Він захопив її в обійми. Вона притулилася до його грудей. Довго стояли мовчки, слухаючи прискорені перебої власних сердець.
З міста долинули голоси перших півнів. Пристань обізвалася басовитим гудком пароплава. Підсліпувато блимнули сторожові вогники, задивлені в темну течію.
— А ви не помиляєтесь? — запитав, тамуючи хвилювання. — Вивірили свої почуття? Помилки тут завдають людям великого лиха.
— На хресті можу поклястись.
— Не треба. Кохання клятвами не живиться.
— Люблю і вічно любитиму, навіть якщо ми не...
Його свідомість огортав паморочливий туман. Здавалось, за плечима виростають могутні крила, на яких можна злетіти в піднебесся, і стоїть він не на березі, а снить, снить солодко, як дитина після шальвієвого купелю.
І незчувся, як само вирвалося з уст:
— Анфісо, ви б згодилися стати моєю дружиною?
На відповідь вона ще міцніше пригорнулася до нього.
— Спасибі. Але чи відомо вам, що я старший од вас на цілих дванадцять років?
— Не хочу й думати про чоловіка-ровесника. Він повинен бути серйозним, солідним, здатним вести, вчити, направляти жінку.
— Знайте і таке: в мене нема жодного багатства, нема якихось постійних прибутків, усе в моїх руках, у праці.
— Про багатство мені байдуже. Ніколи не знала його. Поряд з вашими є ще й мої руки. Працюватиму, закінчу Бестужевські курси, піду в школу, — починала мріяти.
Він нахилився до її вуха.
— Я можу назвати вас моєю?
Вона підвела голову, глянула йому в очі і знову припала до грудей. В її шалених обіймах губив владу над собою, задихався.
— Можете, можеш, коханий.
— Люба...
— Дорогий...
Крізь нічний морок поволі вирізувався голубий світанок. Десь далеко жевріло крайнебо, от-от мало спалахнути. До пристані хиталися людські тіні. Над островами птаство розгойдувало свої галасливі хороводи.
— Анфісо, коли мені поговорити з твоїми батьками? Чи, може, не треба? Переходь до мене — і все.
— Ні, так не можна. Які вони не є, а все ж — батьки, і благословення в них мусимо попросити.
14
У Гаврилових застав саму Ольгу — заклопотано поралася біля відчиненого чемодана, впаковуючи дорожні речі.
— О-о! — здивувалась. — Здогадався нарешті? За жениханням ніколи й друзів навідати.
— За жениханням?
— Не прикидайся ягнятком. Уже все місто аж лящить, смакуючи сенсаційну новину.
— Яку?
— Ще б пак. Одружується політичний засланець, поет з романтичною бородою та голубими очима, який, думали...
— Не кепкуй, Олю.
— І не збираюсь кепкувати. Тільки прикро, що ця новина дійшла до нас через десяті уста. Кость і досі не йме віри. Не може того бути, говорить, щоб Павло Арсенович не поділився з нами своєю радістю. Якась плітка. Хотіли вже й до тебе сходити, та все ніяк не зберемося. То правда?
— Майже.
— І мовчав?
— Нема чого кричати. Ми тільки домовилися з нею, як то в народі кажуть, заручилися, Коли хочеш, можеш побачити її.
— Щоб дуже хотіла... Родину осадчого трохи знаю, не так знаю, як чувала про неї. Погана слава має багато доріг, її не затримаєш, як не приховаєш шило в мішку.
— Погана слава?
— Звичайно, за все чуте поручитися не берусь і не можу, але диму без вогню не буває. Сам осадчий не тільки п'яниця. Це ще півбіди. Є й інше: він запеклий злодюга і душогуб. Потрапив сюди за кримінальні злочини. Та й тут не обмине, як можна щось поцупити. Уже кілька разів притягався до відповідальності за кражі. Дружина також не краща — саме йому під пару. Він краде, пиячить, а вона торгує собою, власне, торгувала, бо вже ніхто не купляє стару повію. У їхній хаті, на подвір'ї, а то й коло двору, кажуть, щодня відбуваються криваві бенефіси. Сусідам набридло.
— Про ті спектаклі я трохи знаю від самої Анфіси. Вони їй теж завдають багато мук.
— Яблуко від яблуні далеко не відкочується.
В нього затремтіли руки. Встав і нервовим кроком проміряв кімнату. Було гірко й боляче.
— Від тебе, Олю, я такого не сподівався. Хай би хтось інший говорив, але ти... Анфіса на батьків, здається, зовсім не схожа. Зрозумій, вона така вразлива, така...
— П'яницями й повіями не народжуються.
— Знову своєї? Анфіса тільки й мріє скорше покинути їх, піти на службу і зажити власним життям.
— От-от, власним.
— Тобто родинним. З неї може вийти гарна господиня.
— З вовка міг би вийти добрий пес, коли б у ліс не тягнуло. Дивися, аби не довелось кусати лікті.
— Ну, знаєш...
— Не закипай. Сядь і послухай.
Вона припинила роботу.
— Ех, Павле, Павле, — повела далі, — ти, на жаль, мало розбираєшся в житті, в людях. Зразу захоплюєшся, можеш обожнювати все, що тебе оточує, з першого поетичного враження А перші враження найчастіше бувають помилковими. Не думай, що в мені говорять ревнощі чи заздрощі. Я тебе люблю. Це так, заради тебе готова на все, але моя любов не має ніякого відношення до даної розмови. Ти для мене, друже, занадто дорогий, щоб я залишалася спокійною, байдуже дивилась на твоє одруження з тією самою...
— Анфісою...
— То не так істотно. Анфіса, Акулина, Аїда, Афродіта... До речі, я її ніколи не бачила, кажуть, така гарненька, як була колись її неня. Зараз думаю не про неї. а про тебе, твою долю. І не хочу затьмарювати твої сонячні почуття, відмовляти, нацьковувати тебе. Коли б ота Анфіса виявилася справжньою, вірною і дбайливою дружиною, я б вважала і себе щасливою, хоч мені й важко усвідомлювати, що твоє серце вже ніколи не буде зі мною. А що, як вона піде слизькими стежками своєї блудливої матері? Ти ж, при твоїй душевній чистоті, тонкій і вразливій психічній організації, з твоїм серцем — ти не витримаєш. Я ладна трупом лягти, аби тільки таке лихо не трапилось. А воно, лихо...
— Олю, не розпинай хоч ти мене. Крук Едгара По й так витає наді мною. Адже ні ти мені, ні я тобі щастя дати не можемо. Скільки спливло часу, скільки зазнано душевних мук обома нами, а яка прийдешність посміхається нам, що попереду?
Вона одійшла до вікна і там, здавалось, скам'яніла. Тільки тепер побачив тяжку скорботу, яка оповила всю Ольжину постать.
— Вибачай, друже, — сказала по часі. — Я не розпинаю, бо зичу тобі лише добра. Тому ще раз кажу, зрештою, прошу: подумай, осмисли все, виваж. Буває каяття, та не завжди можливе вороття.
І знову змовкла, машинально перекладаючи в чемодані речі. Якийсь час мовчав і Грабовський.
— Олю, душевна порадо моя, спасибі тобі, — заговорив згодом, — Але що думати, коли пообіцяв сьогодні говорити з її батьками. Мені не п'ятнадцять років. Хотів, щоб ти з Костем була при тій розмові. За тим і зайшов.
Ольга сплеснула руками, її вуста пересмикнулися.
— Тільки не це, — сказала рішуче. — Якщо Кость захоче, хай іде, а мене і не вмовляй — не піду. Свідкувати на таких зводинах, даруй... До речі, мені й ніколи бачиш, готуюся в дорогу.
— Куди?
— В Іркутськ. Уже маю дозвіл.
— Коли їдеш?
— Завтра.
— За чим?
— На весілля. Можу твоїй молодій прихапцем фату купити.
— Я ж серйозно питаю.
— А я не менш серйозно відповідаю. Там живе мій двоюрідний брат, теж запеклий холостяк. А тепер вирішив зробити свою першу фатальну помилку і оце кличе мене бути при тому. Незручно відмовитися, тим паче що ми колись разом росли. Ну, маю ще полагодити там деякі свої дрібні справи.
— Коли повернешся?
— Днів через двадцять.
— Чого так довго затримаєшся?
— З весіллям квапишся?
— Хоча б.
— Встигну, а якщо спізнюсь, то Кость і за мене відбуде.
* * *
Осадчиха зайшла, коли, поснідавши, сідав працювати. Ковзнула по кімнаті оцінковим поглядом і, не привітавшись, кинула:
— Називається наречений. Вона конає, от-от преставиться, а він собі, дивіться на нього, і не нагляне.
— Анфіса? — вихопився з-за столу.
— Не я ж, хай бог боронить. Уся горить, їсти не може, важко дихати, плаче.
— Що трапилось, скажіть до пуття?
— Хіба я знаю? Кажу ж — горить, плаче. Всю ніч не спала, тебе кликала, побивалась…
Більше не допигуючись, прожогом вискочив з хати. Дивувався, нічого не розуміючи. Позавчора приходила до нього, разом вечеряли, потім переглядали свіжі газети, була здорова, весела, навіть співала. Правда, вчора не бачились. Так було й домовлено — він удень мав закінчити листи на Україну і передати з поштою, яка сьогодні від'їжджає.
— Від чого могла раптово захворіти?
Анфіса лежала на тапчані, вкрита теплою ковдрою. її справді лихоманило. Була бліда й квола, наче розварена.
— Що з тобою? — кинувся до неї.
— Не знаю, — ледве прошепотіла, показуючи на горло, що їй важко говорити. — Болить, не можу ковтати й дихати.
— Може, щось з'їла, випила?
Не відповіла, тільки закохано глянула на нього.
— Потерпи, серденько. Намагайся лежати тихо, а я зараз приведу лікаря.
(Продовження на наступній сторінці)