про це треба думати. Адже тут живуть такі, як і ми, люди. Між ними не збожеволіємо. Поживемо — побачимо. Дивись, нас уже зустрічають.
З хатини вийшов на високих милицях, з білою, як куделя, головою дідок. Притулившись до стіни, пильно вдивлявся у ватагу, наче шукав там знайомого, а потім тричі перехрестився і мовчки пошкандибав до дверей.
— Дуже, видно, радіє чоловік нашому приходові, — пожартував Грабовський.
Вулиця круто звернула й побігла понад берегом великої річки.
— Он, мабуть, він, — показав Володимир Іванович на сосновий живопліт, за яким маячили довгі будівлі.
Постоявши перед високою просмоленою брамою, поки прапорщик переговорив з вартовими, ватага вповзла в подвір'я етапного пункту.
Коло дверей довгого, присадкуватого, схожого на старий зруйнований окіп барака стояли люди. Серед них виділявся високий юнак без сорочки. Широкоплечий, грудастий, з тугими мускулами на руках і буйною лискучою чуприною, він нагадував Грабовському гладіатора, що вийшов на герць.
— Доземний уклін і пошана дорогим гостям! — зарокотав громовий баритон, а на вродливому засмаглому обличчі велетня сяйнула сліпучо-біла стрічка зубів.
— Чолом, — відповів хтось з ватаги.
— А ми всі очі видивилися, мало не посліпли, виглядаючи вас, — продовжував велетень жартома. — Ну, де, думаємо, похапала вас безноса? Аж ви — гульк, як Пилип з конопель. Ласкаво просимо, — розмашисте шарнув повітря рукою. — Заходьте. Почувайте себе як дома, та не забувайте, що в гостях. Призволяйтеся, чим багаті, тим і раді.
— Спасибі! — відповів той же голос з ватаги.
— Яка сила! Прямо тобі Геркулес, — з захопленням говорив Грабовський, показуючи на велетня. — Та ще й штукар.
— Бачу, ти вже закоханий у нього, — посміхнувся Володимир Іванович.
— Хіба в такого можна не закохатися? Ото вибуяв...
Прапорщик зупинив ватагу, повернув її ліворуч і сяк-так підладив. До нього в супроводі запобігливого писаря підійшов молоденький, з чорними тонкими вусиками штабс-капітан. Чемно привітавшись, узяв буру теку зі списками.
Нудна церемонія передачі-прийому арештантів, які мали залишитися в Балаганську, почалась. Капітан викликав кожного прибулого, ставив два-три запитання і показував писареві, до якого барака записати.
Робота йшла повільно. Змучені люди відповідали мляво і плутано. Штабс-капітан нервував, посмикував тонкі вусики. Особливо дратував його тягучий плач дитини.
— Вгамуйте! — кинув на ватагу. — Чого воно скиглить?
— Води просить, — відповіла жінка, притискуючи дитину до грудей.
— Так чого ж стоїш, як на оглядинах? — лайнулися чорні вусики — Іди, хай нап'ється.
Перелякана мати передала сусідці дитину, схопила простягнуту кимось пляшку і побігла до журавля, що стовбичив посеред подвір'я. Витягши баддю, втиснула в неї пляшку.
— Стій! Стій! — струснув повітря лютий голос.
Жінка повернула голову. До неї через подвір'я пожадливими кроками йшов гладкий чоловік у білому кітелі і в такому ж білому, з широкими крисами кашкеті.
Це був комендант етапного пункту. Його добре знали етапники, котрим надовго доводилося затримуватись тут, і обминали десятою дорогою. Щодня після обіду він, зодягнувшись у літню парадну форму, прогулювався подвір'ям.
Заклавши руки за спину, стиснувши в них гумову палицю, бродить по подвір'ї, доки не надибає когось із засланців. А надибавши, не допитувався, вихоплював з-за спини палицю і періщив бідного, аж доки той непритомнів. Такий вже полюбився комендантові післяобідній моціон. Зараз був саме час моціону.
— Куди? — показав палицею на пляшку з водою.
— Дитині. Захворіла в дорозі, плаче...
Та комендант не слухав. Вихопивши з тремтячих рук жінки пляшку, кинув об каміння, і його замашна палиця засвистіла. Нещасна жінка .згиналася, підіймала руки, щоб захистити, прикрити голову, але не довго боронилась — після кількох ударів простягнулася, як мертва. Та комендант не припиняв розправи. Підбігши до розпластаного безвільного тіла, почав гамселити чобітьми.
— Що він робить, євнух проклятий? — вигукнув Грабовський і прожогом кинувся до криниці.
— За що б'єш?! — закричав і відтрутив кривдника од нерухомого тіла.
З несподіванки комендант на мить остовпів. Як це! Хто посмів? Весь аж зелений від люті, він лише кліпав очима і брижив вузького спітнілого лоба. Та зрозумівши, що сталося, як дикий кабан, накинувся на Павла.
Не маючи наміру вступати в бійку, Грабовський спритно маневрував. А комендант наступав. Враз схопилися за руки. Довго воловодились, бо комендант, переважаючи силою, поступався перед своїм супротивником вправністю: тільки наляже всіма своїми бебехами, щоб підм'яти під себе, а Павло викрутиться.
Та от Грабовський несподівано зачепився ногою за камінь, що лежав позаду, і комендант навалився на нього.
— А-а-а! — радісно заревів.
Вже простяг руки, щоб запустити їх у Павлів чуб, та раптом почув, як щось міцне, наче обценьки, здавило йому спину. Болісно заскрипів хребет, замакітрилася голова, заметляли ноги.
Грабовський, почувши полегкість на плечах, миттю звівся на ноги, але замість коменданта перед ним стояв велетень без сорочки. Стояв, витираючи руки і посміхаючись.
— Ожигов, — стиснув він руку Грабовському. — Вітаю з вікторією. Перше бойове хрещення в нашому богом береженому Балаганську.
— Розійдись! — гримнув штабс-капітан з чорними вусиками.
— В холодну обох! — зверескнув комендант.
18
— Ну от, обстановка дозволяє познайомитися ближче, — сказав велетень, коли зачинилися двері невеличкої тюрми етапного пункту, і простягнув руку. — Син власної матері, внук рідної бабусі, які живі-здорові і в благоденствії... Випуску 1862 року, фірми Ожигових... Микола. Родився за власним бажанням, без особливих труднощів. Помирати ще не збираюся.
Грабовський подав руку, назвав себе.
— А чому лише матері й бабусі? — поцікавився.
(Продовження на наступній сторінці)