Уранці дід вже був у коші. Кому не скаже, що він учора ввечері виїхав із Святих Гір, ніхто віри не йме; та як і повірить, щоб ув одну ніч перебігти тридцять миль! Чого вже не виробляв дід на тім коню! Якби почули, що він розказував, то б сказали, що бреше: за цілісінький тиждень не переслухали б. Раз дід заспорив і в заклад пішов, що поїде у Бахчисарай і самому кримському ханові у вічі плюне. І що б ви думали? Поїхав та й плюнув, та ще й добре вилаяв; дід знатно лаявсь — у якогось москаля вчивсь: — Ти,— каже,— хане, покійного чорта племінник, бусурманський, кателицький, анахтемський, гаспидів син, триста тобі чортів у живіт! — А було як наскочать січовики на татарську орду, то дід так і вріжеться у саму гущину; а коні як почують чорта, то врозтіч; а дід і почне кришить татар, як локшину: так голови і валяться, як груші увосени. Чотири роки дід був курінним отаманом, а там, як прийшла пора, от він і став прощатись. Не хотіли були пускать січовики, так дід їм каже:
— Зостався б, товариші, так обіцявся відьмі оженитись: треба, бачите, додержать козацького слова.
— Що за зух[5] наш Кирило,— сміються запорожці,— не побоїться і чорта позвать у дружки.
— Еге,— каже дід,— я не побоюсь і на чорту поїхать.
Та сів на чорта та й чкурнув у Святі Гори: ув обідню добу і там опинивсь. Дивиться — аж того гайвороння така сила, наче з цілого світу позлітались гемонські тварі та й вкрили і гори, і ліс. Скоро побачив їх чорт — так і затрусивсь, і голову повісив, і хвіст опустив, почув своє лихо. Доїхавши до тієї межі, що дальш на чорту їхать не можна, дід зліз та й каже:
— Прощай, чорте, не поминай лихом; спасибі тобі за вірну службу!
Тільки дід договорив це слово, так кінь і перекинувсь у птаха. Як же закрякає гемонське гайвороння та здійметься, наче хмара! — аж сонце закрило! Налетіли на чорта — дід і не схаменувсь, не вспів руки піднять — перехреститься, роззявить рота, щоб богослова заспівать, як вони вже й пошарпали Трутика на шматочки. Де те в біса і м’ясо ділось: тільки пір’я полетіло за вітром. Жалко дідові чорта, так жалко! Так тепер вже не до його; друга думка у діда — що то з Одаркою діється: чи помилував її Господь? Тільки переступив дід через рівчак — з-за кущів назустріч Одарка. У квітках, у стьожках, як до вінця. Так і кинулась на шию дідові.
— Спасителю мій! — заголосила Одарка.— Господь милосердний помилував мене, грішну... Тебе ж тільки й ждала, мій голубе, як билина росиці з неба!
Ще краща стала: така біла та повновида, очі сяють, як зорі серед темної ночі, зуби блищать, як білі голуб’ята на сонці під синім небом. Так і тулиться до діда, і цілує його, і милує, і хреститься, і його хрестить. Дід стоїть, як укопаний, себе не тямить і очам своїм віри не йме; далі упав на коліна, простяг догори руки та крізь сльози й промовив:
— Боже милий, який же ти до нас милостивий!
— Ходім же швидше до пустельника,— каже Одарка,— він тебе жде з самісінького ранку.
Дід, взявшись з Одаркою за руки, пішли до пустельника. Ввійшли у церковку; дивляться — вже і налой стоїть посередині, і два вінця лежать на налою,— не з фольги, як теперечки повелось, а із свіжих квіток.
— Здоров був, Кирило,— скрикнув пустельник, уздрівши діда,— як тебе бог милував на Запорожжі?
— Слава богу, панотченьку,— каже дід,— молитвами вашими — та спасибі і покійному чорту: добре служив, дияволів син.
Дід одслужив три молебні: архістратигу Михаїлу, Єгорію-побідоносцю і Миколаю-чудотворцю, а там пустельник поставив молодих перед налой та й обкрутив.
— Тепер,— каже,— нехай вам Господь помагає: будьте щасливі і довголітні та не забувайте, що бог милосердний не на те, щоб грішили, а на те, щоб каялись у гріхах!
— Так, панотченьку, так,— каже дід.— От чорти так не дали покаятись Трутику; розірвали бідолашного на шматки — тільки пір’я полетіло за вітром!..
Як стали прощатись, Одарка тричі вклонилась пустельникові до землі, як рідному батькові. І дід хотів буц поклонитись, так шия ніяк не гнеться. У тих січовиків в’язи, як у вовка; вони одному тільки богу й кланяються до землі. От дід ухопив себе обома руками за оселедець та насилу нагнув трохи свою голову.
IX
Подякувавши добре пустельникові, дід з молодою жінкою пішов ік Береці. Грошей у його було до чорта: повнісінький черес, туго набитий дукатами,— так, що схотів, те й зробив. Вибрав він собі гарне місце над річкою, де теперечки панський сад, і поставив важну хату на дві половини. Накупив собі волів, овець, коней і зажив собі з Одаркою. Одарка дуже була щаслива з дідом — діждала сина оженить, діждала і внука і вмерла з доброю славою.
— От вам і кінець. Вибачайте, коли не до смаку; розказував, що чув од діда; коли він брехав, то й я брешу.
* * *
— А що сталось,— спитала хазяйка, продираючи очі, бо поки старий розказував, вона то спала, то прокинеться і знов слуха,— що сталось з тим хвостиком?
— Е... поминайте, як звали той хвостик: одчитали з коренем. Дід як вже не доглядався, так і місця того не знайшов, де він ріс.
— То-то ж!.. А то якось чудно, матері його на лихо: жінка та з хвостиком?
Хазяйка глянула на мене, мов хотіла довідатись, чи воно не чудно й мені.
Подякувавши дідові за його гарне оповідання, ми полягали спати, а на другий день уранці за чаєм знов зібрались, ще побалакали трошки і роз’їхались на віки вічні.
Щоб не розвіялось по світу те, як кажуть, фантастичне оповідання дідугана, я списав його для моїх земляків. Наша чудова українська врода, нагріта гарячим полуденним сонцем, навіва на думи насіння поезії та чар. Як пшениця зріє на ниві і складається у копи і скирти, так і воно, те насіння, запавши у серце й думку, зріє словесним колосом і складається у народні оповідання й легенди.
Примітки
[1] Так називали в народі росіян-сектантів. (Ред.).
[2] Ярчук — собака з вовчим зубом і таку має натуру, що й од чорта устереже, і відьму задавить, і хоч яку мару чуттям почує. (Прим. автора).
[3] Повір’я. (Прим. автора).
[4] Святими Горами того звуться, бо ще за давніх часів християнства там спасались у печерах пустельники. Ще недавно пані Потьомкіна обновила одну церкву, висічену у скелі, і монастир. Нехай їй за це бог милосердний воздасть, що вона добрим людям бажа. Для другого небагато б вийшло з сього жадання користі, а для неї буде надто. (Прим. автора).
[5] Завзятий.