— Я думаю, що коли б узяти попа за ребра, то в нього можна добути документа на вчителя... Напевне ж, у нього печатки якісь є... Хоч завалящі...— подав думку Чаленко.
— Правда ваша...
Поручник, видимо, не думав гаяти часу. Він устав і навшпиньках пішов до дверей, а через якийсь час почувся легенький стукіт у попову кімнату.
Довелося довго умовляти попа через замкнені двері, аж поки той одчинив їх і вийшов до поручника.
Вони щось довго розмовляли пошепки. Піп, очевидно, здався, бо в кімнату зайшов поручник і піп, що почав шпортатись у столі в шухлядах. Кімната, в якій спали подорожні, правила попові за кабінета, тому тут все було під РУкою.
Поки піп готував документа для поручника, той не си-Дів дарма.
— У вас, панотче, певно, є старі чоботи... я вам залишу свої, а ви дайте мені шкарбани які-небудь. Також Штани потрібні, і, може, свита яка знайдеться.
Піп охоче пішов на обмін. Замість нової англійської шинелі поручник одержав стару семінарську, чоботи-шкарбани й старого кашкета. Поручник зовсім перемінився.
— У мене, знаєте, в екіпажній скрині на всяк випадок костюмерія була й документ,— сказав він Чаленкові й ніяково усміхнувся.
"Он воно що!" — подумав Чаленко, і жартівлива дум, ка про позолочене оливо промайнула в його голові.
— Ну, панотче, тепер ховайте все це барахло, щоб, бу-ва, хто у вас його не надибав, а як пощастить,— я вам цієї послуги не забуду... Тушіть лампу... ми через вікно, щоб ніхто не знав і не чув... Як хто спитає, кажіть: вночі виїхали...
Незабаром темні тіні вилізли у вікно й подалися у вогку темряву.
— Тепер пізно світає, і ми встигнемо до світу зайти верстов за п'ятнадцять...
— Мовчіть... Нас можуть почути...— пошепки відказав Чаленко.
Од незвички в чужих чоботях поручник ступав нерівно, і Чаленкові здавалося, що той от-от впаде в якусь чорну яму, повну густого багна, і навіки лишиться там...
Пройшовши городи, вийшли в поле й натрапили на зоране поле.
— Ходімо ріллею, то напевно вже ніхто не стріне...— пораяв Чаленко, нахилившись до поручника.
— Добре вам ріллею, а в мене чоботи спадають... Подалися обніжками, ввесь час спотикаючись і клену-
чи і темряву, і дощ, і візників, і тисячі інших речей, що примушують отак поневірятись.
Хмари, як і раніше, застеляли чорним нерухомим камінням небо. Ні зірки, ні просвіту. Спочатку одиноке світло з села було за орієнтаційний пункт, але воно чомусь зникло, видимо, заступилося якоюсь будівлею.
— Межа, здається, рівна і веде просто од села... Пильнуйте поворотів...
Поручник у відповідь щось промугикав невиразне. Видимо, його мало тішило нове становище, та й утома брала своє.
— Хай йому грець, давайте спочинемо!
— Ні, спочивати не можна... Нам треба якомога дал1 зайти до ранку.
Ініціатива якось сама собою скупчилася в Чаленкових руках, і це добре відчував поручник, плентаючись позаду? як заведена машина, Чаленко ступав впевнено й твердо.
Поручникові врешті почало здаватися, що його супутник буде так ступати довіку, а він, прикований до нього сильною волею, волочитиметься напівтрупом, отупілим і кволим...
— На мою думку, нам треба звернути вбік угору, бо лощиною ми не скоро дійдемо до шляху... а от і обніжок!
Чаленко намацав ногою обніжок, але виявилося, що рілля кінчилася, і далі йшла толока.
Нарешті благословилося на світ. На сході з червоної щілини визирнув немічний ранок. Ніч зіходила чорною кров'ю на багнисті стерні і набряклі ріллі. Чорна полуда сходила з неба, і незабаром подорожні могли виразно бачити один одного, а коли дорога, справжня дорога, захлюпала багном під ногами, Чаленко помітив на стомленому обличчі поручника веселу посмішку. Він здивовано подивився на старшину, але нічого не промовив.
Навколо нікого не було, і подорожнім стало легше, бо можна принаймні розмовляти, не боячись, що хтось невидимий підслухає в пітьмі.
— Покажіть вашого документа, що там вам піп написав... На всяк випадок треба знати...
В папірці значилося, що вчитель школи Вовчих хуторів командирується по зошити для школи, а ім'я тому вчителеві — Назар Максимович Шмагайло.
— Ви, Назаре Максимовичу, бачу, стомились... Потерпіть — натрапимо на село й спочинемо. Спати будемо не ближче, як за сорок верстов од Вовчих хуторів...
— Як не ляжу, то дійду...
— Який же з вас військовий, коли так? Не можете пройти якихось п'ятдесят верстов...
— Я такий військовий, як ви невійськовий...—зіронізував поручник.
— Цебто?
— Розумійте, як хочете...
— Ви хочете сказати, що я військовий?
— Я цього не кажу, але бачу, що так чудесно вночі в незнайомій місцевості може орієнтуватися тільки військовий, та ще й неабиякий...
Поручник дивився на Чаленка й усміхався. Чаленко, Немов не помічаючи його погляду, оглядав місцевість і ДУмав:
"Ну, що з того, що мене поручник піймав? Першої хвилі я можу його пристрелити, і капут! Але потреби в цьому немає, а, навпаки, треба, щоб поручник жив і був при ньому, при Чаленкові, принаймні доти, доки Чаленкові буде потрібно. Справді, він може кинути поручника, а міг це зробити ще вночі, коли б тоді не з'явилася геніальна ідея, що нічого не лишила від наміру Чаленкового — тікати. Ні, поручник йому доконче потрібний, а от чи не усунути огнепальну зброю, щоб, бува, не трапилося якоїсь несподіванки?"
— Нам треба викинути револьвери, як тільки розвидниться... А то посвідкам нашим ніхто не повірить, знайшовши в нас зброю...— недбало сказав Чаленко.
— А у вас хіба теж "липа"? Чаленко спалахнув:
— А вам яке діло? Ну, скажімо "липа", то що з того. Тут ваше шпигунство ні до чого!
Поручник широкими очима дивився на Чаленка, і лице йому від образи зашарілося.
— Як... ви сказали? — перепитав він дзвінким од нервового зворушення голосом.
— Я сказав, що ваше шпигунство ні до чого тут! — сухо проказав свої слова Чаленко.
Поручник увесь смикнувся і правицею схопився за кишеню, де в нього лежав пістоль. Та незвичайний одяг заважав йому одразу вихопити револьвера, і доки він шпортався в кишені, Чаленко направив свого нагана в груди поручникові.
— Жодного руху! — попередив рішуче Чаленко. Поручник похмуро дивився на супротивника.
— Поверніться до мене спиною і киньте револьвера геть. Я вам нічого не зроблю, коли ви це виконаєте... Раз!..
— Що ви думаєте робити? — глухим голосом спитав поручник.
— Я нічого вам злого не зроблю, повертайтесь і кидайте револьвера геть... Два!
Не виймаючи руки з кишені, поручник обернувся спиною до Чаленка й вийняв револьвера. Він на мить затримався, але Чаленко попередив:
— Кидайте, а то...
Поручник з силою одкинув револьвера на десяток кроків од себе й повернувся.
— Тепер одійдіть убік,— наказав Чаленко, і, коли поручник одійшов, він підняв парабелум, вийняв з нього куді й шпурнув їх у калюжу. Револьвера ж, узявши за дуло, шпурнув далеко у поле. Те ж саме Чаленко зробив із своїм наганом.
— Розумієте, пане поручнику? То пак, Назаре Максимовичу, так нам буде спокійніше подорожувати...
Поручник мовчки кинув на Чаленка важкий погляд.
— Ну, рушаймо далі... А то ми й так багато часу згаяли на цю комедію...
Край шляху, вибираючи сухі місця, ступали мовчки два учителі — Чаленко і Шмагайло. Утома почала вже переборювати і дебелого Чаленка, і Шмагайла, що давно вже ледве волочив ноги.
День скаламутив, свої фарби й розбухлим сірим трупом мок під дощем. Безлюдна рівнина навколо, і тільки верби, як відьми, вимахували своїм фантастичним волоссям і свистіли випаленими дуплами. Десь на обрії маячив хрест далекої церкви, і земля здавалася непривітною велетенською могилою...
— Тут спочинемо! — зупинився Чаленко коло поваленої верби і, зручно вмостившись, скинув свою торбу.
Шмагайло впав на гілку, як скинутий з плечей лантух, і через хвилю рішуче виголосив:
— Я далі не піду...
Чаленко мовчки одкривав банку консервів і накладав холодне варене м'ясо на скибку хліба.
— Снідайте! — подав він шматок поручникові.
Поручник підвів голову і байдуже подивився на Чаленка. Так само байдуже взяв він шматок і нерішуче тримав його в руді. Він ніби вагався, чи їсти, чи кинути цей смаковитий шматок у калюжу й розтоптати з гіркою насолодою неправдиво скривдженої людини. Та він не кинув сніданку,, а почав їсти, і що далі він їв, то жвавіше ставало його змарніле за ніч обличчя й очі набирали молодечого блиску.
— Уявити тільки,— промовив Шмагайло,— що я міг загинути "за правду"! Ха-ха! "За правду", як звичайний містечковий екстерн з героїчних аптекарських учнів!
Чаленко здивовано дивився на свого супутника. Чого в*н сміється, цей шпиг? Чого йому весело? Чи то він тільки удає веселощі? Але ні, Шмагайло сміється надто пРиродно, і в його сміхові немає нічого робленого...
-у Я бачу, ви вже змінили своє попереднє вирішення Далі не йти? — іронічно спитав Чаленко.
Звичайно, піду! Якось непристойно поручникові
української армії погибати в брудній калюжі, коло шляху як псові бездомному.
(Продовження на наступній сторінці)