— Щоб мене запричастить, бо я сьогодні вмру...
— Бог з вами, тату! — кажу.— Що се ви вигадуєте?.. Ви ж, хвалити господа, здорові.
— Роби,— каже,— що тобі кажуть: як вмру без покаянія, то на твоїй душі буде гріх.
Привіз попа. Увійшли у хату, дивлюсь — батько сидить ні покуті, вже й сестри, що заміжем, поприходили. Глянув на його батюшка та й пита:
— Що се з тобою, Сидоре?
— Сьогодні вмру,— каже,— висповідайте і запричастіть...
— Бог з тобою, Сидоре! — каже піп.— Ти ж здоровий! Коли хочеш, щоб я тебе запричастив, говій; а так,— каже,— не можна, гріх!
— Як збрешу, батюшко,— одказує батько,— то буде мій гріх, а як я умру, то буде і мій, і ваш!
Звелів нам піп повиходить з хати, а як висповідав і запричастив, знов нас позвали. Сестри стали голосить, а я з братом дивимось на батька, якось не ймемо віри, щоб він вмер.
Одімкнув батько скриню, витяг капшук з грішми та й каже нам:
— Нехай хата достається меншому, тобі,— каже до мене,— двісті рублів на будову, а сестрам по п'ятдесят,— Живіть,— каже,— як і жили чесно, не забувайте батька й матері, то й ваші діти вас не забудуть!
Сів біля столу та й став згадувать про Івана.
— Сьогодні,— каже,— побачусь з ним! — Так розказує, неначе здоровий. Коли разом як зітхне, та руку до серця притис і пильно на нас споглянув; далі зітхнув удруге та й схилився на стіл; до його — неживий! Не схотів піп поховать, так ото,— каже,— виїздив суд і пороли... Лікар казав, що у покійника була якась хороба у серці.
Ну, як розказав мені Павло, так я зараз догадавсь, що се, мабуть, утретє до кума приходило. Дуже мені жаль кума: добра і чесна була людина; і теперечки, як ідеш побіля Вербівських хуторів та глянеш на вітряки, то жаль так І вхопить за серце: всі крутяться, а кумів стоїть собі похилившись, — нема вже мірошника, царство йому небесне!