Але все це, мабуть, правда. У хижi тлiє вогнище, червонкувате його промiння освiтлює стiни, помiст, на якому сплять батько й мати. А он лежить на лавi Добриня, недалеко вiд нього пiд стiною стоять щит, спис... Бiля Малушi лежить маленький вузлик: мати зiбрала все для неї, зав'язала в убрус кiлька пряслиць* (*Пряслиця-камiнний грузок для ткацького верстата.) — доведеться ж Малушi десь працювати, а що вона знає, крiм того, що прясти й ткати; поклала оберегу — маленьку фiгурку голої жiнки з довгими руками й пухлим животиком — це Рожениця, богиня жiнок роду, вона захистить i збереже Малушу, та ще поклала харчiв. Що, крiм цього, могла дати мати? Вузлик Малуша на нiч поклала бiля себе, держала рукою — так було певнiше, що вона поїде...
Зiбгавшись у куточку лодiї, щоб не заважати гребцям, Малуша думала про те, що жде її в майбутньому, але не могла його уявити. Їде Добриня, взяв її з собою, далi станеться що станеться...
А Добриня гордовито став на стернi, гребцi пiдняли весла, любечани, забрiвши у воду, одштовхнули навантажену по край лодiю. От вона й рушила, гострим носом розрiзуючи голубувате плесо, залишаючи по собi рябий, схожий на срiбну луску, слiд.
Малуша жадiбно дивилась, як швидко тiкає вiд лодiї берег, як зменшуються й зменшуються там постатi любечан. Ще раз її наздогнало вiдлуння дужого крику, а потiм по обидвi руки розкинувся простiр Днiпра, рiвне лоно, над яким у голубiй височинi пливли, як i лодiї, бiлi хмари з рожевими надутими вiтрилами.
I Малуша увесь час дивилась iз свого куточка на цей свiт, що вiдкривався перед нею. Досi вона такого не бачила, знала тiльки своє село, кожну кручу бiля городища над Днiпром, кожне деревце i кущик. Там, здавалося їй, i закiнчувався свiт, вона навiть не замислювалась, а що ж може бути далi?
А тут вони пливли день, два, три, i Малуша увесь час iз захопленням дивилась на береги, що стрiчкою розмотувались перед нею, на городища, що заявлялись попереду, велично пропливали й залишались позаду, на лодiї київських купцiв, якi зустрiчались їм на водному шляху.
I навiть коли вечорiло, вона довго не спала, а сидiла в своєму куточку, дивилась на небо, де сяяло безлiч зiрок, на таємниче темне плесо, береги, що вночi здавались високими, страшними, i на самотнi вогники, що блукали десь далеко в полi.
Усе ближче й ближче був Київ. Якось удосвiта вона побачила на горi, на правому березi, цiлий город — з високими стiнами, вежами, а внизу, пiд горою, сотнi лодiй. Це був Вишгород.
За Вишгородом Днiпро круто повертав лiворуч. Тут на стрижнi сходились вiтри з Днiпра й Десни, чорториями вирували води, i лодiя, розрiзуючи їх, рила носом високу хвилю, за нею лишався запiнений, схожий на борозну слiд.
Але одразу ж за шпилем, де Днiпро, прийнятий деснянськi води, повертав праворуч, вiтер затих, плесо заголубiло, в ньому вiдбилися лiси, луки над рiчкою Почайною, що допливала до Днiпра, високi гори, а на них город Київ.
Мов зачарована дивилась Малуша навкруг. Випливали з голубої далини i все яснiшали три гори, вiд вершин аж до Днiпра й Почайни вкритi лiсами. У багатьох мiсцях цi лiси по схилах були вже вирубанi чи випаленi, i там всюди темнiли рiльнi землi й людськi оселi. Найбiльше ж вирубано було лiсiв i найбiльше жител стояло на середнiй, найвищiй, горi. Там i був город Київ!
З лодiї видно було вершину, де височiли побудованi з колод стiни Гори — з багатьма вежами, заборолами, ворiтьми, ровами й валами, з околлям перед ними. За стiнами пiд промiнням сонця, що вставало все вище над Днiпром, золотом грали дахи теремiв княжих.
Нижче вiд города, кiльцем вкруг нього, лiпилися до стiн, як п'явки, чорнi дворища бояр, яким не вистачало мiсця на Горi. На цих дворищах стояло чимало хиж дворян — ремiсникiв, холопiв, рабiв. Ще нижче розкиданi були, неначе ластiвчинi гнiзда, хижi, халупи, землянки простого люду — чадi. Це мiсце так i звалось — передграддям. За ним гори круто обривались, мiж ярами тяглось кiлька шляхiв до Почайни, ще один, найкрутiший узвiз, спускався до Днiпра нижче вiд Почайни.
Унизу, над самою Почайною — на Подолi — знову видно було хижi, землянки, намети, на кучугурi височiв дерев'яний Волос* (*Волос — бог худоби, торгiвлi.), бiля берега на тихiй водi стояли з опущеними вiтрилами лодiї й однодеревки киян. Вiд цього ж мiсця важкi пороми ходили й до лiвого берега, де починався й зникав у лiсах гостинець — шлях, яким рушали на конях у далекi країни купцi з Києва i яким приходили сюди чужi люди — заморськi гостi.
2
Тiльки лодiї пристали до жовтих круч Почайни, як туди прийшли купцi, пригнали вози, заходились все купувати, везти на торг. Гомiн стояв на березi, iржали конi, пiд ногами людей хмарами вставала пилюга. Незабаром один за одним навантаженi вози стали пiдiйматись на кручi.
Добриня ждав, доки все це скiнчиться, але й тодi, коли купцi й вози зникли, не пiшов слiдом за ними, а зупинився на кручi й довго стояв замислений i неспокiйний.
Аж тепер зрозумiв вiн, що в Києвi все буде не так просто, як здавалось йому здалеку, з Любеча. Приїдь до Києва вiн сам, як це бувало ранiше, нi про що й думати: ось — Подол, он — Гора, всi ворота йому вiдчиненi. З лодiї встав — у гридницю попав. А вже там йому i веприна, i конина, i, як це водиться, кухоль меду. Але ж вiн приїхав не сам, з ним Малуша. Он вона сидить, загорнувшись у ряднину, на кормi; принишкла, мовчить, переляканими очима позирає на Почайну, на берег. Що робити з нею, адже на Гору, до княжого двору, якоїсь дiвчини не пустять?!
Проте довго думати не доводилось. Вiн мусив щось робити, i то швидше, поки не настав вечiр i на Горi не опустили мосту й не замкнули ворiт.
— Ти вже сиди тут i жди, — сказав вiн Малушi, — а я пiду поникаю там i повернусь.
— Я сидiтиму й ждатиму, — вiдповiла дiвчина i, щоб брат не турбувався, навiть посмiхнулась.
Та коли Добриня закрокував по кручi й зник, їй стало страшно. Вона так загорнулась у ряднину, що видко було тiльки блiде чоло й надзвичайно великi очi, i схожа була на пташку, що, почувши небезпеку, щулиться, ховається в своєму гнiздi.
Добриня повернувся не швидко i зовсiм не так, як могла уявити Малуша. Вона ждала, що прийде вiн такий, як їхав з нею в лодiї, — звичайний, простий. Аж гульк — на кручi кiнь ударив копитом, а на конi сидить князь чи воєвода. Вона хотiла щiльнiше загорнутись у ряднину, а вершник гукає до неї: "Малушо! Малко!"
Тiльки тодi пiзнала вона, що то Добриня сидить на конi, з щитом у лiвiй руцi, з списом у правицi, нiби богатир, про якого розповiдала їй мати.
Малуша одразу ж ластiвкою випорхнула з лодiї. Добре, що хоч вузлика — материн подарунок — не забула взяти. Стала оддалiк вiд коня, дивиться, що буде далi.
А Добриня їй каже:
— Лiзь до мене!
— Куди?
— Та сюди ж, у сiдло...
Ще й руку подав.
Малушi це була не первина, на незасiдланого коня в Любечi стрибала, учепилась i тут за стремено, за руку Добринi — i мов прикипiла на луцi поперед брата.
Добриня торкнув коня, вони поїхали, i тодi Малуша побачила набагато бiльше, нiж iз лодiї. Вони їхали якийсь час по низинi — Оболонi, де то тут, то там стояли убогi хижi й землянки, а праворуч i лiворуч за огорожею виростало всяке зело. То були, як пояснив Добриня, княжi огороди. Потiм вони одразу пiрнули у велике стовпище людей, що, збившись навкруг високого дерев'яного боввана, перед яким горiв вогонь, кричали, сперечались, махали руками.
— Не бiйся, — сказав Добриня, — це торг, а ото стоїть бог Волос.
I Малуша довго озиралась на багатоголосий торг i на освiтленого полум'ям вогнища бога, що срiбними блискучими очима дивився на Подол, Почайну i, як здавалося Малушi, позирав також i на неї.
Коли ж Малуша одiрвала погляд вiд торгу й бога, то помiтила, що вони вже їдуть узвозом i що попереду них, зовсiм близько, вималювалась на небi, нiби заступила половину його, висока гора, на вершинi якої видно стiни, ворота, мiст.
Але на цей раз Малуша так i не встигла побачити нiчого на вершинi гори, бо Добриня раптом закрив її щитом, ще й сказав:
— Отак пiд щитом i сиди, а вже потiм все побачиш. Ось чому сталось так, що Малуша потрапила на Гору, не побачивши нiчого з того, що хотiла бачити, та й не розумiючи, що замислив i робить її брат. Вона зрозумiла тiльки, що чомусь їй треба ховатись, зщулилась, як звiрятко, за щитом, бачила тiльки руку Добри-нi, якою вiн тримав ремiнь щита, чула, як, важко ступаючи нагору, дихає кiнь, чула, як важко дихає й Добриня.
А Добриня їхав, гордовито тримаючи поперед себе в лiвiй руцi щит, правицею грав легенько списом. Ось копита коня затупотiли по мосту, на якому стоїть кiлька сторожiв города, ось ворота, бiля них ще кiлька сторожiв. Але Добриня не помилився, вiн все зробив так, як замислив. Сторожi, якi стояли на воротях, подивилися на Добриню, що, гордовито сидячи на конi й тримаючи щит перед собою, їхав мостом, але нiчого в нього не запитали. Мовчали сторожi й тодi, коли кiнь Добринi рушив у ворота. Скiльки тих гриднiв проїжджає цими ворiтьми — один туди, другий сюди, з Гори їдуть — конi гарцюють, вiд Подолу пiдiймаються — конi ледве йдуть. А кожен гридень щось везе з собою — той козу, iнший — вiвцю, ще один — бранку з поля. Спробуй поговорити з ними — не перекричиш, клопоту не оберешся, ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? Iнша справа ремiсник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна i взяти. Для того й стоїть на воротях сторожа — береже князя со дружиною, але й себе не забуває.
(Продовження на наступній сторінці)