– За давніх часів Запорозької Січі, — почав він, – Катеринослав має вже четверте назвисько. Перше було Половиця[4], друге – Катеринослав, третє – Новоросійськ, а четверте – знов Катеринослав. Як зайшли ще у сю Україну мої діди, то в тій Половиці були вже зимовики, а за моєї пам’яті стояло шість хат; жили там: козак Крошка, запорожець Антін Токар і Лазар Глоба. Крошка мав хату, де теперечки гімназія, Токар – де дом-штаб лікаря Роде[5], а Глоба жив на тім місці, де руїни палацу Потьомкіна світлішого[6] і казенний сад, тільки хата його була внизу над Дніпром, під скелею. Тамечки у його й млини були[7]; один саджений на каміннях, а другий – байдачний, задля валюшей. З Глобою жив ще другий козак жонатий, Іван Каплун. Отут же була і власна моя хата, опріч сієї Михайлівської, і ми, три сім’ї, проживали вкупі під одною стріхою кілька літ, бо хата була простора і на дві половини. На тих самих печищах, де ми жили, теперечки, збудована каравульня задля сторожів, що приглядають за казенним садом. Цей Глоба, що розказую, був нежонатий і виселився сюди з Нових Кодаків з п’ятнадцятьма душами кравців, бо промишляв кравецтвом. Любив він і садки розводить; ми з ним удвох всю гору, де теперечки казенний сад, позасаджували деревами. Опріч сього місця, Глоба одмежував собі ще чимало землі біля озера, де теперечки суконна фабрика[8], та, засадивши ще стільки, примежував і розвів навдивовижу сад. Там його, як вмер, і поховали: а жив він більш, як сто літ. І досі у тім саду (теперечки і сей казенний) стоїть кам’яний стовп на могилці небіжчика[9]. Як же звали ще трьох козаків, що жили зимовиками по сусідству біля нас, сього вже не згадаю – забув.
– З чого ж прозвали, – спитав я, – ваші зимовники Половицею?
– От з чого: ще за моєї пам’яті од Нових Кодаків аж до Старих[10] вся гора понад Дніпром вкрита була високим лісом і густими чагарниками, а проміж тії зарослі на полянах і пролісках росла висока трава і ніколи не косилась, бо людей тоді було небагацько, та й зими були сирітські: за всю зиму, було, і місяця не годуєш скотини сіном. Так з того: на сих пролісках росло дуже багато полуниць; було, як поспіють та проїдем повозкою через ті поляни, то обіддя на колесах зробляться мокрі і так почервоніють, неначе обшиті червоним сап’яном. Од сих-то полуниць за давніх ще часів в Січі це місце й прозвали Половицею. Так звалось воно й після того, як зруйнували кіш, та вже як з Кременчука перевели губерню в Половицю і перейменували в Новоросійську, то ця Половиця взяла верх над городом Новоросійськом, що був збудований на другім боці Дніпра при усті річки Самари, де теперечки Горинь[11]. Новоросійськ на тім місці недовго зоставався, бо одного року, не пам’ятаю якого, як піднялась весною на Дніпрі і Самарі вода, так залило і затопило увесь город. З того-то припадку вищі присутственні міста "возвратились вспять" в Кременчук, а нижчі суди – уїзний, земський і поліція – "не боясь воднаго єстества, аки на крилах", перелетіли по Самарі в Новоселицю, ту, що колись за Січі звали Самарою, а по учрежденіЇ губерні перейменували в Новомосковське. Так, кажу, Половиця наша звалась Половицею аж до самого пришествія цариці в нашу Україну 1786 року[12] і до зало-ження города Катеринослава.
– Що ж тоді сталось з вашими зимовиками?
– Всіх нас протурили до чортів; покидали ми і свої хати, і садки, що порозводили. Як стали будувать дворець світлішого, се вже було після проїзду цариці, то почали його спершу, де теперечки шпиталь, а далі велено поставить, де й теперечки стоїть; так, кажу, як стали розмірять хундамент, то на тім місці був у мене посіяний ячмінь, так не дали мені й зібрать і того ячменю – увесь витолочили. Губернатор призвав усіх нас, половчан, і заявив нам, що ми маємо право селиться де схочемо. От найбільша часть виселилась в Сухачівку, а другі – в Мандриківку; тамечки тоді сидів зимовиком козак Мандрика од того і слободу прозвали Мандриківкою.
– Хто тоді був в Катеринославі губернатором?
– Синельников, а після його – Селецький.
– Де ж вони жили?
– В тім домі, де теперечки архієрей живе, бо той дом був казенний і стояв ще до пришествія цариці.
– Чи був світліший в Катеринославі після того, як збудували йому дворець?
– Ні, не був, та казна-навіщо його і збудували, а скільки ж то стратили кошту! Цеглу возили на байдаках аж з Києва; а як цариця прислала для новостроющогося собору панікадила і занавіси, то, бачив я, висіли вони в дворці світлішого. Думали, що приїде. Тоді, як на те ж, ще і німців понаїздило досточортів, тих інженерів, що порались біля Ненаситця, та й не довели діла до ладу.
– А що, тоді більш було в Дніпрі води, як теперечки?
– Е, тоді весело було й глянуть на наш Дніпро!
Як же стали рвать пороги порохом – хотіли, бач, про чистить прірву в Ненаситці задля байдаків – та як про рвали вікову божу греблю, так наш сердешний Дніпро обмілів, ні на що звівся. Од цього і Кодацький поріг виявивсь, а то не було його й видко. Тоді ще й наші кам’янські лоцмани казали тим німцям, що так воно буде, так не дали віри, скажені, простим людям. Не доїжджаючи кілька верстов до Синельникової слободи, чутно вже було, як шумів і гуркотів Ненаситець.
– Чи чуєш, паничу, – спитав Корж, глянувши на мене і усміхаючись, – озивається?
– Як не чуть! – одвітив я, а серце так і затукотіло, як з грудей не вискочить.
Перехопившись через гору, здалека побачили ми Ненаситець. Через гребінь скель, неначе біла грива, перекидалась хвиля і котилась з гори по каменюках, а до неба підіймалась хмара пари, як куриво од великого пожарища.
V
Приїхавши в Синельникову слободу, ми одіслали бричку на постоялий двір, а самі пішли ік Дніпру, щоб глянуть на Ненаситець з тієї скелі, з котрої дивилась на його цариця. Виткнувшись із-за гори, разом кинувся мені в вічі увесь Ненаситець. Мій боже милий!.. Де взять слів і красок, щоб списать твої чудеса?.. Од гори до гори на півтори верстви вподовж загатив господь Дніпро грудами кам’яних скель. Повитикались ті скелі з водної глибини і стирчать, неначе вартова сторожа, а через них з височенного перекату скатертю переливається широкий пласт кришталевої лави, рине, пада, розбивається і люто, скажено біжить через десятки кам’яних перекатів, гуде, гримить, хряпа, клекотить і виє на сто голосів. Хвиля обганя хвилю, випручуються, стрибають через кам’яні гори, б’ються, киплять, розсипаються шмарагдом і яхонтом і висвічуються веселкою.
Того дня пропускали через пороги шість барок і чотири плоти. Дивлячись, як вони проходять, холоне на душі; в грудях спирається дух. На середині Ненаситця, проміж двох високих скель, проходять судна. От виявиться барка, здалека здається вона неначе човник і пада сторч в глибиню, – щезне, біжить десь там під водою, вихопиться і знов пірне, тріщить і стогне. Оком не змигнеш, як вже вона й промчалась по дванадцятьох перекатах і, як стріла з лука, вилітає на тиху воду. Люди на барці падають навколішки і, простягаючи до неба руки, дякують бога за спасеніє, а далі, чуєм, вже й озиваються веселою піснею, і байдуже їм, що другі за ними борються ще з смертю і гадки не мають, чи помилує-то їх господь. Правдива чоловіча натура: аби нам було добре!
Suave, marі, magno turbantіbus aequora ventіs.
Eterra magnum alterіus spektare laboreum[13].
Лукрецій
Барки щасливо пройшли через Ненаситець, а один із плотів, збившись з бистрини (фарватеру), трапив між каміння, і тисячі колодок в лікоть завтовшки потрощило і розметало на дрібні тріски.
Як пройшли барки і плоти, старий показав мені на дві стопи, висічені на тій скелі, з котрої ми дивились.
– Отутечки, – сказав він, – на сім самім місці, стояла цариця і дивилась, як її флотилія проходила через Ненаситець.
– Хіба і ти був тоді тутечки? – спитав я.
– Як же; я був в Нових Кодаках, де вона з тиждень жила, і при заложенії собору.
Ми посідали на скелі, щоб подивиться ще на боже чудо, і я попрохав Коржа розказать мені про путешествіє цариці по нашій Україні. Старий згодився і так почав своє оповідання:
(Продовження на наступній сторінці)