— Сьогодні одрікся він од батьківської віри, — додав дід, — побачимо, чи довго ж він бавитиметься з своєю ляхівкою!..
Кобза усе чув, що старий розказував, і хотів глянуть на його, бо знайомий голос був, так ніяк не зміг одвести очей од молодої, і, вже як пішли польського танцю по других покоях, тоді тільки він озирнувсь.
— Здоров був, Барило! — скрикнув Кобза, протягуючи до старого руку. — Яка нечиста мати тебе сюди занесла?
— А тебе яка? — спитав дід, усміхаючись.
— Я тутечка не один, — прошепотів Кобза.
— І я не один!
— Хто ж ще з наших січовиків?
— Побачиш…
— Та й гарна ж молода! — стиха промовив Кобза, зітхнувши.
— Отакої ще! Ти ж жонатий?
— Ні… — одказав Кобза, понурившись.
— Як ні?
— Не питай…
— Тим-то, бачу, у тебе і очі рогом лізуть на чужих жінок?..
— Я думав, що кращої од моєї Зіньки на світі не було, аж бачу…
Кобза не договорив, бо пари танцюрів увійшли у залу, і він знову витріщився на молоду. Як проходила княгиня побіля того вікна, де стояв Кобза, то знов на його поглянула і так ласкаво, привітно, що здалось йому, ніби ще й усміхнулась…
Після того танцювали краков'яка і другі танці, а ото, як натомились, то шляхетство розійшлось по кружганках потягнуть люльок та посмакувать трунків, а пани і панянки, побравшись за руки, розходжували по залі. Молода княгиня поруч з якоюсь панею підійшла до того вікна, де стояв Кобза, і хоч розмовляла по-польськи, однак він усе зрозумів.
— Подивись, — сказала молода, показуючи на Кобзу, — який гарний козак.
— Гарні в нього очі, неначе гранати блищать, — одказала пані, пильно дивлячись на Кобзу, — тільки груба хлопська тваж [27].
— Така врода мені миліша, чим жіноча красота нашої шляхетної молоді.
— Глянь, глянь, як він на тебе дивиться! Ти його причарувала, він закохався в тебе!..
— Що ти вигадуєш, — одказала княгиня, почервонівши, — як-таки можна хлопові закохаться в княгиню, сього йому і на думку не спаде.
— Не знаєш ти, бачу, сих схизматиків, вони такі смілі і необачні, що не то закохаються у княгиню, а ще думають, що вони такі ж люди, як і ми!..
— Однак усе ж таки люди… Знаєш, що я тобі скажу? — княгиня понурилась. — Я превелика грішниця, мені жаль їх, жаль схизматиків. Патери кажуть, що менш гріха диявола пожаліть, як схизматика.
— Молись до найсвєнтшої матки, щоб вона, милосердна, одвернула тебе од сього великого гріха.
— Молюся, од щирого серця молюся, а як гляну на їхні муки, на їхню прихильність до своєї віри, то так мені зробиться важко на серці, що часом і сльозами вмиюсь…
— Бач, яка чула!..
Як шляхта трохи оддихала, знов почали вибрязковувать мазура. Люди, що поодходили, давили один одного, проштовхуючись до вікон.
Молодої вже не було в залі, оддихала вона на ганку, де зібрались магнати і значні пани і панни. Ніч була тихая, теплая, пахло бузком, конвалією, а наокруги ганку горіли каганці і розмальовані ліхтарі, скрізь порозвішувані на деревах.
Кобза з Остапом одійшли од вікна, спустились з гори і, обігнувши кружганки, притаїлись біля ганку.
Магнати вели розмову про політику: дуже сварились на запеклих схизматиків, за запорожців і нарікали на московського царя.
— Чого вже не роблю, — казав Єремія, — з тими гаспидовими схизматиками, а нічого не вдію: сотнями вішаю, четвертую, саджаю на палі, а вони ще гірш підіймаються, лютують. Щодня то там, то там убивають моїх жовнірів, захоплюють обози, підпалюють магазини з хлібом і припасами.
— Так саме і у нас, у Литві, — додав Олбрехт Радзівілл, — особливо ті диявольські пінчуки багацько лиха нам наробили. В Могильні замордували єзуїта Андрія Боболія; в Пінську і Янові вирізали усіх ксьондзів; в Несвіжі забили шість єзуїтів і багацько шляхти і жидів, у Новогрудках спалили єзуїтський кляштор разом з патерами.
— Пінчуки то все одна пся крев козацька, — сердито гримнув Єремія. — Якби на мене, то я всіх би на шибеницю, до останнього викоренив би.
— А хто буде тоді отбувать панщину? — загомоніли деякі пани…
— Латво [28] казать, усіх на шибеницю, — озивались другі. — Схизматиків до сто дзяблів, і прядива на вірьовки не настачишся!..
Молода княгиня скрикнула і з ляком зскочила з свого місця. За ганком щось гепнулось і затріщало, продираючись між кущами, а далі чутно було, як побігло з гори. Усі пани, скільки їх не було на ганку, хутко підійшли до молодої з запитанням, що їй прилучилось? Княгиня з переляку тріпотіла і зблідла як стіна.
— Хтось, — одказала вона, боязко озираючись, — із-за ганку зірвав з мого плеча шлюбову квітку!..
— Неслихане зухвальство, Єзус-Марія! — скрикнув Єремія, ударивши кулаком себе в груди. Потім узяв за руку княгиню і стиха промовив:
— Заспокойся, моя крулево, заспокойся; на дні морськім знайду винуватого і покараю, як ще нікого не карав!..
Єремія хутко зібрав усе шляхетство, військових, розказав їм, що здіялось, і, хижо озираючись, додав:
— Панове! Рятуйте мій гонор, об однім тільки вас благаю, приведіть мені його живого!..
Музики стихли, бо вся шляхта і військові розбіглись по парку шукати злодія. Крик і гомін огласився наокруги замку; бряжчали бронею, тупотіли, бігаючи по доріжках, і гукали, перекликаючись між собою. Переполохані панянки тулились по кутках, як овечата розігнаної вовком отари. Єремія то розходжував по покоях і всіх заспокоював, то виходив у парк, і кожного, кого б не стрів, нетерпляче питав:
— Піймали харциза, піймали?
На ганку пані обступили молоду княгиню і дивувались, кому б зірвать ту квітку.
— Коли він злодій, — міркували вони, — то латвій було б йому хапнуть за дороге намисто, як за квітку…
Молода трохи заспокоїлась, з блідої почервоніла вона, як маківка; однак як почулось з парку: "Ловіть, держіть, спиняйте!", княгиня з жахом зскочила з дзиглика, знов зблідла, аж дух сперся у грудях, і прислухалась, ніби боялась, щоб не піймали того, хто її скривдив; а як огласилось: "Піймали, піймали!", то вона знов упала на дзиглик і, закривши рученятами очі, схилилась на бильце, неначе зомліла. Пани, почувши звістку, що піймали злодія, дуже зраділи і по-ляському віншували Єремію з долоннею. Знов огласився гомін по парку: "Ведуть, ведуть!", і східці ганку, як лавою, вкрились шляхетством, жовнірами, а попереду з зв'язаними назад руками йшли Кобза й Остап. Вів їх на ланцюгах стременний князя пан Щука, найлютіший катюга з челядинців Єремії. І з виду він більш походив на звіряку, як на чоловіка: вирлоокі перекошені очі дивились хижо, ніс з роздутими ніздрями задрався догори, широка челюсть, не перестаючи, ходором ходила, неначе переминала жвачку, пика, як решето, була поковиряна віспою. Замордував він з приказу Єремії не одну тисячу православного народу найлютішими муками, які вигадували тоді безбожні єзуїти, що вчились лікарству не задля того, щоб рятувать людей, а щоб їх катувать…
Зійшовши на ганок, Кобза сміло озирнув на панів, і його погляд зупинився на молодій. Стояв він у червоному жупані, бо як піймали, то стягли з його свитину, що була зверху.
— Січовик, січовик! — загомоніли пани.
— Була при йому броня? — спитав Єремія Щуку, люто скинувши очима на Кобзу.
— Не було, яснеосвіцоний князю, — одказав Щука, вклонившись.
— Е, якби була! — пробубонів Кобза.
— А такий гладкий і завзятий, — знов почав Щука, — що насилу десять чоловіка його подужали; деяким таки добре надсадив бебехи…
— На палю схизматика, харциза! — перехопив Єремія.
Почувши такий приказ, молода княгиня швидко схопилася з дзиглика і підійшла до князя.
— Не він зірвав квітку, — скрикнула вона, — я тільки що його бачила біля вікна в залі!
— Кому ж більш, як не йому! — озвався Щука. — Хто стояв біля вікна, той і теперечки стоїть, їх оточили вартові, а сей і втікав, і оборонявся.
— Не він, кажу тобі, — сердито одказала молода, похмуро глянувши на Щуку, потім, повернувшись до Єремії, виразно промовила: — Гоноровим словом ручаюсь тобі, князю, що не він!
— Ну, так сього на палю! — гримнув Єремія, показуючи на Остапа.
— Як так, — озвався Кобза, — то карайте мене, я зірвав квітку, а неповинного пустіть на волю!
— Бач, який запеклий, — шепотіли пани.
— Лже, лже, не він, не він, — заверещала молода.
— Щоб нам не помилиться, — перехопив Єремія, — так обох на палю!
— І сам цар Соломон, — озвався ксьондз Заленський, — не вигадав би розумніше.
— Князю, — поважно промовила молода, — мене скривдили, і я одна маю право карать і милувать, за що ж ти хочеш накинуть на мою совість дві смерті?.. Найсвєнтша матко, змилуйся! — і княгиня простягла до неба руки, — сьогодні, по твоїй волі, я загубила навіки мою долю…
— Заспокойся, моя дитино! — перехопив Заленський, узявши молоду за руку і скинувши оком на Єремію. — Князь жартує, жартує!..
(Продовження на наступній сторінці)