— Хто ж підніме руку на Перуна й поверже його? — пролунав у палаті несміливий голос.
Добриня якусь хвилину стояв, дивлячись на воєвод і бояр новгородських. Іти з ними? Ні, не по дорозі зараз Добрині з нехрещеним воєводством і боярством — він уже давно став над ними, мусить діяти нині, як князь. Добриня, правда, забув, що, зрікшись свого роду, він все ж не пристав і до князів, а був тільки слугою княжим. Дивись не промахнись, новгородські бояри й воєводи не помилують, зникне надоба — і князі не пошкодують!
— Я одрубаю голову Перуну, — промовив Добриня.
І Добриня зробив як сказав. На Перинь-горі і навкруг неї зібрались тисячі людей — бояр, воєвод, тисяцьких, сотенних, десятників, там стояли й прості люди новгородські — кожум'яки, скудельники, кузнеці, дереводіли, мореходці, мисливці, всіх їх оточувала, як велів Добриня, гридьба, вої з мечами й списами.
Це було на світанні. Із-за далекого обрію вставало в прозорих туманах велике багряне сонце. То тут, то там у небі пливли, ніби важкі новгородські учани, сірі хмари. Над горою з великим лементом і криком кружляло вороння, що завжди після жертв мало на Перинь-горі свою поживу.
Але цього дня воронню нічого було ждати — на Перинь-горі не палали, як раніше, кострища, не ревли жертвенні воли й корови, не іржали коні, — біля Перуна, що срібними очима дивився на схід, порались вої, вони обв'язували його постать мотузами, обв'язані вже були й інші боги — їх мали волочити вниз по горі й кидати у Волхов.
Та раніше треба було їх осквернити, особливо треба було зганьбити як бога Перуна, адже він — перший між старими богами, не стане його — не стане і всіх їх.
Гридні подали воєводі Добрині сокиру. Він попробував лезо й, тримаючи сокиру в правиці, став підніматись по драбині, яка сягала аж до плечей Перуна.
Там Добриня й зупинився. Він стояв віч-на-віч з Перуном, срібні очі якого тьмяно поблискували в промінні сонця, що вставало із-за обрію. Воєвода аж здригнувся, йому здалося, що очі Перуна зазирають у саму його душу. Драбина хитнулась, так, либонь, можна й упасти. Щоб почувати себе певніше, Добриня одірвав погляд від обличчя Перуна...
Тоді, стоячи високо над усіма, Добриня побачив далекі ліси, сріблясте, схоже на велетенську чашу плесо Ільмень-озера, множество людей на Перинь-горі, її схилах, багряне сонце над далеким обрієм, — починався день.
Це був останній день Перуна і старих богів. Добриня високо підняв правицю, прицілився, вдарив, потім почав рубати голову Перуна так, що навкруг полетіли тріски.
І враз заволали вої, всі люди, що стояли на горі. Добриня, зробивши своє, швидко спустився вниз, а вони натягли мотузи, валили, волокли ідолища до Волхова. Останній день старих богів закінчився...
Уночі Добриня не спав. Здавалося, і йому, і всім стомленим людіям новгородським слід було спочити — після повалення богів на Перинь-горі було ще хрещення на Волхові, яке вчинили єпископ Іоаким і священики, увечері Добриня з воєводами й боярами вечеряли з гостями з Києва в княжому теремі.
Саме в цей час трапилось лихо. У городі почалась пожежа. Хтось підпалив стіни княжого терема й дітинця. Гридні кілька годин носили воду з Волхова, засипали стіни піском, гасили жар просто ногами.
Але тільки погасили пожежу в дітинці, заграва встала над лівим берегом Волхова — там горіли княжі склепища, і хоч гридні одразу на лодіях попливли туди, гасити пожежу було вже пізно — склепища горіли, як свічі, вогонь гоготів, віхті від пожежі летіли на сусідні дворища — зашумів, закричав переляканими голосами весь Новгород...
Добриня не лягав — де вже йому було спочивати?!
4
Князь Володимир швидко дізнався про те, що сталось у Новгороді. Вісті про глухий опір християнству й усьому новому, що владно входило в життя, доходили й з інших земель — з червенських городів, з Полотська, Тмутаракані.
Втім, що землі — в самому Києві було дуже неспокійно: на кладовищах, де по новому обряду ховали мертвих і ставили над могилами хрести, хтось ночами викопував трупи й сволочив* (*С в о л о ч и т и — викопувати трупи й брати з них одяг і коштовні речі.) їх, хрести на-кладовищах і над шляхами сікли, на Подолі й Оболоні убогі, ниці люди потай збирались у землянках і хижах, в гаях і дібровах, раз і другий вночі розбили склепища на торзі, вбили купця Божедома, княжого ябетника Сайгу.
Князь Володимир рішучий і грізний. Ні він, ні Гора не можуть поступитись. Князь і бояри спускаються на конях з Гори, проїжджають нове кладовище, де лежать роздягнуті трупи й посічені хрести, бачать на Подолі розбиті склепища.
Бояри й воєводи дивляться на князя — сьогодні Божедом і Сайга, розбиті склепища на торзі, пограбовані кладовища, що ж завтра?
— Шукати татів, єретиків, розбійників — і вбивати, — шепоче князеві воєвода Вовчий Хвіст.
Кров за кров — це нагадувало старі часи, коли за смерть карали смертю; тоді брат мстився і мусив мститись за вбивство свого брата й сестри, син за отця й отець за сина, — нині ж бояри й воєводи вимагали, щоб багатий мстився убогому, щоб за вбивство їх, княжих слуг — бояр, воєвод, усіх мужів княжих, — мстився й карав князь.
А християнство?! Так, князь Володимир, що сидить на коні перед розбитим склепищем купця Божедома, дивиться на Дніпро, небо, луги, але думає й про це — який же він буде християнин, аще дозволить убивство.
— Головників, татів, єретиків ловити й класти на них віру * (*В і р а — штраф гривнями.), — велить князь.
Дружина князя Володимира літає по Подолу й Оболоні, вдирається до землянок і хиж, шукає татів, головників, єретиків. Але знайти їх, піймати, накласти віру — нелегко, тут, над Почайною й Сітомлею, убогі, ниці люди одностайні, тверді, уперті — ніхто з них нічого не знає, ніхто головників і татів не бачив.
Більше того, коли гридні продовжують пошуки й уночі, допитують людей з іспитом* (*З іспитом — допит з примусом.) розсипаються ген по луках і дібровах, невідомо хто потай, так тихо, що не чути навіть і крику, вбиває двох гриднів — Зарву й Горнича; пісок та кров — хто знає, де поділись головники?
Серед гриднів на Горі тривога й неспокій, — це вже не та дружина, яка колись ходила з князем у поле, бачила ворога, сміливо йшла на нього й перемагала. Кому охота нині служити князеві за одрину* (*Одрина — постіль, ложе.), хліб, харч, помирати від руки брата над Почайною?!
Ця гридьба вже й раніше була хижою, злою — князь платив і їм гривнями, годував гов'ядом, одного перцю давав три колоди на тиждень.
Роздратовані гридні говорять:
— Зло єсть головам нашим, їмо дерев'яними ложками, а вмираємо від ножа з-за рогу...
Князь Володимир велить платити гридням більше, викувати для них срібні ложки.
— Без дружини не матиму нічого, а з нею здобуду, як отець мій і дід, золото, срібло.
Увечері він довго розмовляв з єпископом Анастасом, вранці велить кликати в Золоту палату воєвод, мужів, бояр.
Єпископ Анастас несміливо зайшов до Золотої палати — князь Володимир вперше запросив його на збори старшої дружини.
У палаті декого з бояр і воєвод здивувало, чому з'явився гут єпископ, чим може він допомогти в цей важкий, смутьяний час князеві, Горі?
Втім, це одразу й минуло — єпископ тихим кроком пройшов майже до самого помосту, піднявши правицю, благословив князя, сів на лаві в кутку й тихо, заглиблений у свої думи, там і сидів.
Розмова в палаті цього ранку йшла важка й сувора — яро вбитих купця й ябетника, про трупи гриднів, знайдені над Почайною.
— Уже, княже, — гомоніли бояри й воєводи, — не допомагають і віри, беремо з головників і татів за убитого купчину, гридня, ябетника, мечника по сорок гривень, а головництво не припиняється...
— Що хочете, мужі мої? — запитав князь.
— Аще убив головник кого з бояр, чи воєвод, або твого мужа, княже, да убієн буде...
— Не можу! — промовив князь Володимир. — Новай закон, віра моя не дозволяють карати смертю. Я боюсь гріха, не можу...
Володимир замовк, він сказав, що думав. Але тут, у палаті, був єпископ, нехай він повість, як велить церква?
— Отче Анастасе, — звернувся князь Володимир до єпископа, — що скажеш мені й мужам моїм?
Єпископ Анастас встав, подивився на князя, воєвод, бояр.
— Ти поставлений єси, княже, — тихим голосом промовив він, — на стіл по божественному закону на казнь злим, а добрим на помилування...
— Чи можу я карати смертю за смерть? — запитав його князь.
— Достойний ти карати смертю розбійника, але з іспитом і розглядом, без цього-бо власті немає...
— Буду, — сказав князь Володимир, — творити так, як просите ви, мужі мої, і як велить бог! Каратиму смертю...
Так у Києві... А землі? Князь Володимир не розуміє, що робиться в Києві, але такі ж вісті йдуть і з земель — і там татьба й розбої, і там єретичество, волхування, сволочіння...
Нове ворогує з старим — це так; Володимир вірить у нове, у городі Києві разом з боярами, воєводами, дружиною та ще церквою боротиметься за це нове, в городах і землях Русі є своя Гора, свої воєводи й бояри, вони допоможуть йому, бо борються за себе, за Русь.
Але чи можна вірити всім городам і землям, на кого там покластись, на кого звіритись?
Сумнів — перший ворог, що починає точити серце й душу людини, неминуче за ним виникають тривога, страх.
5
(Продовження на наступній сторінці)