Грабовський глянув на річку. Там картина справді була чудова: пелена диму, що висіла над течією, не торкаючись її, скидалася на фантастичний вал, облямований світло-сірою гривою. В найближчому від вогню місці, осяяний тремтячим полум'ям, той вал безперервно міняв свої барви, одсвічував найрізноманітнішими, часто ледве помітними відтінками, од ніжно-фіалкових до блідо-рожевих.
— Тобі подобаються літні ночі в степу? — запитала. — Бачив їх до етапу?
— Бачив, Надю, і до етапу, — відповів Павло. Він підклав у вогонь бадилля. — Три роки тому я відбував перше заслання — в своєму селі. Родина в нас велика, батько помер уже давненько. Злидні аж кулаками товклися. А тут ще й мене урядник не відпускає на заробітки. Хоч бери та й пробі кричи. Якось все-таки пощастило найнятися до пана з сусіднього села. Працював на молотьбі — підвозив снопи. Воли круторогі, гарби величезні. Паровик мотає барабаном, молотарка реве, мов навісна, а ми не встигаємо з снопами. Економ кричить, лютує. До вечора так вимотаєшся, що ледве живим привозиш останню хуру.
А ніч також не твоя. Повечеряв чи не повечеряв — гониш воли на пасовисько. Толока, на якій випасалась панська худоба, широка, трава на ній висока, як от на цій долині. Воли понапасаються, лежать та ремигають, а ми, строковики, розкладемо вогнище, ціле багаття, печемо картоплю, кукурудзу. Підлітки стрибають через полум'я. Старі розповідають всілякі бувальщини. Так до півночі, а там, дивись, уже лежать, хто де впав, як побиті.
Я не любив хлоп'ячих ігрищ. Більше вподобляв дивитися в полум'я і слухати стариків. Навіть коли всі вже засинали, ще довго сидів біля багаття і стежив, як воно повільно згасає, похлипуючи райдужними спалахами. І був щасливий...
Вдосвіта хлопці не могли мене добудитися. Тяжко було розлучатися з солодким сном, але я ніколи не каявся, що довго сидів коло вогнища. Та й зараз не каюсь. Toй вогонь завжди ношу з собою, — він ніби зігріває мене. Так, так. Окрім того вогнища, нічого не виніс я з свого тодішнього бурлакування. Все таке паскудне, згадувати не хочеться...
Довго сиділи мовчки: він підкладав у вогонь бадилля, а вона помішувала кашу. Навколо табору перемовлялися, клацали зброєю конвоїри — мінялися вартові.
До вечері розбудили Володимира Івановича. Старий дуже здивувався, побачивши Павла в товаристві незнайомої жінки. З'їв кілька ложок каші, подякував і скоро захріп.
Повечерявши, Павло й Надія пересіли ближче до вогню, який вже ледь-ледь жеврів. Знову потекли розповіді, запитання. Все те, що було невідомим, загадковим, коли раніше думали одне про одного, тепер розкривалося, ставало ясним і зрозумілим.
Обоє відчували, що їх давно вже зв'язував якийсь незримий ланцюжок. Тим ланцюжком була Оксана Петрівна. Вона ввійшла в їх життя, залишила в ньому виразний, наче давня зарубка, слід, якого не зможе ніхто й ніколи стерти. Обоє відчували, що Оксана Петрівна зараз стоїть між ними, зближує, зріднює їх. Від цього робилося затишніше, тепліше.
На тиху блакить неба виплив молодий, радісно усміхнений місяць. Владно махнув рукавом — і м'яка блакить стріпнулася золотими зорями. Узгір'я, долина і навіть сизий вал над річкою посвітлішали, заграли райдужним відсвітом. Легкий вітер тріпнувся між травами, сяйнув бісером теплої роси, доторкнувся світло-сизого валу над річкою, розірвав його на хмаринки і помчав у безвість.
Мовчали. Мовчало все навколо. Навіть вартові, сонно обіпершись на рушниці.
Враз Надія болісно зіщулилась і притулилася до Павла, наче шукала захисту од вітру. Пасмо кіс доторкнулося його лиця. Відчув, як по тілу пробігло щось до болю приємне. Чув трепет молодого тіла, тривожний перестук серця. Боявся поворухнутися, щоб не одірвалась від нього, щоб не зробити їй боляче.
Навіть незчувся, як її губи злилися з його губами.
Наче шалений, обхопив Надіїну голову і жагуче цілував щоки, очі, брови.
— Надю... Надю... Надійко...
— Павлику...
Місяць, випливши в зеніт, зупинився, замислений. Зорі тріпотіли золотими крильцями, здивовано підтягували брови.
Вітер лоскотав трави. Радісно воркотіли хвилі, тулячись до теплого берега.
16
Липень промайнув гарячим крилом над землею і розтанув між соковитими травами. Молодий серпень, підперезаний світлим перевеслом, ішов гордою, спокійною ходою, хазяйновито оглядаючи багаті дари літа. Сонце, віддавши весь запас свого вогню, тепер уже не палило, а тільки лагідно гладило поруділу землю.
Частіше стали перепадати дощі. Нижче, якось безладніше закублилися над землею тумани. Широкополі, розмаїті степи, між якими раніш звивалася етапна дорога, залишилися позаду.
Засиніли ліси — могутні, дрімучі, незаймані.
— Куди б не йшов бідняк, йому завжди вітер у груди. Отак і нам, — говорив Володимир Іванович. — Коли смажило сонце — ні лісу тобі, ні хмаринки, ні краплини дощу. А зараз, як уже пішли ліси з холодочками, то й спека пересілася. Дивні, кажуть, діла твої, господи. Воно правда й те, що людині важко догодити: завжди їй то болить, то свербить — і все на одному місці.
Жартував старий не тому, що був у доброму настрої. Більше для того, щоб зігнати похмурі тіні з лиця Грабовського, хоч би трохи розвеселити молодого друга. Та дарма. Жарт не діяв. Павло зовсім не чув його. Йшов мовчазний, зосереджений.
Уже близько місяця йдуть в одній партії Павло, Надія і Володимир Іванович. Відтоді, як на долині стрілися й об'єдналися їх групи. Йшли весь час поруч, разом харчувалися. Молоді несли убогі статки старого, допомагали боротися з настирливою малярією.
Довга етапна дорога зблизила Павла й Надію. Вони покохали одне одного. Покохали щиро, глибоко, ні від кого не приховуючи своєї любові. Вечорами, коли стомлений дорогою Володимир Іванович засинав, вони ще довго сиділи. Обмірковували події дня, згадували минуле, мріяли про майбутнє.
Якось в один з таких вечорів Надія сказала:
— Добре нам, Павлику, вдвох. Я б згодилася отак усе життя йти. Добре, але й страшно, коли подумаю, що не сьогодні-завтра треба розлучатися і, може, назавжди.
— Що ти говориш, Надійко? — не зрозумів Павло. У його голосі було стільки тривоги й відчаю, що Сигида злякано відсахнулася.
— Нічого, Павлику, особливого. — Помовчала й додала: — Чого приховувати те, з чим неминуче доведеться стрітись. Ти — в Балаган, я — на Кару... далека відстань поміж нами. Так, друже мій?
Павло відповів не скоро. Думав. Потім рвучко схопив її за руки:
— Невже так і станеться, голубонько моя? Невже не можна нічим зарадити? А може... я спробую. Неодмінно спробую, давай тільки поки що не будемо отруювати нашого щастя.
І не отруювали. Більше не згадували про той страшний день, що невмолимо наближався. Не говорили, однак кожне пам'ятало, з острахом думало про нього. Павло все робив, щоб якось відвернути, не допустити того дня.
Уже двічі, влучивши момент, аби не бачила Надія, ходив до конвоїрського воза. Спершу просив прапорщика, щоб той поміняв місцями його і Надію Сигиду: він піде замість неї на карійську каторгу, а вона хай іде замість нього в Балаган, на заслання.
Спантеличений прапорщик довго роздивлявся політичного, запідозрюючи його в божевіллі. Але коли допевнився, що той зовсім здоровий, що справді-таки прийшов з отим проханням, то не захотів більше слухати.
Тоді Павло почав просити дозволу піти разом з Сигидою на Кару. Настирливість озлила прапорщика, і він вилаявся:
— Тільки кожен за себе і на своє місце. За вироком. Годі забаганок.
Наступного дня про розмову Грабовського з прапорщиком знала вся команда. Коли ж зачула Надія, то спалахнула:
— Чому розпоряджаєшся моєю долею? — питала ображено, — Хто тобі дав право? Ти зі мною порадився? Чи, може, думаєш, нема потреби радитися?
— Вибачай, прости, Надійко, — виправдовувався Павло, прискорено кліпаючи очима. — Я ж тільки хотів...
— Знаю, що хотів, — продовжувала супитись. — Знаю. Але чому без мене? Чому сам вирішуєш?
— Знав, що будеш проти. Думав, потім згодишся. Надійко, дорога моя, — Павлів голос забринів майже трагічними нотами. — Мені страшно, дуже страшно, коли згадаю, що тобі на каторгу. Я не можу без тебе, не можу, розумієш? І готовий все зробити, на все зважитися...
Сигида слухала, дивилася в гарячі, сповнені скорботної тривоги очі друга, і оксамит її брів розгладжувався, м'якшав.
— Даруй мені, Павлику, — заговорила, тиснучи його руку. — Я розумію, ти хотів не допустити мене до каторги. Розумію. Але мав би подумати й про те, хороший мій, що це химера. Не дозволять вони — раз, сама не дозволю, щоб ти пішов замість мене, — два.
— Але ж, Надю...
— Але ж, наївний мій, — підхопила тим же тоном, — пам’ятаєш, сам просив не труїти щастя. Пам'ятаєш?
— Однак я думав...
— Я також думала, хоч тобі й не говорила. Нічого не допоможе. Так має бути.
На цьому й скінчилося тоді. Довго не згадували, не говорили про день, якого з тривогою чекали. А потім заговорили знову. Сьогодні.
На світанку конвоїри нагальне підняли людей з нагрітих місць, вишикували в одну колону і, викликаючи за списком, розділили на дві групи: одна, що мала йти до Балаганська, — політичні засланці, і друга, що мала йти на річку Кару, — політичні каторжники. Грабовський та Володимир Іванович стали до першої, Надія Сигида — до другої групи.
(Продовження на наступній сторінці)