_ Дядьку Якове! Більшовики приїхали, вас требують!..
Сіру пелену з Яшчиного обличчя немов хтось здув. Просвітлились очі, ноги забули про нічну втому...
Вийшов на двір:
— Скажи, що йду!..
А в хаті, шукаючи шапку, задерикувато приказував:
— Подивимось, хто кого халащатиме!.. Скуштуєте від Яшки!..
Ми з Митькою раділи не менш за Яшку, а Махтод мимрив своє, немов кашу розмазував:
— Ну, що там? Радіють!.. Люди як люди... зі зброєю всі однакові...
— Мовчи ти, малаканський віхоть!..— озлився Митька.— От виріжуть тобі яйця, побачиш, чи однаково!
Яшка випередив нас, і ми з Митькою бачили, як він зайшов за першу хату.
— Ходімте швидше, дядьку Пархоме!..— тягнув мене Митька, але швидко йти не можна було. Болото лізло у драні чоботи, ноги липли на сухішому та сковзались.
От і село. Назустріч нам ішла баба підтюпцем, поспішаючи до двору, а зобачивши нас, помахала рукою, а сама швиденько заскочила до хати. Коли ми наблизились, вона з сіней махала нам руками, щоб ми швидше йшли до неї.
Біля сіней почули ми шепіт: "Швидше ховайтесь... Яшка забрали... то й вас заберуть..."
Ми почули недобре й зайшли до сіней.
— Ой діточки мої,— приказувала баба, коли ми опинилися в хаті.— А він проклятущим ще й каже: "Бандити, каже, повз тартак проїхали звечора... Ви, каже, товариші, ще Доженете їх!.." Ой, пропав чоловік!..
Ми ступнули до дверей, але баба загородила дорогу:
— Ой, не ходіть, бо й вас заберуть!..
Виявилося, що бандити взяли Яшку на "пушку" і зараз повели до лісу. Питали й про мене і, здається, навіть поїхали двоє за мною на тартак.
Справа оберталась на гірше. Ми радилися з Митькою, що робити...
Вечір насувався і волочив за біле волосся тумани через багна та ліси.
Кошлатіли хмари і зливались із пітьмою. Треба було біг-Ти до волревкому й сповістити. Може, якусь підмогу вишлють.
Митька пішов, а мене завели бабуся в клуню.
— Спи, синку, тут... закопайся в солому та от кожухом укрийся... не замерзнеш...
Дощ нудно хлюпостав чорними мокрими ганчірками. За селом потворно скуйовджений бір гримав услід рвучкому вітрові, а ніч згуслою кров'ю капала з неба на землю.
Під кожухом було душно — скинув. Голова горіла. Непокоїла думка про тартак.
"Треба збігати розпитати, чи був хто..."
Тихо одхилив ворота в клуні й подався городами.
Обережно підходив до тартака. Але темно навколо, нічого не розбереш. Підійшов до вікна — стукнув.
— Хто там?..— голос Махтода.
— Вийди надвір...
У сінях зашаруділо, і вийшов Махтод.
— Ти сам?..
— Сам...
— Ніхто не заходив?
— Ні, нікого не було. А ти де це був?
Я нічого не відповів і тільки посунувся далі в сінці...
— Яшку Чухрай забрав у ліс... Митька до волревкому подався...— казав я пошепки і чув, як у пітьмі важко дихав Махтод.
— Так... так... Не жалкую я...— голосно сказав він.— Коли ти зло людям чиниш — не сподівайся добра...
Далі він проказав, не передихаючи, довге речення з святого письма.
Я стояв, збитий з пантелику. Мені хотілося чимсь важким розбити цю тупу голову, гостро образити його, але слів не було. Нарешті я кинув у темряву:
— Підітрись ти своїм "святим письмом". Бидло!..— І хотів іти, але думка про те, що Яшка зараз, може, конає У муках, перевернула все всередині.
У сінях було тихо. Тільки хлюпостав дощ та сосни шуміли за хатою, та Махтод хлипав, немов його душила ікавка. Серце прискорено билось...
— Махтоде, ти не сердься... Я по-товариському...— *gt; намацавши його руку, міцно стиснув його сухі пальць."
Махтод мовчав, тільки рука йому тремтіла.
— Коли хто питатиме, скажи, що в баби Якимихи.."
Треба бігти, а то щоб... Серце обірвалось, ноги заніміли. З хати чути було, як хтось обережно постукав у шибку. Махтод пхнув мене в куток, а сам одчинив двері.
— Хто там?..
У пітьмі хтось зашльопав по калюжах.
— Це ти, Махтоде?..
— Я.
— Яшка! Яким робом? Що?
— Втік... забіг попередити... тікайте й ви... нахвалялись, що поб'ють...
— Заходь до хати. Спочинь...
— Ні, зараз треба тікати, бо, може, через годину будуть...
— А коли зараз, то зараз... Махтоде, збирайсь.
— Нікуди я не піду... Я зла нікому не заподіяв, то й мені не буде... ідіть собі...
У голосі звучала рішучість та впертість фанатичної людини. Нема чого робити — треба йти самим.
— Прощавай, Махтоде!..
Махтод не відповів. Ми мовчки прямували городами до Якимишиної клуні.
По коліна у воді перейшли Орел.
— До ранку з Запалівки вийти не можна буде...— сказав Яшка.— Мені хоча б тиждень полежати.
— А що, хіба хворий?
— Побили, сволочі... голову розбили та руку вибили... Шомполами, курви... пошмагали...
— Дуже болить?..
— Дуже...
До клуні доплентались і закопались у сіно. Ех, і спалось же! Так тільки сплять діти, герої після геройських вчинків та злодії, що втекли з шибениці в той час, як петля вже висіла над головою.
На ранок нас розбудили голоси на вулиці. Чути було:
— Одмикай,— каже,— та мовчи, бо застрелю...
— І багато?..
— З усього кутка...
— З тридцятеро коней...
— От шельми!..
Якимиха тихо відчинила ворота й просунулась до клуні.
— Спите? — запитала пошепки. Я одгукнувся.
— Що то за галас?
— З усього кутка повстанці коней забрали, сьогодні вночі. Ви сидіть тихо, щоб ніхто не знав,— додала вона, але раптом побачила Яшку й сплеснула руками: — Ой матінко, цариця небесна!., де ж ти взявся?..
Яшку довелося обмити та зав'язати голову чистим рушником. Рана на голові була невелика — шомполом ударив один, гірше було з рукою. Вона висіла як нежива. Яшка не міг її підвести.
Бабі Якимисі припало бути хірургом, і Яшкова звихнута рука була поставлена на місце.
Варена картопля повернула нам потрачені за ніч сили, одежа висохла, а чоботи Якимиха забрала сушити в хату.
Баба Якимиха — літня жінка. Чоловік її давно помер, а син був у Києві "у камисарах", як казали на селі.
Ото вже з рік вона не бачила його, бо приїхати йому на село не можна, небезпечно.
На вулиці говорили двоє:
— Так на сходку?..
— Атож...
— Ні чорта з того не вийде.
— А мо', й вийде?
— Побояться... Розійшлись.
Баба Якимиха казала:
— Нахваляються в селі, щоб бандитів зловити, коней од-бити, та, мабуть, побояться... У Діхтярях минулої ночі теж десятеро коней забрали...
"Чухрай формує кінноту,— думав я.— От коли б швидше Митька привів підмогу".
Але Митька нікого не привів. Волревком бандити розігнали і сам Митька ледве не попав до їхніх рук.
Пізно вночі прийшов Митька до Якимихи, а та провела його до нас. Махтод направив. Побито його. Під оком синяк, а на щоці смуга од нагая. Каже, двоє якихось про нас питали, та він не сказав...
Мене охоплювала паніка. Ми тут у бабиній клуні сидимо, а навколо болота, річки розлилися, в осінню повідь легко чоловіка піймати в Поліссі. Бандитські загони навколо бродять і, певне, пильно доглядають усіх доріг.
— Ех, хлопці, коли б швидше морози — втекти б звідси!.. Казала баба, що сходка була, та ні до чого не добалакались. Коли б ще Дігтярі пристали, а самим затівати боязко...
Про нас у селі ніхто не знав.
Спали ми другу ніч неспокійно. Тільки Митька висвистував носом якісь задьористі музичні уривки.
В голові моїй з якогось часу снувалась одна думка. "А що, коли б зробити мобілізацію?" Присунувся ближче до Яшки.
— Яша!..
— Що?..
— Ти ж голова комбіду... Оголоси мобілізацію... Яшка, видимо, оторопів з такої пропозиції. Довго мовчав, а нарешті:
— Та яке ж я право маю?..
— Е, брате, звідси до права верстов двісті, скачи — не доскачеш...
І справді, чому б не зробити так? Хлопці пішли б, щоб повернути забрані коні, або захистити ті, що ще не забрані. Самі вони бояться, а коли мобілізація, то інша справа...
— Нічого не вийде...
— А спробуй.
Я почував, що Яшка вагається. І * справді, яке право?
— Підберем з десяток хлопців надійних,— нашіптував я,— та й почнем.
— Боюсь я,— одверто признався Яшка.
— Не бійся, скажемо, що од волревкому наказ такий, Митька переказав...
— Не повірять...
— А коні хіба не в них забрано? Повірять. Це був нейсильніший аргумент.
— Ой, задасть тоді Яшка Перець перцю злодюгам!..— розпалював я мстиві почуття.
Тепер, коли давно те минуло, я зрозумів свою роль: я пришив до штанів революційної історії ґудзика — ім'я Яшки Перця.
На ранок Яшка здався. Ми склали списка надійних хлопців, а Яшка посміхався у свого попелястого миршавого вуса.
Надвечір відбулися таємні збори. Баба Якимиха поодинці скликала хлопців до клуні, і вони здивовано розпитували нас.
(Продовження на наступній сторінці)