— Я вас, правду кажучи, не пізнаю. Завжди такий уважний, забиваєте підсудних перехресними запитаннями, співставляєте, докопуєтесь, а цього разу...
Трубников добре знає: цього разу він таки недоброякісно виконав наказ свого начальника. Уважив дружньому проханню Арцибашева, допитував абияк, намагаючись трохи стушувати провину арештанта. Грабовський справді говорив, що хотів, а він, підполковник, старанно занотовував...
— Ви не помітили різких розходжень у зізнаннях Грабовського і Данька?
— Грайворонський справник не надіслав Данькових матеріалів в Охтирку.
— Надіслав. Вони у мене.
— Я про те не знав.
— Шкода. Зверніть увагу на ті розходження. І Данько і Грабовський, силкуючись приховати оті свої стосунки, мабуть, навмисне плутають. Данько твердить, що познайомився з Грабовським у Пушкарному п'ять років тому, відтоді й разу не бачив його, отримав від нього всього один лист; Грабовський же говорить: познайомилися вони сьомого лютого біжучого року в Грайвороні, писав Данькові двічі і від нього отримав одного листа.
— Дійсно не сходиться, хоч це вже...
— Не має істотного значення?
— Майже.
— Дарма. Мені думається, за цією плутаниною замасковане щось серйозне.
— Наприклад?
— Хоча б належність обох цих молодиків до якоїсь підпільної організації. Очевидно, охтирський пристав другого стану небезпідставно пише — знайдений при обшуку список політичних злочинців викликає підозру, що "Грабовський має зносини з соціально-революційною партією".
— Перебільшення. Між іншим, той пристав — односелець Грабовського і особисто переслідує його.
— Хай навіть так, але його здогад повинен насторожити й нас. До речі, чому в протоколі не відбито свідчення пушкарнянського паламаря?
— Нібито Грабовський жалкував, що Калюжна, стріляючи в Катанського, промахнулась?
— Воно.
— З Любинським я розмовляв після допиту Грабовського.
— Треба було ще раз поговорити.
— Для чого? Я переконаний: Грабовського треба негайно звільнити, бо вагомих підстав для нового покарання нема.
— Така пропозиція мені не зовсім подобається. Пораджусь з губернатором.
38
У слобідській розправі, куди зайшов Павло, крім старости, не було нікого. Таке траплялося рідко — довкола Семена Язикатого завжди юрмились пушкарняни, особливо бідніші та допитливіші. Тепер же він самотою стояв біля теплої груби і стиха мимрив.
— Віршуєте? — запитав Павло, скидаючи шапку.
— Хай йому, тому віршуванню...
— Щось сталося?
— Нажив собі нову халепу.
— Яку?
— Вчора покликав мене волосний урядник і давай розпікати за того вірша, що я тобі читав — про попівського загнибіду Мартина, який повернувся з Катеринодарщини голий, мов турецький святий. Ти, каже, шельмуєш доброго хазяїна. Мартин Герасимович уже виклопотав позичку в банку і знову спинається на ноги...
— Як урядник дізнався про вірш?
— Поскаржився ніби сам Мартин, а він почув коло попівської лавки.
— Значить, ваш твір знає і Попівка.
— Краще б не знала, бо вона порегоче собі знічев'я, а мені — в холодну.
— Справді?
— Цього разу, здається, бог милував, але урядник погрожував: виявлю ще щось подібне — харчуватимеш нужу за гратами.
— Більше не складатимете віршів?
— Питаєш у хворого здоров'я. Про Пушкарів та Колупаїв ще не таке вріжу... Ти цими днями нікуди не відлучався?
— До Харкова їздив. Сьогодні вранці повернувся.
— Виходить, я знову набрехав урядникові. Він запитав, де ти зараз, а я йому — дома, живе в будинку своєї матері... Не повірив, вибатькував мене і сказав, що тебе вже кілька днів розшукують по всіх повітах Харківщини.
— Розшукують? До нас ніхто не приїздив ні з Охтирки, ні з Рясного, не цікавився мною.
— Ти нікому не говорив про свій від'їзд?
— Знали тільки дома та Любинський.
— Невже паламар доніс поліції?
— Це відпадає: сам радив мені їхати, навіть грошей позичив на дорогу.
— От так штука, його, чував я, після обшуку й твого арешту викликали в Охтирку на допит.
— Так.
— Що ж він там насвідчив?
— Ніби скрізь лив воду на мій млин.
— Звідкіля знаєш?
— Сам казав.
— Казав... А Овчаренко чув його свідчення?
— Їх допитували нарізно.
— Чи не занадто звіряєшся йому?
— Здається, він...
— Ну, дідько з ним. Розкажи, що робив у Харкові, бо ж завтра мушу їхати вибачитися перед урядником, то питатиме.
— За два дні, що пробув там, багато не зробиш. Носився з статтею про шкільну освіту в нашому повіті, хотів приладити її у якомусь часописі.
— Приладив?
— "Южный край" та "Харьковские губернские ведомости" відмовилися надрукувати. Редактор "Статистического листка" забрав, але попередив: підстриже її, особливо рядки на оборону вчительок. Тут, мовляв, переважає політика, а не статистика. Цензура не пропустить.
— Шкода.
— Шкода, звісно, та іншого виходу не знайшов, мусив погодитись, щоб не пропадала праця. Власне, виловити в тій статті політику просто неможливо, бо вона наскрізь політична. Побачимо, що з тієї стрижки вийде. Хочете розповідати урядникові про статтю?
— Не такий я рудий. Спитав, аби знати, як викручуватись. Скажу, їздив по ліки для хворої матері...
Язикатий підійшов до вікна, ледь позолотавленого скупим надвечірнім промінням.
— Видно, підступаються різдвяні морози.
— По чому вгадуєте?
— Подивись сам.
Грабовський теж глянув у вікно. На дровітні сиділа купа горобців. Зграя ворон кружляла над подвір'ям і тривожно галасувала, а інші, позаховувавши дзьоби під крила, чорним груддям валялись на снігу.
— Ніяких прикмет не бачу.
— Жаль. Коли горобці ховаються у хмиз, а ворони виробляють те, що он зараз, — буде холодно або й заметіль. Того ж сподівайся, коли сорока лізе в стріху, а синичка починає пищати ще зранку.
— Забобони.
— Ніяких забобонів. Птахи й худоба тонше відчувають зміну погоди, ніж люди. Треба лише вміти спостерігати й розгадувати їх поведенцію. Снігурі й горобці дружно цвірінчать перед відлигою. Ворона грає на льоту, веселиться галка ввечері — чекай ясних і теплих днів. У всьому цьому я переконався давно. Раджу й тобі придивлятись. Словом, завтра треба зодягнути паровицю...
39
Приставові другого стану нічого вже не миле. Не служба — каторга. Щодня вислуховувати, стоячи прямцем, докори, догани, погрози, глузування і витирати піт з чола — хто таке витримає? Хоч переїзди в інший повіт.
А справник не вгавав.
— Слухайте, Ткаченко, коли ви нарешті навчитесь бодай що-небудь зробити розумно? Третій рік б'єте байдики при управі, загрібаєте жалування, а користі од вас, як від ялової корови молока. Самі неприємності з вами.
— Я думав...
— Індик також думав, доки в борщ не попав. Караул! Злочин викрив! Гала-гала-гала!.. Зчинили веремію, розголосили на всю губернію, підняли на ноги поліцію і жандармерію, полетіли рапорти, телеграми, а Грабовський, виявляється, дома.
— У Харкові він таки був.
— А знаєте, по що їздив?
— Те мене не цікавить.
— Соромтеся, чиновнику. Шукав ліки недужій матері.
— Бреше.
— Прочитайте ось рапорт з Рясного.
Пристав ковзнув очима по списаному аркушу, але нічого там не розібрав — літери урядникової реляції нагадували безладну віхолу.
— Для чого галасували та ще й від мого імені?
— Ви тоді були в Сумах.
— Чому не почекали, доки повернеться хлопець, і не поговорили з ним? Дивіться, що вийшло. Шістнадцятого грудня ви телеграфували за моїм підписом, що Грабовський відлучився в Харків, а сьогодні, через тиждень після того, я мушу, відповідно до рапорту ряснянського урядника, доповідати, що він числом раніш уже був дома.
— Значить, Любинський затримався з доносом.
— Значить, треба мати голову, а не казан на плечах. Вийшло так само, як з отим придуркуватим обшуком у Пушкарному.
— Придуркуватим?
— Безумовно. Приїхали й зразу — ненависть до існуючих порядків, глум над місцевою владою, зносини з соціально-революційною партією, гальмо на шляху революційного розвитку... Я, на жаль, не розібрався в отій зливі страшних слів, скопіював вашого рапорта і в формі постанови одіслав губернаторові. А Трубников проаналізував усе й прийшов до висновку: Грабовський не заслуговує найменшого покарання. Так з вашої волі наша управа пошилася в дурні.
— Полковник Цугаловський не погодився з висновками підполковника. До нього схилився також губернатор і клопочеться перед міністром внутрішніх справ продовжити нагляд за Грабовським ще на два роки.
— Звідкіля знаєте?
— Знаю.
— Починаємо в піжмурки грати?
— Мені написали з губернаторової канцелярії.
— А мене не інформуєте?
— То приватний лист.
(Продовження на наступній сторінці)