З Гнєзна князь Святополк їхав, не заїжджаючи до Києва, просто на Туров. Разом з ним їхала жона Марина з великим почтом, її дружина, чимало священиків і духівник.
Духівник був радий, що Святополк не їде до Києва, — там добре його знали, бо це ж він приїжджав колись до князя Володимира як посланець князя Мешка.
Єпископ калобрезький Рейнберн — це був він — їхав нині як духовний наставник княгині Марини, не залишав її ні на крок, дбав про неї, а відтак стикався, сходився й з князем Святополком, довгі вечори в гостиницях*(*Гостиниця — будинок для проїжджих на гостинці (шляху).) на Червенському шляху проводив тільки з обома ними, багато розповідав князеві, дещо розпитував у нього.
Наставник Марини єпископ Рейнберн виконав загад римського папи — зараз для нього була відкрита на Русь широка дорога.
6
Звістка про те, що до Новгорода їде князем син Володимира Вишеслав, приголомшила й дуже стурбувала посадника Добриню.
Відтоді коли Володимир вирушив з Новгорода, після закінчення січі з Ярополком став київським князем, а відтак і великим князем Русі, Добрині на думку не спадало, що в Новгороді може бути і буде колись свій, новгородський князь.
Що князь для Новгорода, і навіщо він тут, коли в Києві сидить Володимир, а в землях за Волоком є його посадник Добриня? Він ревно служить київському князеві, тримає в покорі полунощні землі, стереже, як пес, україни Русі, збирає й посилає в Київ велику дань — дві тисячі гривень за літо, а крім того, ще й хутро, мед, віск, горючий камінь, риб'ячий зуб. Що ж замислив князь Володимир, чому посилає в Новгород свого сина?
"А може, — думав Добриня, — це робить київське боярство, що не любило й не любить його — брата рабині Малуші; може, нашкодили новгородські бояри, яким краще сидіти й владувати під знаменом свого князя, аніж під десницею Добрині?"
Проте Добриня одгонив ці думки — що київському боярству Новгород, їм, звичайно, краще мати тут слухняного посадника, аніж ще одного князя; з новгородськими боярами й воєводами Добриня був суворий, невмолимий, але самі вони такі ж суворі й невмолимі, того, що беруть від Добрині, не візьмуть від князя, ні, вони просили колись у Святослава сина-князя, під знаменом Володимира вони здобули честь, славу, багатство, але не стануть рубати сука під собою, не просять у Володимира сина...
Від Рути не сховалось, що Добриня схуд, змарнів, став погано спати.
— Що з тобою, муже мій? — запитала вона якось уночі, помітивши, що Добриня довго перевертався з боку на бік, потім сів на ложі, випив повний кухоль квасу... — Може, тобі щось болить — печія чи знову поперек?
— Ні, нині нічого не болить, — відповів Добриня, і в півтемряві Рута побачила його скуйовджене волосся, великі очі, що сполохано дивились на вікно. — А от лежу, не спиться.
— А чому? — Рута сіла поруч з ним, поклала руку на шерхку, зморшкувату його шию.
— Син Володимира Вишеслав їде сюди князем. Не знаю, чому київський князь посилає його сюди, не відаю й того, як мені з ним бути?
— А ти не думай про це, — спокійно промовила Рута. — Ти в Новгороді свій, перший боярин, у тобі вся сила. А князь — що він, без тебе не ворухнеться, без тебе і князем не буде.
Рута говорила правду, чи Вишеслав, чи будь-який інший син Володимира — що вони без нього?! А все ж на душі в Добрині було тоскно, якось пусто — Рута нагадала, і от він відчув, як його справді мучить печія, ниє поперек. Ні, не той нині Добриня, яким був колись, уже підкралась до нього й починає одолівати невблаганна старість.
І ще відчув Добриня в цю пізню годину ночі невиразну тугу за далекою минувшиною, в півтемряві терема над Волховом стало йому чомусь так самотньо...
— Дай мені грудочку крейди, — сказав Добриня, — бо справді мучить печія.
Рута встала з ложа, дістала з каді грудочку крейди, набрала ще з діжки й кухоль квасу. Добриня розгриз цю грудочку, запив.
— Ніби стало й легше, — промовив він. — Почекай-но, Руто, здається, вдарила сторожа?! Так і є, треба вже вставати.
У кутку Рута роздувала жар, запалювала свічу.
Коли скресли Волхов і Ловать, прибув до Новгорода князь Вишеслав.
Повідомлені зарані гінцями, Вишеслава зустрічали аж на Ільмень-озері на десяти учанах посадник Добриня з воєводами Спиркою, Векшею, Михалом, Тудором, боярами Чудином, Волдуєм.
Добриня пильно додивлявся й бачив, що звістка про приїзд князя Вишеслава всіх їх дуже втішала, вони нетерпляче його ждали, готувались зустріти достойно й сердечно.
Ніхто не нарікав і не цурався також і його, Добрині, бояри й воєводи згадували час, коли в Новгороді сидів князь Володимир, а вони служили йому, раділи, що й тепер він не забув про них, посилає князем свого сина.
— Будемо служити Вишеславу, — одверто висловлювались вони, — а ти, Добрине, клади мости між ним і нами...
Зустрівшись на широкому плесі, де не видно було й берегів, усі вони вітали князя, Добриня ж, одягнутий у хутряний кожух, у соболиній високій шапці, з двома гривнами на шиї і золотим чепом через усі груди, дуже щиро й від усього серця обняв і поцілував Вишеслава.
— Тобі віддають честь і просять тебе Великий Новгород і полунощні землі, — голосно сказав він.
Так вони й попливли назад, до Новгорода, — попереду гостроносі учани, за ними шість довжелезних насадів з города Києва, на одному з яких під знаменом отця свого Володимира плив князь Вишеслав.
І весь той день Добриня був разом з Вишеславом — на обіді у Великій палаті дітинця, де бояри й воєводи присягали новому князеві, в палатах, де віднині мав жити Вишеслав.
Там, це вже було перед вечором, Добриня на короткий час залишився з князем. Той стомився, хотів спочити після далекої й многотрудної дороги, але Добриня не залишив його,
Вони були в палаті на верху терема, що виходила вікнами на Волхов, тільки вдвох. Князь Вишеслав скинув опашень, корзно, був тільки в темному платні, що туго облягало його тонкий стан, гострі плечі, вузькі груди. І обличчя Вишеслава було під стать тілу — бліде, виснажене, з темними западинами під великими сіро-голубими очима.
— Посилаючи мене сюди, — почав Вишеслав, — отець Володимир говорив, що в усіх трудах ти, воєводо Добріше, будеш моїм помічником і другом.
— Радий служити тобі, княже Вишеславе, покладайся на мене, як і отець твій... Нині вже пізно, й тобі час спочити.
— Ти живеш близько? Я буду не один у цих палатах? — запитав з тривогою Вишеслав.
— Я живу недалеко, — посміхнувся Добриня, — отам, над Волховом. А в теремі ти не один — внизу, в сінях, живуть дворяни, покличеш — все для тебе зроблять. Там же день і ніч стоїть сторожа. І я прийду до тебе на світанні, буду весь час з тобою.
— Гаразд, воєводо! Я бачу, ти також стомився. Доброї ночі!
— Доброї ночі й тобі, княже!.. Спи спокійно... Вклонившись Вишеславу, Добриня, задкуючи, вийшов з палати.
Додому Добриня повернувся вдоволений, велів Руті дати вечерю, налити йому меду.
— І як князь Вишеслав? — запитала вона. Добриня спочатку випив кухоль меду, закусив шматком в'яленої веприни і тільки потім відповів:
— Князь Вишеслав вельми юний і утлий. Не в отця свого він пішов, о ні! Такому важко буде тут, у полунощній землі, ні, по очах бачу, не жилець у Новгороді князь Вишеслав, не витримає...
— І тобі зовсім нічого боятись його? — цікавилась далі Рута.
— Боятись його?! Ха-ха-ха! — навіть засміявся Добриня. — Та хіба ж може відмідь боятись якогось зайця?..
Пізня ніч. Спить Новгород, тереми над Волховом, княжий терем, всі конці й людіє в них... Не спить тільки князь Вишеслав, він ходить у порожній палаті терема, зупиняється біля вікна, дивиться на темний Волхов, чорне небо, в якому сяють нові, не знайомі йому зорі.
Що ж це? На білому обличчі князя щось заблищало, зникло. Схилившись до підвіконня, плаче, плаче князь Вишеслав...
7
...Смерд Давило тікав — минув болото на Оболоні, пробіг верболозами над Дніпром, нарешті, пірнув у пущу і там, забившись у кущ, сидів, важко передиху вав, спочивав...
"Вони мене не знайдуть, не візьмуть", — думав Давило.
Навкруг пуща, стіни кущів, повалені буреломом дерева, — ніхто не пройде цих нетрів, а коли й пройде, то буде вже пізно, — у прорізах між гіллям дерев угорі видно синє небо, золотисті окрайки хмаринок — уже вечоріє, скоро ніч, доки вона закінчиться, Давило буде далеко, аж за Вишгородом.
Ні, ні, його тепер не піймають, — удалині, на болотах і у верболозах над Дніпром, він чув кроки й голоси, позад себе, одразу за собою, але в пущі ці голоси стали віддалятись, пізніше й зовсім зникли, не чути їх і зараз — тихо, як тихо в нетрях!
Воля! Так, загнаний у кущі, переслідуваний Давило відчував себе тут вільним, він врятується, втече, блукатиме над Дніпром, у лісах, у полі. Надалі, й либонь довго, боятиметься людей, тікатиме від них, але це все ж таки воля, ніхто не зв'яже його рук, що так багато працювали й ще можуть працювати. Мине час, все забудеться, він повернеться до людей, може, навіть приповзе до города Києва, візьме жону свою й дітей, піде з ними світ за очі, в поле, викопає там землянку, розоре шмат землі, блукатиме, як звір, але житиме — воля, вона здавалась такою близькою, небо вгорі темніє, скоро ніч...
І в цю останню перед заходом сонця годину смерд Давило пригадав так багато, либонь, усе своє життя.
(Продовження на наступній сторінці)