Він знову засміявся, немов виголосив якийсь неймовірно смішний дотеп. Потім обличчя йому зробилося серйозне, він посунувся близько до Чаленка і напівголосом, ніби боячись, що його може хтось підслухати, заговорив:
— Ви мене незаслужено образили... Ви назвали мене шпигом, ви, бездарний контррозвідник!
Сказавши це, Шмагайло, ніби засоромившись, замовк. Чаленко спокійно дожовував свого шматка й дивився на Шмагайла поглядом психіатра, що вивчає душевнохору людину. Ні тіні образи на обличчі, жодних слідів реакції на Шмагайлові слова. Дожувавши шматок, він склав остачу в торбу й накинув її на плечі. Шмагайло сидів, похиливши голову, і дивився в землю.
— Пробачте... Я таки справді вас скривдив,— сказав серйозно Чаленко,— ви таки не шпиг, ні, ви просто... дурень!.. Ходімте!..
Шмагайло мовчки підвівся й пішов за Чаленком, сховавши в очах іскриночки сміху.
Та хоч Чаленко нічим не виказав свого занепокоєння од слів поручника, проте думка про ті слова не виходила з голови. Чи. він хотів відповісти, хоч і пізно, образою на образу? Чи справді він вважає його, Чаленка, за контррозвідника.
Чаленко перебрав в умі всі сказані між ними слова за день знайомства і не знайшов у тих словах нічого такого, що дало б привід поручникові вважати його за контррозвідника.
"Просто образити хоче! А коли побачив, що й я не реагую,— стушувався... А може, це тільки спроба поскребти мене ножичком, щоб виявити мою справжню природу? Ні, це не похоже на цього парубка!"
Чаленко зовсім заспокоївся, коли поручник згодом заговорив:
— Я, звичайно, не вважаю вас за контррозвідника... Я хотів тільки вам відплатити...
Ну, звичайно ж, він, Чаленко, так і думав! То юнкерська природа поручникова заговорила й забажала сатисфакції.
О, Чаленко прекрасно розуміє цих двадцятип'ятилітніх офіцериків. Таких палких і сміливих... по-дурному, нездатних на довгу й уперту акцію справжньої боротьби. О, він прекрасно розуміє!
Чаленко не міг бачити обличчя поручникового, що йшов позад нього, а коли б він бачив, то помітив би іро-нічну насмішку, що боязко прослизнула в куточках поручникового рота...
На тому боці, куди йшли подорожні, хмари край неба розійшлися і подув вітер, немов хтось підняв сіру завісу, що перетинала шлях вітрам. Дощ перестав, і подорожні ступали вільніше.
Верстви минали с"дна по одній, і день ішов тими степовими верствами до скону.
Хоч дощ і перестав, та вітер приніс несподівану неприємність. Надвечір вода в калюжах почала шерхнути і в повітрі закружляли білі пушинки снігу. Це було справжнє свинство для подорожніх, бо їхня одежа була мокра до останньої ниточки. Чаленко злісно вилаявся на адресу небесної канцелярії і швидше заступав. Поручник ішов мовчки, аж поки не дійшли до села.
— Тут вже ми заночуємо! — промовив він бадьорим голосом.
— Розумні слова, як то кажуть, приємно й слухати! — відповів Чаленко.
Після довгих переговорів з господарями вони нарешті впросилися до однієї хати на ночівлю.
Селяни нічого не знали, що діється навколо і хто в сусідньому селі. Зв'язок якось сам собою втратився, боялися не то що їздити кудись далі свого села, а й виходити далеко від власної хати. До того ж і година стояла непідхожа для подорожей.
— Може, й більшовики, а може, Диника... Бог його святий знає! — казав господар хати на запитання, яка влада в сусідньому селі.— Так більше на те похоже, що там Петлюри ще й досі.
Раннім ранком Чаленко розбудив поручника, і вони, одягшись у просохлу за ніч одежу, рушили в дорогу.
Замерзлі калюжі за ніч запорошило снігом, і тоненький льодок свіжо похрускував під ногами. Над полем нависла морозна імла, а з неї час од часу виринали дикі обриси дерев, на мить зупинялись перед подорожніми і так само, як і з'являлись, непомітно зникали десь у темряві.
Ішли мовчки, аж поки в досвітніх присмерках не за-виднілося село.
— Тут перепочинемо й поснідаємо,— сказав Чаленко, а поручник у відповідь щось невиразно мугикнув.
Та поснідати не довелося. Несподіванка чекала на них у цьому селі, причаївшись під крайньою хатою.
— Хто йде? — почули вони сердитий вигук і зупинилися.
Держачи рушниці напоготові, до них наблизилось дв; постаті.
— Документи!
Чаленко й Шмагайло подали свої посвідки, і той, хто питав, уважно почав їх переглядати. Та надворі ще не розвиднілося, і він, нічого не розібравши в посвідках, спитав:
— Хто ви такі?
Чаленко почав пояснювати, що вони учителі і йдуть у своїх справах...
Не віддаючи посвідок, постать з рушницею наказала:
— Ідіть за мною! — а обернувшись до товариша, додала: — Доглядай ззаду!
"Заарештовані!" — промайнула Чаленкові думка, і чи не така сама думка була і в Шмагайла. Але хто ці люди? Жодних ознак не можна було примітити, а сіра шинеля й рушниця були в усіх арміях, та й не тільки в арміях!
"Оце вже чорт його знає, що й за метал! — промайнула жартлива думка Чаленкові, і він сам собі усміхнувся.— Не розбереш, чи то позолочене оливо, чи поолив'янене золото!"
Через кілька хвилин вони зупинилися коло сільської "розправи", і передній ступив на ґанок. З одчинених дверей у сінці впало пасмо світла, і там у кімнаті можна було бачити сонну постать, що, куняючи, схилилася на стіл перед лампою.
Коли вони ввійшли до кімнати, з кутків підвелося ще кілька чоловік і повільно обступили прибулих.
— Що за люди? — протираючи очі, спитав той, що сидів за столом.
Посвідки подорожніх знову почали розглядати тепер уже при лампі, а Чаленко й Шмагайло стояли й очікували. Нарешті той, що читав посвідки, повернувся до арештованих і суворо спитав:
— Ви що ж це — через фронти шляєтесь? Шпики? Га? Обшукайте їх, хлопці! — наказав він озброєним.
"Хто ж вони такі?" — билося в головах арештованих і не знаходило відповіді.
— Петлюрівці? — знову звернувся до них той, що сидів біля столу.
"Більшовики!" — промайнуло в Чаленковій голові.
__Товариш комісар,— звернувся один солдат до старшого,— хай собі люди йдуть... Адже ж учителі, кажуть...
Тепер уже не було сумніву ні в Чаленка, ні в Шмагай-ла, Щ° 4е були більшовики.
Чаленко всебічно обміркував свій маневр за час подорожі і тепер в очах йому світилася рішучість сильної людини. Поручника непокоїла легенька ніякова посмішка, і він ніяк не міг її одігнати.
"Дурень, ще 'й усміхається!.. Певно, кішки по душі шкребуть, а він фасон гне..." — думав про свого супутника Чаленко, і нестерпна огида та зненависть до поручника виростала з темних кутків душі й каламутною повіддю заливала його свідомість.
А поручникові очі горіли сміхотливими іскорками і гаряче вдарили в обличчя Чаленкові, коли погляди їхні зустрілися.
Комісар не звернув уваги на солдатові слова і, не розпитуючи далі, наказав посадовити подорожніх у сусідній кімнаті й тримати під вартою.
— Потім розберем... Та дивись, щоб вони не розмовляли один з одним,— наказав він вартовому.
їх посадовили в одній кімнаті, але в різних кутках, а посередині на ослоні сів вартовий.
Подорожні чули, як на вулиці стугоніли колеса й іржали коні. Видимо, проходило військо.
Чаленко спробував заговорити з вартовим, та одразу мусив був замовкнути, бо той зробив загрозливий рух і мовчки підніс рушницю. З освітленої кімнати згодом зазирнув комісар і наказав:
— Веди арештованих у сторожку, тут розташовуватиметься штаб...
До вартового прилучилося ще двоє з рушницями і повели арештованих до сторожки.
Тільки по обіді про арештованих згадали. Першим повели на допит до штабу Чаленка. Слідчий, одсунувши вбік посвідки заарештованих, запитував, занотовуючи на аркуші паперу відповіді.
— А учителя Шмагайла ви знаєте? — спитав нареш-Ті слідчий і взяв у руки одну з посвідок.
Чаленко посміхнувся і промовив, твердо вимовляючи, Як добрий учень на іспиті:
. — Такого учителя я не знаю, але знаю, що під цим ]м ям криється, маючи фальшиву посвідку, поручник петлюрівської армії Конацький. Як ворог петлюрівців і при, хильник більшовиків, я це доводжу до вашого відома.
— Конацький? Василь Конацький? — перебив його слідчий.
— Ім'я я його не знаю, але прізвище добре затямив____
Чаленка неприємно вразило, що слідчий знає ім'я су. путника.
— Гаразд,— промовив слідчий,— одведіть арештованого до сторожки і приведіть другого,— звернувся він До вартового.
Чаленко ішов, високо піднявши голову, і відчував у грудях радісну бадьорість грача, що напевно виграє партію... "Але з якого "боку" слідчий знає Конацького?" — непокоїла його думка.
Конвоїр пропустив у кімнату Шмагай л а й здивовано стежив, як слідчий підхопився з стільця і широко, немов для обіймів, розставив руки:
— Конацький! Вася! Якими вітрами?!
Вони тисли один одному руки і, як то буває при несподіваних зустрічах друзів, сміялися один одному, не маючи слів висловити свою радість. Нарешті слідчий повів "арештанта" до столу і посадив поруч.
Двоє за столом жваво ділилися думками і вражіння-ми, а вулицею села стугоніли ковані колеса гармат, тупали й іржали коні та чулися вигуки людей, що йшли й їхали кудись на південь.
Коли минула гострота несподіваної зустрічі, Конацький схаменувся:
(Продовження на наступній сторінці)