— — Він,— кажу,— батьків син, а я синів батько, так от нащо!.. Будьте ласкаві,— кажу,— скажіть, де він?
— У нашій роті служить,— каже,— тільки теперечки його нема на ротному дворі — пішов на муштру.
— Де ж та муштра у вас? — питаю.
¦ — На вигоні, — каже, — от як підеш сією вуличкою, то сам побачиш, де вони марширують.
Пішов я вуличкою, Іду, неначе хто у спину мене штов-ха, а серце токотить, як з грудей не вискочить. Тільки виткнувсь Із-за вугла, аж бачу — дибаютв москалі рядками. Зблизивсь, дивлюсь — як не повилазять, так ніяк не пізнаю, де мій Іван: усі москалі, як один, і дибають, і стоять. Дойшов до командира, роздививсь — аж третій москаль скраю мій Іван. Як скрикнув: "Іване!", а він до мене "Батьку!" Оком не змигнуть, як ми вже один одного до серця тулили І чоломкались: здалось мені, неначе я на небі опинився!.. Коли чую — командир репетує:
— Смирно!., як ти осміливсь, сякий-такий, з хронту виходить?.. Палок!
Іван одчахнувсь од мене, стоїть наввипинки перед командиром і на батька не дивиться...
— Не во гнів вам, ваше благородіє,— кажу,— я його батько, щоб ви знали... Побачивши батька, — кажу,— вийдеш з самого раю, не то з вашого хронту!
— У хронті, — одказує командир,— нема ні батька ні матері. Він добрий син, а несправний салдат, а несправних б'ють...
— Не хваліть,— кажу,— і не бийте; а коли вже вам схотілось вибить, то вибийте мене: вам за се ще подякую, богу за вас помолюсь!
— Я,— каже,— не маю права тебе бить, не маю права і його простить!
Поки ми отак розмовляли, і паліччя нанесли; зняли з сердешного Івана мундир, вхопили два москалі за руки, розіп'яли І почали дубасить. Я плачу, кривавими сльозами вмиваюсь, до ніг кланяюсь командирові, землю їм та прошу, а сина б'ють... Однак, як не били, а голосу він не подав, щоб ще гірш не завдать батькові жалю. Як скінчилась муштра, командир підізвав до себе Івана і на мене кивнув. Підійшов Іван і я; а командир і пита мене:
— Чи довго, старий, прогостюєш у нас?
— Як так,— кажу,— будуть обиджать мого сина, то я не хочу не то у вас гостювать і по світу ходить!
— Не сердься, старий,— каже,— за битого двох небитих дають та й не беруть! Я,— каже,— твоїм сином доволен: справний він по службі і поведенія хорошого.
— Ще ви,— кажу,— І в вічі його не бачили, як я вже знав, якого він поведенія!
— Ну,— каже,— нехай же він погуляє з тобою: увольняю його од усякої служби, нехай тільки ходить на вченіє раз у день.
Подякували командира та й пішли.
— Ну, та й сваркий же твій командир,— кажу,— і батькові не вважив.
— Ні, тату,— він у нас добрий; бачите, вибив і пожалував!.. Я б,— каже,— ще готов стільки прийнять за те, що позволив з вами побути.
Привів мене Іван до себе на кватиру. Повиймав з чамайданчика свої книжки, з писанія мені прочитав; вже й малювать навчивсь: змалював на пдпері нашу хату, та так живо, тільки глянув, зараз і пізнав: так само і верби, і колодязь біля хати, і вітрячок. Цілий тиждень з ним бавився, знов мене втішав, як і до некрутства.
— Знайдіть мені, тату,— каже,— дівчину, я прийду до вас в одпуск, одружусь та й візьму вас до себе; а брати будуть доглядати матір, а я вас...
— А як,— кажу,— поженуть вас на війну?
— А що ж, —каже, — карай боже сим, тоді візьмете мою жінку і поїдете собі додому.
За тиждень, що з сином прожив, зовсім одужав, де та у біса хороба поділась. Вернувся додому веселий, думаю собі: "Справді оженю Івана та й поїду до його жить; може, приведе мене господь і унука отак виносить, як собі сина". Щомісяця присилав мені Іван письма; та так гарно став писать, що раз, як показав голові, так він аж зацмокав.
— От якби такого,— каже,— нам писарчука добути! Раз перед великодніми святками прислав нам Іван письмо. Пише, що з турком війна, так і їх рота іде у Туреччину. Слухаючи ту звістку, не знав я, чи мені журиться, чи ні, бо Іван дуже зрадів, почувши про ту гаспидську війну... З Туреччини Іван прислав два тільки письма: перше з-під Шумни — дав звістку, що почепили йому кавалерію, а друге — з Волощини, що зроблено його унтером. Скоренько після сього письма почули і про замиреніє. "Ну,— думаю собі,— хвалити господа, теперечки і син не забариться; вже й гарну дівчину у Павлограді для його намітив: міщаночка і хорошого роду". Кілька днів після того, як почули про те замиреніє, увечері сиджу собі у вітрячку, мелю та згадую про сина, коли так ненароком зирк — аж на сволоці над ступами щось сидить: не звір і не птиця, неначе купа, чорна, як сажа, і голова у його, і очі, сидить і пильно дивиться на мене, а далі чую й каже:
— Сидоре, сьогодні твій син Іван помер!
Як се почув, то неначе у мене хто серце з грудей вирвав, задзвонило у ушах, кругом мене усе покотилось; так я, як неживий, бебехнувся об поміст... Мабуть, довгенько і лежав, бо як опам'ятувавсь, то вже й каганець погас, і жито перемололося, що засипав. Засвітив світло, так мені сумно, гірко; помоливсь богові та й став згадувать, як воно мені привиділось. Чи не приснилось, думаю, так ні — не спав. От я узяв ніж та й зарубив на стінцї: третє октября.
— Ось подивися лишень, Грицьку, — каже, показуючи на стінку,— і теперечки ще видко.
Глянув я, аж справді: три дірочки, а зверху десять палічок, — цебто третє число і десятий місяць, октябрь; так, бачите, зарублюють неписьменні люди.
— Ну, розказуй, Сидоре,— кажу,— розказуй.
— Так ото,— каже,— як зайнялось на світ, пішов я у Юр'ївку до батюшки, розказую йому і плачу; а він як почне мене лаять: "Як тобі, Сидоре, не гріх,— каже,— казна від чого вбиваться та прогнівлять господа! се тобі приснилось або здалось!"
Так чого вже мені батюшка не казав, як і я себе не вспокоював, а все мені здавалось, що мого Івана нема вже на сім світі. На Івана пішов я до церкви, даю попові коповика, щоб одправив молебень, та й кажу:
— Будьте ласкаві, батюшко, одправте панахиду по Івану.
А піп:
— Хіба він помер?
Так я схаменувсь та й кажу:
— Не я се вам казав, се, мабуть, казала моя душа! Минулась весна, наступило й літо, а од мого Івана нема ніякої звістки. Та вже заїхав до мене знакомий лемонтирщик і сказав, що та рота, де служить мій син теперечки кватирує у Романковій. От я, не гаючись, і пішов у Романкову; думаю собі: "Треба довідаться, як нам молиться за здравіє чи за упокой, і в який день поминать". Прийшов у Романкову, знайшов ротний двір; дивлюсь — багацько ходить москалів, а мого Івана нема. Стою біля воріт, боюся й питать; коли підійшов до мене один москаль та й пита:
— А чого тобі треба, чоловіче?
~ А що,— кажу,— нема вже у вас Івана Кравченка, батькового сина?
— Нема,— каже,— помер.
— Коли ж він помер? — питаю, неначе і не жаль мені його.
— Піди,— каже,— у канцелярію, то там тобі скажуть.
Пішов я в канцелярію, дав писареві четвертака, от він пошукав у бумагах та й каже:
— Іван Кравченко, батьків син, помер 3 октября 1828 году.
Так оце раз. А вдруге так було. Годів з три після смерті Івана увосени іду я у вітрячок, а жінка заходжується хату мазать. Навернув я на вітер свій вітрячок, засипав жита, та, запаливши люльку, і сиджу собі. Коли зирк вгору — аж сидить таке саме, як і тоді, і на тім же місці, на сволоці над ступами, і дивиться на мене. Так мене холодом і окотило, дарма що вдень... Дивилось-дивилось та й каже:
— Сидоре, твоя жінка вмерла! Схопився я, як скрикну:
— Щезни, не ходи до мене: цур тобі! А воно:
— Ще раз,— каже,— до тебе прийду! — та й щезло.
— Перехрестився я, стою як опарений, коли чую —щось тупотить; виглянув у віконце, дивлюсь,— біжить менша дочка.
— Ідіть швидше, тату,— каже, ледве переводячи дух,— глинище матір задавило.
Прибіг я до глинища — вже одкопали; дивлюсь — лежить моя жінка нежива.
Так отакі-то мені на віку притчі лучались, кажу ж тобі, що я вже ляканий! І що воно таке, — каже, — не розчовпе і сам німецький батько, не то ми з тобою, Грицьку.
— А втретє ще не бачив? — спитав я Сидора.
— Ні,— каже,— ще не бачив.
Годів через два після сього, як оце розказував мені кум, приїздить до нас варваровський прикажчик, побачив мене та й каже:
— Грицьку, наш мірошник дуба дав.
— Чи справді? — кажу.— Я ж його бачив на тім тижні, здоровий був.
— Е, на тім тижні, — каже, — а позавчора вмер, як кажуть, скоропостижно. Сьогодні,— каже,— і суд прибіжить, будуть різать.
Почувши це, пішов я на кумів хутір; приходжу — вже й поховали. Став я розпитуваться, з чого й як він помер. От старший син Павло і розказав мені.
— Увечері,— каже,— тільки що світло засвітили, прийшов з вітрячка батько та й каже мені: "Запряжи кобилу та швидше їдь до батюшки, нехай приїде з святими дарами".
— Нащо, тату? — спитав.
(Продовження на наступній сторінці)