Пантелеймону Олександровичу Кулішу
Літ сорок назад, а може й більш, вибрали мене в засідателі. Замолоду служив я в воєнній, в кавалерії ще, так знаєте — не хотілось мені зробитися тим крюком. Ні, дворянство стало прохать: "Послужи,— кажуть,— громаді, годі тобі сливи сушить та солить, та наливать". Сміються, бачите, бо я з Опошної; а тут ще жінка присікалась: "Лучче,— каже,— служить, чим байдики бить та з Марією Уласівною в мар’яжа грать!" (Була у нас сусідка така, знаєте, як співають: іду собі, підскакую…) Нічого було робить, от я й згодивсь.
Через неділь дві прислали мені повістку, що губернатор утвердив вибори і щоб я "неукоснительно, з получения сего, прибув в город Полтаву для принесения достодолжно присяги". Вийняла жінка з скрині мій милиціонний козакин: що порвалось — позашивала та швиденько й випровадила, і з Марією Уласівною не дала попрощаться; і в голову вона собі не клала, яке лихо мене там стерегло...
В неділю, після служби, присягали і з собору прямісінько поїхали до нашого предсідателя "учинить явку". А предсідателем тоді був той... що прозвали "велике діло — опеньки". Не хочу його й згадувать, бо вмер, цур йому, щоб ще й не вилаяв! Приїздимо, ввійшли в передню; на дверях стоїть лакей в каптані і німецьких галанцях, не з наших — з предсідателем з Москви приїхав.
— А що,— питаємо,— чи прийма?
— Никак-с нет-с,— каже, — его превосходительство не изволят принимать, не угодно ли вам расписаться? — і показує пальцем на книгу, що лежить на столі в зелених палятурках.
Глянули ми один на другого, здвигнули плечима та й стоїмо, як вкопані: не знаємо, що й робить. Тоді-не було ще у нас того звичаю, що як розвозять ту гаспидську "визиту" та приїде менший до старшого, то не дає білетика, а тільки розписується.
— Что ж, господа,— каже лакей,— роты пороззявляли? извольте записываться.
— На біса ж? — питаєм.
— Так угодно,— каже,— его превосходительству.
Стали совітуваться, що воно за нечиста мати ся книга; один каже: "Се, може, той альбом, що на пам’ять вірші пишуть та пробиті стрілами серця малюють"; другий каже: "Може, схотілось предсідателеві побачить, який у кого почерк..." А лакей так над душею й стоїть: "Пишіть та й пишіть!"
От Кирило Онуфрійович Пищи-Муха, як письменніший між нами й каже: "Може, він дума, що ми й писать не вміємо? — взяв перо, трошки подумав, та й начеркав:
"При сей верной оказии, спешу выразить душевное мое прискорбие і сердечное сокрушение, что по непредвиденным обстоятельствам лишен счастья лично засвидетельствовать мое глубочайшее уважение и преданность, с которыми почтеннейше честь имею пребыть. Вашего Превосходительства всепокорнейший..." Та й закрутив... (Де б то йому не написать: сам терся по тих Петербургах!)
Дає перо — так всі од нього, як од чорта, жахаються. Один другого штовха: — "Бери ти!" — "Ні, ти бери!" Далі до мене: "Починай,— кажуть; як тобі не вигадать? Ти ж на всю Опошню брехун!" — Взяв я те прокляте перо, думаю: що б мені написать йому на пам’ять? Встромлю в чорнилицю, налагоджусь писать і знов стромляю: нічого в голову не лізе! А тут ще кругом обступили, дивляться, а лакей трохи в потилицю не штовха. Примірявсь-примірявсь, а далі й думаю: він дуже ласий до дівчат, нехай же посміється,— взяв та й надрочив:
І вчора галушки, й сьогодні галушки:
Прийди, прийди, серденько, на білі подушки.
І учора куліш, і сьогодні куліш:
Прийди, прийди, серденько, мою душу потіш.
Підписався, та ще й закарлюгу загнув, як хвіст у хорта. Тут вже за мною й другі почали, хто написав:
Спробував пера й чорнила,
Що в йому за сила.
Так перо пише,
Як муха дише.
Хто розмазався тим "глубочайшим", а покійник Назар Семенович Тупу-Тубанець Буланенький "при сей верной оказии" ще й жалобу на свого сусіда написав, що з’їв у нього "многоплодного" індика. Отак записуємось, а диявольський лакей аж морду набік гне та регочеться.
— Не скажет вам,— каже,— его превосходительство за это писанье спасибо!
— А що ж? — кажу.— Як вміли, так і написали: йому ж схотілось нашого писання — нехай і читає по суботах.
Після сього роз’їхались гарненько по квартирах, і ні гадки собі. Аж увечері приніс до мене палатський сторож бомагу. "Прочитайте,— каже,— і розпишіться". "Що за вража мати! — думаю.— Яку моду вигадали! Так, бачите, воно легенько розписуваться! Прочитав,— тільки й написано:
"Его превосходительство, господин статский советник и разных орденов кавалер, предлагает Г. г. членам всенепременно явиться к нему завтрашнего числа в десять часов пополунощи".
"Се,— думаю собі,— на закуску приглаша", та взяв і розписався: "Буду: хліба-солі не цураюсь". Хто його в біса й сподівавсь, яка там хліб-сіль буде!
На другий день якраз в десять часів зібрались ми до предсідателя. Ходимо по залі, вже й одинадцять прокукало — ні сам не виходить, ні закуски не приготовляють, а вже пора б і черв’яка заморить. Отак додержав нас до дванадцятого часу; далі лізе з кабінету в мундирі, в білих штанях, щось на шиї теліпається, ще й перстень на палець настромив. Тільки виткнувся з дверей, так зараз на мене й витріщивсь, посатанів, аж з виду зблід. Тут йому кланяються; хто бубонить: "честь имею явиться"; а він, ні на кого не глянувши, прямісінько до мене,— як крикне:
— К кому вы явились?
Дивлюсь на нього: чи не здурів? — думаю,— чого се він так грима? — А він вдруге дужче:
— Я вас спрашиваю, к кому вы явились?
— К вам,— кажу.
— А я кто такой? — пита і сам чортом на мене дивиться.
— Хведор Іванович,— кажу.
— Не Федор Иванович, а ваше превосходительство,— знов затріщав,— господин председатель, ваш начальник, милостивый государь мой! — аж запінивсь з серця.
"Тю на твого батька! — думаю собі,— чи ти сказився, чи натріскався кукольвану?.."[1] — А він скільки глотки своєї:
— К кому вы явились?
— К вашему превосходительству,— кажу; "нехай,— думаю,— по-твойому буде".
— А как вы явились? Отвечайте, милостивый государь мой! Как вы явились?
Що за напасть така? Не знаю, що йому й казать.
— С достодолжным уважением,— кажу.
— Разве в таком виде,— кричить,— являются к начальству с достодолжным уважением? Посмотрите вы на себя!
Оглянувсь я на себе: "все обстоит благополучно": медалі висять, червоний пояс і шаблюка біля боку. Далі обернувся до товаришів та й питаю:
— Чи не знаєте хоч ви, чого од мене треба його превосходительству, господину предсідателю, нашому начальнику?
Як розсердиться ж, так боже мій милостивий! підскакує, як зінське щеня[2], і приска, неначе сукно мочить.
— Вы милостивый государь мой,— репетує,— не имеете должной атенции к начальству, не исполняете установленных форм, нарушаете государственные узаконения! Я вас в двадцать четыре часа предам суду!
— Як буде за що,— кажу,— то можна й зараз предать суду... Позвольте,— кажу, крутнувши вуса,— і мені вас спросить: чого вам од мене треба? Хіба,— кажу,— дворянство на те мене вибрало, щоб на мене кричали, як на лакея?! — Та, се кажучи, ще й шабелькою стукнув. Досадно ж, їй-богу, стало! Що за чортова мати,— думаю: — прилип до мене, як шевська смола до чобота. Так куди! Піп своє, а чорт своє.
— Молчать! — кричить,— вы еще осмеливаетесь рассуждать! Посмотрите в зеркало, в каком виде вы явились к начальнику!
Підвів мене до дзеркала; дивлюсь: козакин мій защепнутий на всі гаплики, медалі висять, і прочее, де розірвалось, позашивано: все обстоїть благополучно...
— Что,— пита,— видите?
— Нічогісінько,— кажу,— не бачу. Чого вам од мене схотілось!
— Как, чего! — знов закричав.— На каком основании вы осмелились явиться ко мне в усах? Вы теперь состоите на гражданской службе, а потому право ношения усов на вас не распространяется.
— З сього б і почали,— кажу,— як не розпространяється, то й виголюсь. Нічого було й кричать, як на живіт: се б,— кажу,— і губернатор і сам міністр так глотки не драв!
— Прошу не рассуждать,— каже,— а исполнять, что вам приказывают: чтобы сего же дня выбрили усы, а не то, я вас под арест посажу!
Далі визвіривсь на прочих і каже:
— Я вас призвал, милостивые государи, чтобы выразить вам крайнее мое неудовольствие за то неуважение и непростительную дерзость, которую вы учинили вчерашнего числа вашим неуместным поступком.
— Позвольте узнать, ваше превосходительство,— почав Пищи-Муха,— в чем заключается неуместный наш проступок, учиненный вчерашнего числа, из которого можно бы усмотреть неуважение к вашему превосходительству и непростительную с нашей стороны дерзость?
(Продовження на наступній сторінці)