— Що тоді,— каже відьма,— зо мною діялось — не розкажу; я лежала ниць, заплющивши очі, і говорила якісь слова за матір’ю, од когось одрікалась; назад я вже полетіла на своїй мітлі. Оцей самий Трутик і мітлу мені зробив. Вернувшись, хотіла помолитись богу, і тільки перехрестилась, а мене так і вдарило об землю. З тієї пори отак, як бачите: плачу — не одплачусь, думаю — і нічого не вигадаю...
— Де ж твоя мати, бодай їй? — спитав дід.
— Чорти замордували... Як мати удовольнила своє серце, згубивши Хведора і його жінку, тоді тільки побачила, що згубила свою і мою душу; думала, як би вирятуватись, а чорти та відьми й довідались. Раз полетіла вона на Лису гору та й не вернулась; і мені те ж було б, та Трутик оборонив. Що буде дальш... а тепереньки так гірко та важко на душі, так нудно на світі!..
Відьма облилась слізьми.
— Не плач, моя горличко,— каже дід,— не плач, спасемо твою душу!.. Як-таки щоб запорожець укупі з чортом чого не зробили!
— Коли ж мене Трутик не допустить до пустельника! — каже відьма.
— Так я піду,— каже дід,— а там вже не його воля: буде, як пустельник звелить. Трутик обіцяв мені п’ять літ за коня служить, а тимчасом, дасть бог, ти спасешся, і як вернеться чорт, то хіба облизня піймає... А там, моя кралечко...
Дід не договорив, тільки вусом моргнув і так глянув на Одарку, що вона потупилася і почервоніла, як калина.
Відьма добре нагодувала діда, участувала запіканкою і тернівкою і послала йому у коморі спочить. Не спавши цілісіньку ніч, дід заснув, як убитий.
VII
Дід заспався аж до вечора і, як ввійшов у хату, то вже застав там Трутика. Так гаспидів син і в’ється біля Одарки, аж досадно стало дідові. Поздоровкавшись, дід сів на лаві та й пита чорта:
— А чи далеко до пустельника?
— Ні,— каже чорт,— близенько: за Ізюмом, у Святих Горах[4].
— Як близенько?! — крикнув дід.— Та ми й на п’яті сутки туди не дійдемо!
— Еге, по-вашому, по-запорозьки,— каже чорт,— може, воно й так, а по-нашому — так ні; як виїдемо раненько, до схід сонця, то надвечір і там будемо.
— Слухай, чорте,— каже дід, розсердившись,— не чіпай запорожців. Я тобі кажу: якби мій кінь був живий, то будь я не Кирило Келеп, коли ув один день не став би! от що!
— Та не бреши,— каже чорт,— і у два не доїхав би; а от як я тебе повезу, то й в обід вспіємо!
— А Одарка ж як? — спитав дід.
— Вона перекинеться хортицею,— каже чорт,— так ми ще дорогою і пополюємо за зайцями.
До півночі гнули теревені, а там спочили трошки та й рушили. Як сонце виглянуло із-за гори, наші були вже далеко од слободи. Дід їхав навзаводи на вороному арабському огеру, а біля стремена бігла біленька хортиця, така ж хороша, як гарна була Одарка. Стриба собі, не доторкуючись ніжками до землі, як на крилах, неначе ластівка в’ється. Порветься зайчик — так зараз і дожене його,— не рве, а тільки подержить за вушко та й пустить. А кінь, матері його біс, як намальований: шерсть на йому блищить, як броня, шия, як у лебедя, із очей іскри сиплються, а із ніздрів полум’я паше. Дід наб’є люльку і вогню не креше — приложить тільки коню до морди, так вона і запалиться. А збруя ж яка? — і у хана кримського такої нема: уся золотом залита і обсаджена самоцвітами. Дід не натішиться конем, гладить його, цмокає і на Одарку не гляне. Сказано, запорозька натура; недаром співають "Проміняв жінку на тютюн та люльку", а де б то не промінять на доброго коня! Іще сонечко височенько стояло, як вони добігли до Святих Гір. Дід напоїв коня і сам напивсь, прив’язав чорта за повід до дерева та й каже:
— Підождіть мене — я на часинку збігаю до пустельника.
— Іди, та не барись,— каже чорт,— бо треба ік світу вернуться у слободу, а там весілля одбудемо — та й у Січ.
— Яке весілля? — пита дід.
— Аз Одаркою ж! — каже чорт.
"А щоб ти не діждав!.." подумав дід та й пита:
— Де тут дорога до пустельника?
— Іди сією стежкою,— каже чорт,— оце ж він і протоптав її, ходячи сюди по воду.
Пішов дід усе лісом на високу гору і вибрався на уступ; з одного боку — круча, аж глянуть страшно, з другого — скеля стіною піднялась аж до хмари. Дивиться дід: у скелі — двері, а над дверима — образ; ввійшов — церковця, так собі невеличка, висічена у скелі. Тільки перехрестився та вдарив поклон, аж із келії виходить пустельник, старенький, згорблений, а борода біла, як молоко, аж до колін. Дід підійшов під благословеніє, а пустельник поблагословив та й каже:
— Чого се, чоловіче, бог з нами, так од тебе чортом душить?
— Як же б то й не душило,— каже дід,— коли цілісінький день їхав на чорті та ще й з відьмою.
Дід усе розказав, як було і чого приїхав.
— Як ви, святий отче,— каже,— поради не дасте, то вже не знаю, де його у гаспида й шукати того спасенія.
— Воля божа,— каже пустельник,— може, й тут знайде спасеніє, коли щире буде покаяніє. Як бачу, вона хоч і відьма, та менше лиха робила людям, як ті, що святош удають. Вона,— каже,— і на путі грішному шукала спасенія, а другі так із істинного пуття збиваються.
— Так, панотченьку, так,— перебив дід,— оце саме і чорт казав!
— Чорт,— каже пустельник,— сулив їй усі прелесті мира сього; друга б — і не відьма—на сі посули піддалась, а вона не преклонилась.
— Не преклонилась, панотче, не преклонилась,— каже дід,— так і чортові одрізала; аж носом закрутив диявольський син!
— Ну, тепер помолимось господу,— каже пустельник,— то він, милосердний, напутить нас, що треба робити.
Пустельник упав на коліна, дід собі, і стали молитись. Та й тепло ж молились: темна церковця та і освітилась, наче хто світло засвітив. У діда із очей аж дві сльози викотилось, як дві срібні кулі, аж брязнули, ударившись об кам’яний поміст. Помолившись, устали; от пустельник і каже:
— Ходімо ж, я покажу тобі печеру; одведеш туди небогу, там вона і буде спасаться.
— Будьте ласкаві, панотче,—каже дід,—заступіться за бідну сироту... коли б ви побачили, що за молоде та гарне, та нещасливе!.. Так же катержний, анахтемський хвостик... та ще от що...— почав дід, та й язик прильне к гортані.
— Що там ще? — спитав пустельник.
— Болячка на серці нарядилась,— каже дід, важко зітхнувши,— закохався я у сю диявольську відьму, бодай їй... нехай буде здорова, от що!
— Буду благати господа,— каже пустельник,— щоб він милосердний послав їй покаяніє; а ти їдь собі з богом у Січ. Побудь ще там п’ять літ на лицарській стражі та й вертайсь до мене. Як дасть бог, що вона спасеться, то я вас і повінчаю.
— Що ж мені тепер робить із чортом? — пита дід.
— А що з ним робить,— каже пустельник,— коли годящий з його кінь, їдь на йому у Січ.
— Де вам негодящий! — каже дід.— Такого коня і за сто талярів не знайти: і хода добра, і навзаводи не взяв його кат, і підтюпцем; а на поворотах тільки нахились, то він вже і повертає. Так боюсь же, щоб не втік, дияволів син.
— Не бійсь,— каже пустельник,— я тобі дам на його кріпость.
Пустельник пішов у свою келію, виніс кипарисний хрестик і надів його на шию дідові.
— Тепер,— каже,— він у тебе, як наймит, як крепак: що звелиш, то й робитиме!
Пустельник провів діда до печери і поблагословив його на прощання.
Вернувся дід до чорта та якось йому і глянуть на його совісно, хоч у рябка очей позичить. Та вже ж не потурать і чортові, щоб губити християнську душу. Не щодня бридня, не все коту масницяі! Тільки доторкнувся дід до чорта, зараз і почув, сердешний, свою неволю, так і затрусивсь і застогнав, бідолашний.
— Що ти, Кириле, зо мною зробив! — озвався чорт.
— Те, що й ти з другими робив,— каже дід (а самому жаль чорта: добра була душа у покійника).— Ловить,— каже,— вовк, та як і вовка піймають!
Недовго дід базікав з чортом, та нічого було гаразд і казати. Узяв відьму за руку та й повів у печеру. Дорогою розказав їй, на чому вони погодились з пустельником, обняв Одарку, кріпко притулив до серця, аж зомліла небога, а там сів на чорта і полинув, як на крилах, у Січ.
VIII
(Продовження на наступній сторінці)