– А що ж, – кажу їм, – через наші ж хутори іде не абиякий шлях, та й землі ще чимало – є де селиться, так подамо прошеніє, щоб наші хутори перейменувалися в село або в слободу. – От і дали мені довіреність од обчества трьох сіл: Нових Кодаків, Дійовки і Сухачівки, бо найбільш виселилось з сих сіл. Так ото і подавав я в катеринославську казенну палату прошеніє, а палата і прислала до нас асесора Мартина Коваленка огледіть наші хутори; і як він зробив доношеніє, що місце сподобно для селенія, то палата утвердила і предписала указом Дійовському волосному правлінню "о безпрепятствінном населенії слобожан понад річкою Сухою Сурою". Після цього, як намножилось у нас переселенців, я знов подавав прошеніє і "о наіменованії наших хуторів селом чи слободою". Так казенна палата вдруге прислала того ж Мартина Коваленка. Приїхав він до мене і зібрав громаду. "А що, хлопці, — пита, – як будемо звать ваші хутори?" Одні кажуть: "Нехай буде Качалівка, по прізвищу осадчого Качалки". А другі: "Нехай Коржівка, по прізвищу нашого повіреного: він, кажуть, нас первий і до себе поприймав". Так я вже не схотів, кажу: "Не хочу я марної світової слави ні собі, ні моєму хрещеному батькові, вигадуйте яке-небудь інак прізвище". От Мартин Коваленко бачить, що між нами така незгода, і каже:
"Слухайте, панове громадо, нехай ваші хутори йменуються слободою Михайлівкою во ім’я народившогося великого князя Михайла Павловича!" Громада на це згодилась, а палата паки предписала указом: "Опубліковать всім волостям о названії наших вольних хуторів слободою Михайлівкою".
Скінчивши, старий спитав мене, чи не хочу я вернуться до хати.
– Ні, — одказав я, – тут так гарно, так легенько дихать, посидьмо ще трохи.
– Ну, сількісь, – пробубонів дід, – я тобі ще розкажу, яке нас лихо спіткало з сими панами, бодай їх!..
От ми й посідали на ослоні біля каплички, і старий так почав:
– Хвалити господа, все було так гарно, спокійно, як от… нечиста мати понаносила до нас тих панів, та й стали вони захоплювати наші землі. Петро Петрович Панчинський, секретар Кременчуцького губернського правлення, самоправно одмежував собі три тисячі десятин нашої землі і населив собі аж дві слободи; а Олексій Іванович Верминка – тисячу п’ятсот. Один захопив Сухую Суру, а другий – Мокру, та так приперли нас, михайлівців, кодачан і дійовців, що не було у нас ні водопою, ні паші для скотини; а мене – так і з хати вигнали: в моєму дворі вісім семей панських хрестян поселили. Не повіриш, паничу, яке лихо припало! Тоді ще вмерла у мене жінка, так мені довелось з сиротами блукать по чужих кутках.
Що тут на світі було робить? От ми і зібрали з трьох сіл одну громаду, поміркувались та й надумали – ви брать повіреного і доходить вже правди по судах. Бодай вже не довелось судиться ні одному доброму чоловікові. На сій раді в один голос, як вже я не одмовлявся, вибрали мене повіреним, не тільки за землі, а й за всі діла, які б там не трапились. Отож, як дали мені ту довіреність, я й почав клопотаться, од нижчих судів аж до вищих. Чого вже я не робив, як не побивався, скільки й кошту стратив, а все-таки нічого не вдіяв. Ну, вже й суди тоді були!
Не знаю, чи вони і теперечки такі, нехай їм абищо!.. Та вже, на наше щастя, государ Павло і прислав в Катеринослав ревізорів Кушелева і Олексієва, – так я до них: от вони, спасибі їм, зараз і предписали губернському правленні дать нам пораду на основанії законів. Отаким-то побитом ми й оборонились од Панчинського: зараз-таки і зігнали дві його слободи з наших земель; а з Верминкою нічого не вдіяли, бо він на те рішення губернського правлення "апелював в сенат". Так от за сю Верминчину землю і за Кодацьку, що під город забрали, та й по питейному одкупу посилав я до царя два прошенія. Два роки ждали указу, та й не діждались! Нічого робить, треба було самому їхать у Москву та Петербург. Важко фукать ту правду по цих великих городах і вам – панам. Натерпишся і наплачешся, поки її знайдеш, коли-то ще й знайдеш, – а то ж мені, простому чоловікові, не дуже ще й письменному, гірко доводилось! Та вже милосердний бог не покинув нас і там…
Приїхавши у Москву, зараз подав я прошеніє в департамент сенату. Заглянули у моє прошеніє і звеліли мені, щоб я через тиждень навідався. Прийшов я через тиждень, от знов велено прийти через тиждень, – та так і почали тижнівками годувать; воно б, мовляв, і добре, бо прохарчивсь – нічого вже й їсти, так цими ж московськими тижнями і мухи не нагодуєш. Та вже що помогло, ніяк, паничу, і не вгадаєш: сміх, та й тільки!..
З нудьги було вештався я по місту: до Кремля піду, розглядую ті ворота, що неначе церкви побудовано, дивлюсь на ті дива, на цар-колокол, що як улізеш у його, то неначе в клуні опинишся, на царицю, чи пак на царя-пушку, що витріщилась на тебе, мов те жлукто. Правдиві дива! Скільки на них кошту стратили, а дзвін не дзвонить і пушка не стріля!.. Однак думаю собі: як вернусь додому та стану своїм розказувать про сі дива, то щоб ще не завдали мені брехні, візьму, думаю, мотузок та й виміряю і дзвін, і гармату. Тільки розгріб сніг біля гармати та став мірять, аж дивлюсь – біжать до мене з абахти два москалі. "А що ти робиш?" – питають. "Хіба не бачите, – кажу, – гармату вимірюю". – "Как ти смів, сякий-такий, – гукнули на мене по-московськи, – казенну пушку вимірювать!" – "Вона ж, – кажу, – од цього не поменшає!" – "Брешеш, – закричали, – ти што-то хатєл з царською пушкою сдєлать, ступай на абахту!" Вхопили мене під руки та й повели. "Не турбуйтесь, – кажу, – люди добрі, мене вести: невеликий я пан – і сам піду!" Привели до вартового офіцера, а він і пита: "Що ти з пушкой дєлал?" – "Міряв", – кажу. – "На что?" – пита. Розказав йому нащо; не йме віри. "Врьош, – каже, – ти што-небудь недоброє замишлял, признавайся!" – "Нічого, – кажу, – ні признаваться, ні вигадувать, з такою махиною нічого не вдієш, хіба тільки зміряєш". Так що вже йому не казав, все своє товче: "Врьош" та й "врьош". Обридло мені з ним балакать, от я йому й кажу: "Коли ви такі розумні, що вас ніяк не обдуриш, то нічого робить, треба вже признаться: "Хотів, – кажу, – вкрасти вашу пушку, так вимірював, чи влізе вона мені в кишеню". Деякі москалі, слухаючи, стиха усміхнулись, а офіцер розсердився, аж зашарівся з досади – облизня, бачиш, піймав. Далі насупився та й каже: "Ну, галубчик, не прогнєвайсь, я тебе не одпущу з абахти, поки не прийде діжурний". – "Спасибі вам, – кажу, – за вашу ласку; тутечки тепло і весело: багацько людей, а я січовик, звик з людьми жить".
Увечері прийшов діжурний, ще молодий, а вже прем’єр-майор, щось таке – чи грап чи князь; зараз став мене розпитувать. Бачу, що цей розумніший од вартового. Зараз спитав: відкіля, за чим, чи є в мене бумаги? Показав йому мої бумаги – "довіреность, свідетельство" – та й розказав, як важко мені шукать тутечка тієї правди і яке моє гірке життя в Москві. От він вийняв з кишені записну книжку, записав моє прізвище, по якому ділу приїхав та й каже: "Мій дядінька сенатором, так я його попрошу об твоєму ділі". – "Будьте ласкаві, — бог вас за це не оставить!" Звелів мене випустить. Подякував я його, та, правду казати, і в голові собі не клав, щоб з цих обіцянок вийшло що путяще.
На четвертий день після сього навідався я в сенат; тільки що вгляділи мене писарчуки, так і загомоніли: "Прийшов той запорожець, що намірявсь цар-пушку вкрасти і в кишеню сховать!" Вхопили мене за руки та й ввели в просторий покій, де пишуть; далі один постарше і гука: "Ведіть його в присутствіє!" Бачу, такий вже приказ їм був. Ввійшов я в те присутствіє, дивлюсь – самі генерали, в кавалеріях, в хрестах, в звіздах… Як побачили мене, так всі і зареготали. "Маладєц казак, – кажуть, – хатєл цар-пушку вкрасті; в карман спрятать!" – "Так не дали ж москалі, — кажу, – кріпко пильнують, бодай їх!" Багато дечого вигадував їм; шуткували, сміялись; далі один підступив до мене та й каже: "Племенник мій говорив мені про твоє діло, так я розсматривав оноє, воно справедливе і не сьогодні так завтра буде рішено в твою пользу". – "Пошли вам, господи, за те щастя і здоров’я, – кажу, – та спасибі і цар-пушці, нехай вона царствує; без неї тутечки в Москві, може б, мене і лунь вхопив". Отсією ж то цар-пушкою встрелили і Верминку: сенат звелів одібрать і од його загарбану од нас землю.
Після сього поїхав я в Петербург клопотаться за Кодацьку землю і за винний одкуп. Приїхавши, пішов я до царського докладчика Муравйова; от він, спасибі йому, звелів познаходить мої прошенія, що я ще позаторік подав на височаише імя, доложив государеві, а государ звелів сенатові рішить наше діло не в очередь. От сенат присудив кодачанам жить на городській землі з тими привілеями, які має земство; об чім предписано воєнному губернаторові, дюкові Рішельєві, а мені видали до рук копію, щоб з нею явився я до катеринославського губернатора Герта. І винний одкуп не вдержався б, так опізнились – поробили вже контракти з одкупщиками. Отак-то при помощі божій повершив я громадську управу і повернувся додому со славою велією. І досі цінують мені слобожани, а може, і після моєї смерті, коли – то ще не забудуть, згадають мене добрим словом.
ІІІ
(Продовження на наступній сторінці)