— Моя крулево, — додав Єремія, — ти в моєму замку господиня: твоя воля, твоя й сила, і я твій слуга; приказуй, усе так буде, як ти бажаєш!
— Обох милую! — княгиня зняла з грудей шпильку, осипану самоцвітами, і оддала Щуці. — Обох на волю! Лучче грішить милуючи, як караючи.
Щука взяв подарунок, доторкнувся устами до сукні молодої і щось прогарчав собі під ніс. Княгиня гордим поглядом глянула на Кобзу і величаво пішла у покої. За нею розійшлись і пани; деякі хотіли були зостаться ще на ганку, так Єремія попросив їх до покоїв.
— Після такого ласкавого суду, — додав він, — я не поручусь, щоб кому-небудь з вас не зірвали голови з плечей.
Як усі вже пройшли у покої, Єремія прошепотів до Щуки:
— Обох у куну! Обох на палю! — і, ввійшовши в залу, зачинив за собою двері.
Поки ото возилися з Кобзою, настав час і вечері. Заграли музики польську проходку, і Єремія повів молоду княгиню до столу, а за ним парами і всі пани. За вечерею молоді сиділи рядочком і обоє якось смутно виглядали. Княгині нічого вже було до Четвертинського бісики пускать, бо волю найсвєнтшої матки довела до скутку, а князя, може, скребла совість, що одрікся од батьківської віри, од руського посемейства, і прихилився до ляхів.
Однак веселому товариству і байдуже до їх було. Турині роги і келихи, чарки зо всякими напитками і стародавніми медами переходили од пана до пана, а як стали ото пить за здоров'я молодої, то вже пили вони з її черевичка. Крик, галас, стрільба з гармат, мущирів і гаківниць огласився по всій околиці. Сполохнуте уночі гайвороння літало по парку між деревами, крякало і билось крилами об віти. Не було спокою і горобцям. Бенкет закінчився огневими штуками, яких ще не бачили на Вишневеччині: те крутилось і тріщало, а те пукало і гуло; здавалось, неначе небо загорілось. Молодих з музиками, гуком і гомоном повели спати в особливі, задля їх убрані покої. За ними розійшлись магнати і значні пани; зосталось тільки шляхетство й військові, і довго ще хлюпались у тих напитках, як жаби в болоті.
Єремія повів патера Заленського на свою половину, бо там зібрались гінці і посланці, присланії до князя з Крулевства, Литви, Києва і Запорожжя.
IX
Недобрі вісті чекали Єремію. Розпитавши декотрих посланців, що діється, звідки вони приїхали, він забрав листи і звелів одвести їх до маршалка двору, щоб нагодували і розмістили по офіцинах.
Перший лист Єремія почав читать з Кодаків. Страшно було глянуть на його вид: брови насунулись, очі викотились, судоргою повело уста, неначе трясця його трясла, і гой папір, що держав він у руці, дрижав, як на осиці лист. Патер Заленський, притаївши дух, не спускав очей з князя, і по його похмурому виду, здавалось, бачив, що там написано на папері. Дочитавши, Єремія зобгав у жмені лист і кинув його на долівку. Кожний лист, що читав він, дратував його; то зарегочеться, неначе саме пекло засміялось, то розірве на шматки і, запінившись, топче їх ногами.
— Які се вісті, — несміло спитав Заленський, тебе, князю, засмутили?
— Такі, що превелике лихо віщують нашій Речі Посполитій, — одказав Єремія, похмуро дивлячись. — Запорожці утроїли своє військо: Хмельницький повертається од хана і веде з собою орду, і од Дону до Карпат, і од границі царя московського до Чорного моря підіймаються козаки, цехові і чернь. Народ кида слободи, оселі і, неначе хижий звір, ховається по лісах, пущах і драговині…
— Що ж роблять у Білій Церкві наші гетьмани Потоцький і Калиновський?
— Одібрав і од їх листи; один на другого доказує, видко, що нема між ними доброї згоди.
— Як до чого припаде, то помиряться!..
— А може, й Хмельницькому доведеться їх помирить!..
— Заховай нас од сього лиха, найсвентша матка! — скрикнув Заленський, перехрестившись. — Що ж роблять у Варшаві? — спитав він з перегодом.
— У Варшаві бенкетують собі та бавляться ігрищами. Один одного запобіга, обманює, кожний задля себе; їм і байдуже, що діється наоколо і в тутешнім краї.
— Як на мене, князю, то нічого й хлипать; нехай підіймаються, нехай бунтують, нам же прибуде з того більш користі. Знов задамо їм такого ж чосу, як десять років назад завдали під Кумейками, на Говтві і на Стариці, і по праву побідителів позабираєм у схизматиків останні, які позоставались, монастирі, церкви, маєтності і приневолим народ до унії. Адже ж Кумейська битва зробила нас панами на Вкраїні!.. Так чого ж нам лякаться? Нехай собі на безголов'я підіймаються в останній раз!
— За кумейську удачу ми дорого заплатимо — вона ще більш зробила нас самонадіяними, а козаків навчила, що підійматься треба не поодинці, а посполитим рушенням. Кажу тобі, коли Україна підійметься уся, то Корона польська з нею не справиться; ми самі потонемо у тій крові, що з їх виточим…
— Не бійтесь, князю, наш святійший отець папа, а за ним уся Європа стануть за нас!..
— Брехня! Німці ще порадуються нашому безголов'ю, а Україні будуть помагать: цар московський, султан турецький і хан кримський. Побачим тоді, чий чорт буде старший?
— Річ Посполита і сама моцна; підіймемось і ми посполитим рушенням; надія наша на найсвєнтшу матку, вона поможе нам проти схизматиків.
— Нащо ж нам і підійматься посполитим рушенням, коли найсвєнтша матка буде нам помагать? Хіба задля того, щоб їй помогти?.. — Єремія засміявся.
— Князю, — поважно промовив Заленський, — усе од бога, усе: кожному по його ділах, і кара і милость, він рятує і погубляє, він возвиша смиренних і смиря стропотивних!.. — Патер похмуро глянув на Єремію, ніби хотів виявить, що останнім словом його корив.
— А хто ж смиренні, чи не ми з тобою? — спитав Єремія, грізно на його дивлячись…
— Совість моя заспокоєна, я сповняю мій довг, як велить мені свята віра католицька, і спасаю од гієни вогненної душі схизматиків. Господь бачить моє смиреніє.
— Тим-то й погано, що бачить: його не обманиш.
— І на думку мою не спадало такого гріха, щоб обманювать мого господа! Творю його волю і покоряюся Його святій волі, що б зо мною не сталось. Не перестану й дякувать за його милості, политі на нас, недостойних. Хіба тобі, князю, ще мало доводів його благості: куди не глянь, усюди ми берем верх над схизматиками, з кожним днем схизма меншає, і мільйони люду прихиляються до нашого святійшого отця папи. Озирнись, як розкинулась католицька віра по всій Речі Посполитій — Литва, княжества: Слуцьке, Туровське, Чорноруське, Копильське, Чернігівське, Київське, Подоль, Волинь, Галицька земля вкрились костьолами, кляшторами, а тим часом церкви схизматиків валяться, попи голодні, холодні, необуті, порозпивались, і народ не поважає їх, знущається над ними!..
— Усе, що ти кажеш, пригодно одному тільки Римові, а не Короні польській. Який же то люд, що ви цілими мільйонами прихилили до святійшого нашого отця папи?.. Чия кров і досі точиться?.. То ж усе діти Корони польської, наші брати!.. Хто ж нам верне сотні тисяч побитих і тих, що, кинувши рідний край, позабігали у Московщину?.. Озирнись і ти, що сталось з нашою Річчю Посполитою: законів не поважають, скарб без грошей, швед орудує нами, неначе своїм крулевством, бранденбуржець так і норовить, як би йому од нас одчахнуться, москалі на нас ножі гострять!..
— Не боюсь я того, князю, що ти кажеш; мене гірш лякає те, що такі стовпи Корони польської, сила і слава Речі Посполитої, як ти, князю, злякався нензних хлопів і зневажаєш благостю божою. Коли такі лицарі одступляться од нашої ойчизни, як ти, то справа наша певно загине!
— Не злякаюсь я і самого чорта, не то твоїх нензних хлопів, не одступлюсь і од ойчизни, поки здужаю тримати в руці шаблю, поки не виточать з мене останню краплю крові. Вірую я і в благость божу і на його єдиного покладаю мої надії!.. Слухай, патеру, ти ксьондз, служитель овтаря божого, а я воїн, слуга і оборонець Корони польської; ти моцніший від мене в теології, а я далі тебе бачу в справі політичній, в стану народовому. Так вір мені, що все, що ти від мене чув, не дихтерійки [29], а свята правда. Рим покористується, а Корона польська навіки стратить Україну, а може… — Єремія не домовив і, понурившись, крутив свої довгії вуси.
— Не думай, князю, щоб і ми, служителі овтаря божого, не знали справи політичної і стану народового. От слухай: як татари пошарпали руську землю, Річ Посполита завладала кільканаста мільйонами руського люду. Теперечки Московщина, оборонившись од татар, збира докупи всі єдинокровні і єдиновірні племена, що одчахнулись під час татарської пожоги. Мине вік-другий, і Москва забере силу і землі Речі Посполитої, заселені руським людом, знов до себе пригорне. Щоб заборонить наші провінції од москалів, навіки треба запровадити скрізь польщизну і нашу католицьку віру. Тоді тільки вони будуть нашими і поки світ-сонця не прихиляться вже до Москви. Так не кори нас, князю, що ми тільки рятуємо задля одного Риму; ні, наша користь однакова: ми усі голови наші положимо за ойчизну, а святійший наш отець папа дасть нам згоду на сім і на тім світі. Од щирого серця кажу тобі, князю, поки Річ Посполита і святий костьол матимуть таких синів і оборонців, як ти, поти слава і сила наша не поляже, а свята віра католицька розкинеться по всьому слов'янському світі, і буде тоді єдин пастир і єдине стадо!..
Заленський устав і, обнявши князя, цілував його і кріпко тулив до серця, приговорюючи:
(Продовження на наступній сторінці)