Добриня зупинив коня бiля хиж, що купчились одразу за гридницею. Тут жили його друзi — такi ж княжi гриднi, як i Добриня. I зараз вони, почувши тупiт коня, вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за вершник їде по Горi.
— Та це ж Добриня, — виступивши наперед, заволав раптом один з них, височенний, широкий у плечах, майже голий, в самих тiльки ногавицях хлопчина, якого всi прозивали Туром. — Гей, Добрине, де єси бував?
Добриня нiчого не вiдповiв, зiскочив з коня i, поставивши до дерева щит, подав обидвi руки Малушi.
— Правду рече Тур, — закричали тодi кiлька гриднiв, — де ж бував ти, Добрине, де дiстав таку дiвчину красну? У печенiгiв а чи хозарiв?
Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопцiв, що обступали її колом, смiялись, сiпали за руки, навiть за косицi. Вкрай знiтившись, вона вiдступила, благально поглядаючи на брата.
Суворий i замислений стояв Добриня. Вiн спiвчутливо поглянув раз i вдруге на Малушу, зиркнув сердитими очима на друзiв-гриднiв i нарештi крикнув:
— Самi печенiги ви суть, а не гриднi! А ти, Туре, що собi мислиш? Сестра це моя, Малуша, чуєте, сестра!..
I враз нiби холодним вiтром хльоснуло вусатих хлопцiв. Тепер вже вони знiтились, замовкли, iншими нiбито очима, ласкаво й тепло, поглянули на дiвчину.
— Так чому ж мовчав? — промовив нарештi той самий Тур, що заварив усю халепу. — Сказав би, то воздвигли б славу... — Але вiн на цьому не кiнчив, а, широко розставивши босi ноги i взявшись руками в боки, додав: — А коли така притичина вийшла, то скажу: вiд роду не бувало, щоб жона пiд щитом виїжджала на Гору. Зичу я, Тур, i буде тобi, Малушо, тут, на Горi, велика честь i щастя.
У першу нiч, коли Малуша з'явилась на Горi, Добриня не знав, що з нею робити. Сам вiн, разом з двадцятьма гриднями, жив у хижi пiд стiною i покласти Малушу там не мiг. Гриднi — хлопцi простi, i випити, й погуляти зугарнi, але щоб дiвчина спала помiж ними — не бувало. Одвести її в якусь iз хлiвин, де живуть з родинами ремiсники й кузнецi, — але ж вiн нiкого з них не знав. Про це й думав вiн, сидячи на призьбi своєї хижi. Добре, що хоч Малуша цього не вiдає: вона встигла вже обiйти весь город, а тепер пiшла до требища, де жерцi складали вечiрню жертву.
I тодi допомiг йому гридень Тур, той самий, що недавно глузував з Малушi, побачивши її пiд щитом на конi.
Вiн пiдiйшов до Добринi нiбито знiчев'я, постояв, почухав п'ятiрнею волосся, винувато сiв.
— Щось ти невеселий? — почав Тур, дивлячись на Добриню.
Добриня обернувся до Тура подивитись, чи не збирається той знову глузувати. Але Тур не жартував — великий, з копицею рудого волосся, з глибокими шрамами на обличчi, в однiй сорочцi й ногавицях, сидiв вiн суворий i тихий, дивився на сонце, що закочувалось за дахи боярських будинкiв, на голубiв, що табуном ширяли в небi.
— А чого ж менi бути веселим? — роздратовано сказав Добриня. — Вдома сестрi жити несила, як її довiз сюди — не знаю, як обдурив сторожу — сам жахаюсь. А тут? Поглузували з мене й сестри та й пiшли. А менi що з нею робити?
— Ти не май зла на мене, — сердечне промовив Тур. — Сказав уже — не знав, що це твоя сестра, от i зiрвалось слово... Прости мене за це.
Добринi стало шкода Тура. Справдi, що дивуватись з гридня. Днесь вiн п'е та гуляє, завтра загине. Раз жити на свiтi, раз i помирати, — глузуй, гридне, з людей, з себе самого насмiхайся, може, завтра ворон у полi закряче над тобою.
— Гаразд, Туре! — тихо промовив вiн. — Не винувать себе, i я тебе не винувачу. А от що робити з Малушею — не знаю. Вона в мене молода, нiде ще не бувала, сама про себе не подбає, а я куди її поведу? У гридницю чи в нашi хижi?
— Нi, — вiдповiв Тур. — У гридницi i в наших хижах її не покладеш: дiзнається сотенний, скаже тисяцькому, тисяцький воєводi, а тодi з нею хоч у прiрву... А ти, Добрине, не знаєш когось iз кузнецiв чи ремiсникiв?
— Коли б то знав...
— I я не знаю, — зiтхнув Тур. — А що, — замислився вiн, — коли б поклали ми її у стайнi на сiнi?
— Що ти говориш, Туре? Туди ж i вдень i вночi ходять усi гриднi, княжi слуги.
— Правда, Добрине, — згодився Тур. — Там сестру побачать i скривдять.
Обоє замовкли. Добриня безнадiйно дивився на город, на требище, де загорiлось, затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився на небо, що починало темнiти, на голубiв, що бiлими цяточками висiли в ньому.
— А що, — опустив раптом голову й засмiявся Тур, — коли ми покладемо Малушу коло себе?..
— У хижi? — щиро здивувався Добриня.
— Та нi ж, — перебив його Тур. — У хижi не можна, покладемо її над хижею...
— Де?
— У голубнику... Тур простягнув руку й показав на великий голубник, що одним кiнцем своїм спирався на дах хижi, другим — на гiлку старого дуба. — Адже там, бiля голубника, є закамарок для харчiв. Взимку туди лазять княжi сторожi, а зараз нiхто не полiзе, нiхто Малушу не зачепить.
Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горi, всi дуже любили голубiв. Зробленi з дерева, прикритi дашками голубники для них стояли на княжих i боярських теремах. З давнiх-давен був такий голубник i над їхньою гридницькою хижею, а бiля нього закамарок, куди взимку для голубiв зсипали зерно.
Голубiв на Горi нiхто не чiпав, не їв, вони вважались божою птицею, вiльно виводились, зграями лiтали над зеленою Горою.
— Справдi, — згодився Добриня. — У закамарку їй буде непогано. Та й сотенний нiчого не скаже.
— А що йому говорити? Це ж не гридниця, а голубник. Удень гулятиме Малуша, спатиме на голубнику. Принесемо ми їй їсти й пити... Адже так, Добрине?!
— Буде такi — згодився Добриня. — Це ти добре придумав. Буде так!
I Малуша тiєї ночi спала у закамарку бiля голубника. Увечерi вона попоїла разом з братом у хижi. Вечеря була дуже смачна — юшка з рибою, пахучий хлiб. Рудий гридень Тур дав їй ще й кiлька чудових царгородських рiжкiв, яких вона зроду не бачила. Коли ж зовсiм стемнiло, Добриня пiдставив їй плече, допомiг вилiзти у закамарок бiля голубника.
— Отам, Малко, й спи! Голуби — вони чистi, смирнi!
— А я не боюсь... З ними ще краще.
Та й чого б вона боялась? У закамарку було затишно, тепло, крiзь розчинене вiконце видно було шматочок неба й кiлька зiрок, десь близько за стiною воркотали й пурхали старi голуби, тихо пищали голубенята. Була вона задоволена й щаслива, бо за довгий день побачила бiльше, нiж за все своє життя, бо опинилась у городi Києвi, вiдчула ласку гриднiв. Швидко й заснула Малуша.
Спали й гриднi в хижi пiд голубником. Тут, у дерев'яному городi, крiм теремiв княжих, заборонено було запалювати вночi вогнi, бо скiльки разiв траплялось, що з малої iскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усi лягали спати в городi, тiльки сутiнки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то в темрявi, помацки. Сторожi на городницях стежили всю нiч за валами, а разом дивились, щоб хтось не палив свiтла. Прокидались у городi всi рано, до схiд сонця. У хижi пiд голубником гриднi спали мiцно.
Не спав з них тiльки один. Вiн довго лежав на дерев'янiй одринi iз розплющеними очима, потiм пiдвiвся, встав, обережно, щоб у темрявi не зачепитись об щось, вийшов з хижi й сiв на призьбi.
Рудий, веселий Тур зараз був засмучений; схиливши голову до грудей, поклавши руки на колiна, сидiв вiн на призьбi мовчазний, тихий, замислений.
Гридень думав про те, що прийшов вiн на Гору ще за князя Iгоря. Служив у його дружинi, ходив з князем на деревлян, бився з обрами, чорними клобуками, печенiгами в полi, посiчений був мечами. Один печенiг перебив йому мечем все чоло, — довiку носитиме цей шрам гридень Тур...
Це було бурхливе, веселе життя. Сьогоднi пий, гридне, та гуляй, завтра, може, костi твої забiлiють у Дикому полi, — так живуть гриднi, вої, вся княжа дружина, так жив i гридень Тур.
I ось гридень Тур замислився. У нiчну годину пригадав вiн далеке село над рiкою Десною, коло города Остра, пригадав батька й матiр, двох братiв i сестру...
Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного роду, — хто в Острi не знав Турiвi Але ж батько не мав нi слави, нi багатства. Збiднiв, взяв купу в боярина Кожеми, не мiг її сплатити й став холопом княжим, а якось навеснi, коли рубали й спускали на воду дерева, попав пiд колоду, потонув у Деснi.
За батьком пiшли всi — мати, сестра, два брати. Всi вони померли, коли пiсля лютої зими закотився до Остра мор. Тiльки вiн — молодший Тур — видужав, оклигав, вижив.
Так i потрапив до Києва й княжої дружини. У селi коло Остра, де всi землi забрали Кожема й iншi бояри й воєводи, Тур, либонь, загинув би. У княжiй дружинi його одягали, годували, тут, на Горi, вiн мав дах над головою, одрину пiд боком. Пий, гридне, веселись, може, не швидко ще груди пройме стрiла, а череп розтрощить меч!
"А коли, — подумав тепер Тур, — не вiзьме стрiла i не вб'є меч, тодi що?!"
I справдi, поки вiн ще молодий та здоровий, то потрiбен у княжiй дружинi, а коли в Тура не стане сил, куди ж тодi? Пожалування, це так. За добру службу можуть дати гридневi шмат землi в Дикому полi. Поки був молодий, то стерiг князя в городi, старий став — бережи його поле,
"Нi, — думав далi Тур, — так не можна, треба жити iнакше!"
(Продовження на наступній сторінці)