— Колись побивався, а зараз не хочу мати їх, і не нагадуй мені про них. Обійдуся...
***
Крокуючи по дерев'яному мостовинню, ставили ноги обачно та скрадно, бо з прощілин між дошками вода сичала прудкими гадюками, забризкуючи чоботи й одежу.
— Гляньте, як розбушувалася Лена, — мовив Кость Семенович, коли спинились за сажень від води, що при березі вже бралася тонким, схожим на павутину, льодом. — Видно, не хоче красуня даватись у крижаний полон, змагається за волю й тепле літо. От сила життя, прямо-таки нездоланна. Все чіпляється за нього, все виборює собі право на існування.
— Чіпляється, доки те існування має смисл, — докинув Грабовський.
— О, безумовно. Але смисл — то не богом кинута з неба манна. Його створюють, його виробляють, множать самі люди. Ні, не кажіть, Павле Арсеновичу, життя — велика й мудра річ, не мені вам говорити, вас повчати.
— Еге ж, — зітхнув Грабовський. — Мудра доти, доки не вичерпується саме її мудрість. А вже коли та мудрість...
— Обертається на дурість?
— Хоча б.
— Тоді?
— Кожен по-своєму вирішує і шукає розв'язки.
— Кожен, пригадується, якось говорили ви з іншого приводу, по-своєму з глузду з'їжджає. Дехто навіть пускає кулю в лоб.
— Іноді трапляється й таке. Самогубство не завжди можна засуджувати, бо воно буває не тільки ознакою моральної незагартованості, невміння знайти вихід, осягнути перемогу. Розумієте, коли нарешті відчуєш...
Грабовський замовк, байдужим поглядом озираючи сірі й невиразні обриси міста, поснованого вранішнім туманом.
— Продовжуйте.
— Коли нарешті відчуєш, що далі твоє життя втрачає свій сенс, стає тягарем і для тебе самого, і для інших людей, ех...
Грабовський знову замовк. Гаврилов поглянув у його відчужені й засмучені очі. Також якийсь час помовчав, дивлячись на острови, уже злегка позолотавлені невеселим пензлем ранньої якутської осені.
— Ви, Павле Арсеновичу, — сказав перегодом, — так говорите, наче самі готові звести на себе руку. Дивно чути таке з ваших вуст.
— Можливо...
— Готові?
Грабовський промовчав.
17
Хоч надворі лютував шалений мороз, на шибках сірів товстий шар криги, а в кімнаті висіла напівтемрява, серце бриніло весняним настроєм. Такого дня, як нині, не пригадує давно. Перед обідом його викликали до поліцейського управління і сповістили дозвіл міністра внутрішніх справ переїхати до Тобольська.
Там же, в управлінні, отримав велику бандероль та лист від Бориса Грінченка В бандеролі — ціле багатство: крім кількох незначних книжечок — "Про віспу", "Батькове віщування", — словник Тимченка, життєпис Івана Котляревського та найновіші номери "Літературно-наукового вісника". Не встиг переглянути весь цей скарб, як Нюргустана принесла листи від Віктора Костюріна, Миколи Віташевського, Миколи Ожигова і Михайла Ромася, привезені Ольжиним братом з Іркутська.
Дівчина також сказала — Гаврилови кликали до себе на вечерю. Але не пішов. Не міг пересилити себе. Стільки новин, що не вміщалися ні в голові, ні в грудях. Віктор Федорович просив статей для свого "Сибирского листка"; Віташевський сповіщав, що розлучився з Зубриловим ще в Іркутську — Василь Петрович поїхав у Центральну Росію, він же добрався до рідної Херсонщини і поновлює там старі зв'язки, шукає роботи; Микола Ожигов хвалиться — таки доскочив свого, влаштувався при верхоянській лікарні, хай поки що тільки санітаром, але, мовляв, поганий той солдат, який не мріє про маршальський жезл...
Книжки та журнали переглядав після вечері. Найбільше вразив "Літературно-науковий вісник". Так і тягне на запальне сперечання з редакцією. Вона, редакція, одривається від реального грунту, забуває про елементарну чемність, завищує ціну свого часопису. Порівнюючи "Вісник" з "Зорею", перебільшує його вагу. Ні, ні, цей журнал таки не стоїть вище "Зорі", зокрема в справі рідного слова
Справді ж бо, якщо викинути переклади та статті про чужосторонніх письменників, то звістки про нашу літературу стануть ще бідніші, ніж у "Зорі", матеріал суто український вийде убогеньким.
З "Зорі", наприклад, можна було дізнатися, які часописи виходять у нас та про що в них пишеться, а з "Вісника" і того не довідаєшся, хоч знайдеш розвідку, присвячену Малярме. Отже статті про Ветлину, Лесю Українку та Щоголева — оце, здається, і весь український матеріал. Важко сподіватися, щоб "Вісник" таким, яким він зараз є, завоював собі багато прихильників на Україні. Та й не тільки на Україні. Взяти хоч би мене. Я, звісно, радий читати статті про Золя, але хочу знати також своє рідне письменство, бо знаю його чи не найгірше. І не тільки я.
Та це й не диво. Адже у нас не те що звичайна громада, а й письменники погано знають свою рідну літературу. "Вісник" добре зробив би, коли б дав побільше таких статей, як про Ветлину, Лесю Українку та Щоголева, а проте їх мало. Здається, земляки сказали б превелике спасибі, коли б "Вісник" почав систематично подавати історію нашого письменства, як колись подавала "Зоря" статті небіжчика Огоновського. Думається, в цьому у нас потреба найдошкульніша.
Подавати. А чи є кому на Україні написати ту "Історію"? На жаль, тих, яким по плечу така грандіозна, потужна і складна робота, небагато. Хіба що Іван Франко. І Борис Дмитрович — чоловік тямущий, беручкий та з нахилом до розмаїтості, а все-таки його творчі інтереси лежать переважно в іншій суспільно-культурній сфері. Тут необхідні велика ерудиція та нахил до розумного синтезу. Треба не хапатися за все, не зводити докупи грішне й праведне, справді гідне уваги і прохідне, як це робив Омелян Огоновський, а одібрати найцікавіше та найвизначніше і таким робом науково, без звичайної нашої хаотичності, в одному спорому томові оглянути, проаналізувати нашу літературу, виявити її природу й тенденцію На таке зараз на Україні здатен, мабуть, лише один Франко — більше ніхто. Треба написати і нагадати йому про це.
У двері постукали.
— Зайдіть, — кинув через плече.
Згорнув "Вісник" і оглянувся. Біля порога стояла Нюргустана з книжками під пахвою.
— То що?
— Ольга Василівна розгнівалася, що ви не прийшли, і оце передала, — дівчина простягнула книжки.
Там були твори Моріса Метерлінка, Поля Верлена та Казіміра Тетмайєра.
— А де ж Негрі?
— Ольга Василівна вибачалась. Не знайшла. Казала, були в одного чоловіка аж два томи, ще й італійською мовою, але той чоловік переслав їх своєму приятелеві у Верхоянськ. Кость Семенович просив завтра неодмінно завітати до них.
І вийшла.
— Ого! — вигукнув радісно, дивлячись на книжки й листи, якими був закладений весь стіл. — От привалило щастя! Тепер на кільканадцять днів буде чим упиватися.
Одне щеміло в грудях — Ада Негрі. Нема. Шкода, бо ж твори тієї талановитої італійської поетеси дуже полюбились йому, і хочеться подати її українському читачеві рідною мовою. Дивовижно, але чомусь ніхто з українців не перекладає Негрі. Невже не знають її? Не може того бути. А перекласти є кому. Хоч би наша Леся — вона б здужала це зробити якнайкраще...
За вікном зойкнула брама. Форкнули коні. Забряжчала упряж. Хто б це міг під'їхати так пізно? Всі Габишеви, здається, дома. О, гомонять. Хтось таки приїхав. Уже тупають під дверима.
Доки видобувся з-за столу, у хату вже зайшли Байбал та Дулемба.
— Хіба ж я не казав тобі, Гене? — запитав старий якут, наче продовжував розмову. — Всеньке місто, мабуть, третій сон досипає, а він — дивися на нього. Отак було і в Бордонському. Працюєш, Павле? Здоров.
— Здорові будьте з приїздом, — привітався Грабовський, обіймаючи Байбала. І кинувся до Дулемби. — Ви також будьте здорові, Генрику Адамовичу. Яким побитом прибилися до нас? Роздягайтесь. А хто ще є надворі?
— Нема нікого, — відповів Байбал. — Фурман поїхав до улусної, там ночуватиме. Треба тільки речі занести.
— Які?
— Мої, — докинув Дулемба. — Я вже назовсім з Вілюйська.
— У Якутськ?
— На захід. Маю дозвіл, пся крев, відпустили нарешті.
Гармидер, що зчинився, розбудив хазяїв. До кімнати Грабовського зайшов Габишев. Привітавшись з прибулими, скоро поставив на стіл гарячий самовар.
— Оце діло, — закректав Байбал, тулячи шкарубкі руки до блискучих боків самовара. — Ну, як ти тут, Павле?
— Спасибі, нічого. Тягну помаленьку.
— Він у нас молодчага, — похвалив Габишев. — От лише багато читає і пише, а відпочиває мало.
— Мало, кажете? — перепитав Байбал. — За це і я не дуже хвалю його. Завжди такий.
— Ну, пийте чай і розповідайте мені вілюйські новини, — просить схвильований Грабовський. — Що поробляє Ромась?
— Гарний чай, — смакує Дулемба. — А Михайло Іванович уже давненько виїхав з Вілюйська.
— Куди?
— Осів у селі Сантар Вілюйського округу і заправляє метеорологічною станцією. Чоловік уміє чіплятися за життя. Про Гіммера, далебі, чував?
— Нічого.
— Той лайдак таки вкоротив віку Суруксутові невдовзі по твоєму від'їзді. Потім Дабиит його вдруге почастував, то він і віддав дяблові душу. Правда, з Вілюйська сучий син ще вибрався живим, а дорогою, кажуть, сконав.
— Як це — вдруге?
— Тоді, в позаминулому році, то ж Дабиит походив коло Гіммера. Сам признався. Знаєш, ціха вода бжегі рвє...
— І що ж з Дабиитом?
— Нічого, бо того ніхто не бачив і не відає. Тільки ми знаємо. Аанис уже добре читає й пише, збирається братика вчити.
— Братика?
— Молодшого. Балбаара народила Дабиитові сина. Такий файний козарлюга, що й ну. А того гунцвота бачиш тут?
— Якого?
— Сержа.
Грабовського пересмикнуло.
— Бачу іноді. Куди ж ви думаєте направити свої стопи?
— Додому, звісно. Хочу в Варшаву, якщо пустять. Треба ж продовжити наші справи з "Пролетаріатом". Не знаю тільки, чи існує він тепер.
— А як же з Югаєм? — звертається Павло до Байбала. — Ще не згорів?
Старий невдоволено супиться, скоса поглядаючи на Дулембу.
— Не згорів. Я уже було зібрався піти в наслег і спопелити шкуродера, а Ген одговорив. Каже, підпалом одного тойона всієї кривди не подолаєш...
18
Повертаючись від Гаврилових, зайшов до Якуцевичів — давно бачився з цією милою родиною та й мав намір позичити збірку поезій Фета. У світлиці застав Антоніну Михайлівну за роботою. Господиня відклала зошити, які перевіряла, і пішла назустріч.
— Добрий вечір, Павле Арсеновичу, — люб'язно посміхнулася, і на її округлому лиці вирізьбилися симпатичні ямочки.
Вона звернула увагу на барнаульське хутро, яке сягало гостеві майже до п'ят.
— З обновою вас. Але чого це ви, коли запахло весною, надумали знову викликати зиму? Не набридло?
— Хай їй всячина, — відмахнувся, роздягаючись. — Дбайливий господар готує сани влітку.
— З якого часу почали ви прицілюватися на дбайливого господаря? Такі таланти за вами, здається, не водились.
— І зараз не водяться. Якось само собою вийшло. Ходили вчора з Байбалом на базар — помаленьку готуюся в дорогу. Ця свита вподобалася старому, то він і пораяв купити. В Тобольську, мовляв, також не душно взимку. От і придбав та й вирішив обносити. До того ж у вашій хаті сьогодні холоднувато.
— В тій кімнаті тепліше, але там діти граються, а я сюди перейшла. Дрова сирі, горіти не хочуть. Адольф затримався на службі, якась нарада в нього, а він у нас майстер розпалювати.
— Зараз я спробую, — викликався Грабовський. Скоро на підлозі виросла чубата купка біленьких трісочок, а в печі загоготіло полум'я, розстеливши золоту райдугу на підлозі й стіні. Антоніна Михайлівна скинула демісезонне пальто, в якому працювала, і заглянула в сусідню кімнату.
— Дівчатка! — гукнула. — Подивіться, хто до нас прийшов.
З дверей випорхнули, як перепілки з-під копи, Віра й Ляля.
— Дядьо Павло! Дядьо Павло, — лепетали навперейми.
За мить маленька Ляля вже сиділа в гостя на колінах, тримаючи в руках свої потріпані книжки, і лисичкою дивилася йому в очі.
— Дядьо, прочитайте казочку.
— Добре, добре, — пестив її, підбираючи з чола неслухняні косенята. — Прочитаю, але ти спочатку скажи мені, як тебе звати-величати.
— Якутевич, — випалила.
— Як? Не второпаю.
— Ну, Я-я... Якутевич.
— Скажи правильно.
— А я ж правильно.
— Хіба ти Якутевич?
— Ні, не Якутевич, а Якутевич.
— Кажи, Лялю, Яку-це-вич, — докинула Віра.
— Я так і кажу — Яку-те-вич. Читайте вже.
Грабовський взяв тоненьку книжечку з гарними малюнками, оглянув, розгорнув і почав:
Жил старик со своею старухой
У самого синего моря...
— Цю знаю, — вередливо заломила губи.
— Знаєш? Продовжуй.
— Спочатку. Добре?
Грабовський хитнув головою.
Жил старик со своею старухой
У самого синего моря;
Они жили в ветхой землянке
Ровно тридцать лет и три года.
--— Знаєш. А цю:
Жил-был поп,
Толоконный лоб.
Пошел поп по базару...
— Не хочу про Балду, — замахала дівчинка руками. — Хочу про вченого кота, який вдень і вночі ходить на золотому ланцюжку.
— Зараз знайдемо і про кота.
Втрутилась мати.
— Годі читати. Ідіть, дівчатка, спати. А ви, Павле Арсеновичу, щоб не нудилися, доки я вкладу дітей, побалакайте з вашим Тарасом, — подала книжку.
— "Кобзар"? Звідкіля він у вас?
— З Києва.
— Справді?
— Ще як була курсисткою, їздила в Київ і купила. Я дуже люблю Шевченкові твори. А "Садок вишневий коло хати" то й Вірочка знає напам'ять.
Гортав "Кобзаря", перечитував з дитинства знані вірші, а в голові снувалися радісні думки. Ех, Тарасе, Тарасе, батьку наш великий, ясновидцю незрівнянний. Піднісся ти над світом, як отой вікопомний Прометей. І Україну підніс, дав крила могутні. Твоє слово витає не тільки над Невою й Тереком, Віслою і Влтавою, воно сягнуло і туди, де тисячі невільників із нір золото виносять, щоб залити пельку неситому, аж сюди, на вічну мерзлоту, де майже третину року лежать сніги, у край нелюдських мук та безнадії...
— Не хочуть спати, хоч камінцями їх прикладай, — заговорила Антоніна Михайлівна, причиняючи двері. — І отак завжди, коли ви приходите. Побалакали з Тарасом?
— Спасибі, побалакав. У нас з ним давня розмова і ніколи не скінчиться. Якраз цього видання "Кобзаря" не маю.
— Хочете випросити? Зразу кажу — не подаруємо, він і нам потрібен. Коли думаєте покидати Якутськ?
— Чекаю, доки води збіжать та повітря прогріється. Планую вирушити десь на початку червня. А ви?
— Ми, мабуть, раніш. Адольфа вже чекає служба в Петербурзі. Оце ж провела останні контрольні роботи, хочу виставити гімназисткам підсумкові оцінки. Анфіси не бачили цими днями?
— А чого б мав бачити? — запитав сердито. І спохопився: так розмовляти з гостинною хазяйкою не можна. Продовжив спокійніше: — Після останньої розмови в бібліотеці не стрічав і не хочу стрічатися з нею.
— Дарма. Це не пасує вам. Варто було б побачитися. Їй зараз нелегко.
— Не цікавлюся.
— Знову ж — дарма. Станьте вище особистої образи. Кожен день забігаю в бібліотеку. Плаче, бідолашна, за слізьми світа не бачить.
— Чого? — і сам незчувся, як запитав.
— Ридає, кається, лікті б гризла, та не дістане. Усе через нього, Сержа. Спершу, каже, був такий галантний, турботливий і щедрий на обіцянки, а тепер звіром став. Зневажає нею, допікає, що любила вас, ганьбить вуличною. Додому приходить п'яний, а часто ночує хтозна-де. Перевелася дівчина нінащо, важко й пізнати. Питала, як ви живете, як почуваєте себе. Довго розпитувала про вас, про ваше здоров'я.
— З якої речі?
Антоніна Михайлівна помовчала.
— Не будьте таким жорстоким. Питає, значить, серце болить. Вона вас таки щиро любила і зараз боготворить. Свого часу я також її засудила без найменшої скидки. Мені було боляче за те, що сталося між вами.
— Я винуватий?
— Винувата вона. А може, й не зовсім вона. Тепер це мені, здається, ясно. Всьому причина — той булькатий недолюдок, Серж. Він зманив її у свою пащу, як удав зманює зайця.
— Хай би мала голову на плечах.
— Згодна з вами. Нам, жінкам, на жаль, нерідко бракує тієї голови. Але за те нас треба не тільки ганити, а іноді й співчувати нам, допомагати. То, звичайно, ваша справа, однак мені здається, ви маєте зустрітися з Анфісою, поговорити, підтримати в ній дух. Саме ви, бо ніхто, крім вас, її не розважить, нікого вона не послухає, нікому не повірить.
Грабовський рвучко підхопився з стільця, пройшовся по кімнаті і знову сів, розмашисто громадячи п'ятірнею чуприну.
— Антоніно Михайлівно, ви знаєте, я вас шаную і поважаю, готовий слухати ваші поради завжди, але те, що ви зараз сказали, вибачайте ..
Розмову перебив Адольф Карлович. Прийшов дуже збентежений.
— Що з тобою? — стривожилась дружина.
— Зі мною, Тоню, нічого, а з музеєм гірше й бути не може. Знову оце воювали за нього. Хочеться ж довести до пуття, а тут ці башибузуки уперлися.
Осадчий ледве стояв на ногах, але язик його не заплітався, а очі дивилися смутно-смутно. Був похилений, наче під важкою ношею, і не такий словоохочий, як завжди.
— Не виганяй мене, Павле, — заговорив жалібно, майже крізь сльози. — Я не прийшов просити на мерзавчика. Оце вперше за тиждень випив чарку. Не міг не випити. Хата на пекло обернулась, руки до мотузка тягнуться...
Грабовському стало жаль осадчого. Хай він колишній криміналіст, дрібний фіскал і п'яничка, однак зараз у ньому говорить, видно, не горілка, а таки справжнє горе.
— Що трапилось?
— Утік, одцурався, душогуб.
— Хто?
— Та ж той, Серж, святі б від нього одцуралися. Маєтки під Москвою, економ... Чуєш, на тому тижні поїхав, обіцяв скоро викликати Анфіску, мене. А вчора прийшов лист від нього. З дороги написав, ірод. Каже, ніяких маєтків у нього нема, їде не в Москву, а куди — то його справа. І, мовляв, не шукай, не допитуйся, бо ти ніяка мені не дружина, а шлюха й полюбовниця Грабовського. Іди до нього, той усе простить. І передай йому, щоб завжди пам'ятав, як кривдити моїх приятелів.
— Так і написав?
— Отак! Щось про Вілюйськ згадує, якусь колонію прокажених, якогось начальника. Покинув з животом. А вона, чуєш, мовби не при своєму розумі. То плакала, а тепер уже й не плаче. Ходить, як причинна, балакає сама з собою, регочеться. Я вже й потерпаю за неї. Порадь, Павле, що робити?
У Грабовського не було поради. Він уже забув і свою образу, і горе, і муки, яких зазнав. Хотів чимсь допомогти колишній учениці, та чим саме — не знаходив.
* * *
Обидва підхопились раненько — разом з веселим червневим сонцем. Нашвидкуруч поснідавши, взялися за роботу — пакували поклажу на дорогу. Коли зв'язали книжки, Байбал завдав першу в'язку на плечі і подався до пристані, а Грабовський — у поліцейське управління.
Секретар зустрів його люб'язно.
— Значить, не сподобалося в нас. Шукаєте ліпшої долі. Воно, звісно, риба любить глибину. Але Тобольськ, порівняно з Якутськом, не набагато кращий.
— Казав сліпий, побачимо.
— Дотепно, — реготнув секретар. — От вам прохідне свідоцтво, розпишіться, що отримали, — він ткнув пальцем у розкриту книгу. — І пам'ятайте, в Тобольську маєте бути двадцять другого червня, рівно через шість днів Там уже знають, вас зустрінуть, як положено. Коли ж дорогою десь затримаєтеся, мусите негайно заявити місцевому поліцейському начальству і зробити відповідну позначку в цьому документі.
Дома застав Ольгу. Стояла посеред спорожнілої кімнати, засмучена, ніби зів'яла.
— А де Кость?
— Не зміг прийти, — зітхнула. — Ти ж бачив увечері, який він був, а вночі ще погіршало, не годен і з ліжка підвестися.
— Шкода, дуже шкода, — зітхнув також Грабовський. — Боюсь, аби його хвороба не загальмувала ваш від'їзд.
— Все може бути.
Забіг Байбал — розіпрілий, захеканий. Похапцем витирав шапкою чоло, стягував з себе кропив'яний налигач, котрим був підперезаний.
— Давайте скоріш, — квапив, обв'язуючи налигачем скриньку з одежею. — "Якут" уже готовий. Люди займають свої місця. Я книжки заніс на палубу і залишив біля них Нюргустану. Гайда, запізнимося. Капітан кричить...
Як ступили на пристань, пароплав клично загув.
— Давайте, давайте! — гукала Нюргустана.
— Іду! — відповів Байбал.
Павло й Ольга спинилися. Він поцілував її в щоку.
— Спасибі, друже, за все, за все. Повік не забуду. Дивись за Костем і за собою.
Гаврилова витерла очі.
— Ти ж напиши, як доїдеш. Посилай у Балаганськ. Доки лист прийде, ми будемо там.
Байбал і Нюргустана вже стояли біля трапу. Обом їм потиснув руки і зійшов на корму.
Пароплав потягнув люльку, обгортаючись чорним димом, знову пробасив, сановито похитнувся і рушив.
— Щасливої дороги-и! — махали руками Ольга й Нюргустана.
А Байбал мовчав. Здавалося, так і застиг обіч них, піднявши шапку над головою.
Важко сопучи, "Якут" поволі вигрібся до середини річки.
Павло стояв на кормі. Очі туманились вологим серпанком.
От і все. Шість з половиною років. Років мук і конання, злетів і падінь, лютих сніговищ і шалених спек. І — зустрічей та розлук. Краніхфельди, Ожигови, Віташевські, Зубрилови, Якуцевичі, Гаврилови, Михайло Ромась, Генрик Дулемба, Байбал, Дабиит, Ааанис, Балбаара, Нюргустана. Більше нікого і нічого. Нікого?
— А хто ж то? — ворухнулись губи.
До причалу бігла жінка. Побачивши пароплав, що вже обгинав острівець, вона спинилась недалеко від Ольги та Нюргустани і прихилилася до одинокого стовпа на причальному вигоні. По білому шарфі, що пінився на шиї, пізнав — Анфіса. Кінці шарфа, здавалось, осиротіло маяли, наче прощалися.
Вихопив з кишені газету і теж помахав.
— Прощай. Прощайте.
Ще білітимуть сніги, ще болітимуть серце і тіло.
З повік викотилася маленька тепла кулька. Тихо стрибнула, вдарилась об палубу і обернулася на зірчасту пляму.
1964 — 1970