— Мене мало цікавлять краєвиди. Особливо зараз. Зробіть так, щоб якийсь час доктор Крішна не знав про мене. Дайте мені якусь кімнатку на першому поверсі. І накажіть пані Олівейрі мовчати. Доктору Крішні я відрекомендуюся сам. Коли настане час, — додав він після паузи. І спитав: — Ви можете зробити таку послугу?
— Звичайно, — поспіхом відповів Мікейрос. — Будете у кімнатці поряд з вітальнею. Там є ліжко і електрокамін.
— О, у вас тут є навіть електрика?
— Звичайно. І телефон — теж. До найближчого міського будинку звідси кілометр.
— Кабель прокладено по схилу?
— Так, останні двісті метрів — у кам'яній ніші, видовбаній у скельному ґрунті. Це має якесь значення?
— Про те, що мене цікавить, я звик знати все, — загадково відповів Кодар. — А від давніх звичок важко відмовитися — ви це відчуваєте по собі.
— Скажіть, — майже пошепки запитав Мікейрос, пропускаючи його повз себе до відчинених дверей. — Крім вас, сюди може заглянути ще хтось? Це теж дуже важливо.
— Загалом, може. Нас троє. Мої товариші тут поблизу. Але ночуватимуть вони в містечку. Та заспокойтеся, сеньйоре Мікейрос. Ні я, ні мої друзі не завдадуть вам ніяких прикрощів.
— Я звик жити в горах, — буркнув Мікейрос, якого відповідь гостя анітрішки не заспокоїла. — І знаю, що гори мають свої закони. — Якийсь час він мовчав, потім узяв з полички і поклав на стіл перед Кодарем ключ від дверей. Вже виходячи, задумливо проказав: — Усе життя я присвятив науці. І хочу, щоб ви це знали. Незалежно від того, хто ви і з якими намірами прибули сюди.
— Я пам'ятатиму це, — чемно схилив голову Кодар.
Крішна спустився вниз, коли вже остаточно звечоріло й Олівейра запросила його на вечерю. Коли гість ішов сходами, доктор Мікейрос саме був у коридорі.
— Я вдячний вам, докторе Мікейрос, за те, що ви надали мені притулок і змогу так чудово відпочити, — чемно мовив Крішна замість вітання. І, ввійшовши слідом за господарем до вітальні, сів у запропоноване крісло.
— Можете залишатись у мене скільки забажається, — дещо запізніло відповів Мікейрос, ледь помітно вклоняючись. Він уже завважив, що обличчя гостя видається ще стомленішим, ніж тоді, коли той піднімався у відведену йому кімнатку. Мікейросу це видалося підозрілим.
— Злива, напевне, заважала вам? — обережно поцікавився він.
— Навпаки. У зливу добре спиться, правда, грім кілька разів примушував мене прокидатися. Та дарма. Попереду ніч. До того ж — ніч у горах.
— Так, ніч у горах, — погодився Мікейрос. І подумав, що кожен із них вклав у ці слова лише йому відомий зміст.
Докторові Крішні було, мабуть, років п'ятдесят. Про це свідчило сиве, гладенько зачесане волосся і коротка геть сива борода. Але сивина була єдиною ознакою зрілості чи вже й старості, бо тіло його, худорляве, м'язисте, як у добре тренованого гімнаста, могло належати і юнакові, і людині, не старшій тридцяти п'яти. Тим паче що обличчя його лише ледь-ледь пойнялося першими, майже непомітними зморшками.
— Пані Олівейра... Пробачте, що питаю про таке... — заговорив Крішна, дочекавшись, поки господиня поставить на стіл перед ними тарілки зі смаженою рибою та рисовим гарніром і вийде. — Ця пані — ваша дружина?
"Отже, він дещо вже знає, — усміхнувся про себе Мікейрос. — Як і Кодар".
— Здебільшого вона живе в моїй міській квартирі. Але й там, і тут виконує безліч обов'язків: особистого секретаря, помічниці, іноді навіть виступає співавтором моїх праць, бо за освітою вона історик. Крім того, з власної ініціативи вона прибрала на себе обов'язки покоївки і куховарки — і то лише тому, що не хоче, аби в домі перебувала ще хоча б одна жінка...
Почувши це, Крішна розуміюче кивнув, і на обличчі його вималювалося щось схоже на ледь помітну посмішку.
— Не приховаю, що і як жінка вона досить мила, — Доктор Мікейрос мовив ці слова тільки із самолюбства. Він бо пам'ятав свою розмову з Кодаром, і тепер цей гість уже не дуже тішив його. Зрештою, як і сам Кодар. — І вона була матір'ю моєї доньки. Хоча законною дружиною так і не стала. І не намагайтеся з'ясовувати чому. Сам не знаю причини.
На це вже Крішна ніяк не реагував, і далі, до кінця вечері, вони сиділи мовчки. Олівейра теж з'явилася лише на якусь мить. Поставила перед ними по чашечці кави, поцікавилася, чи не бажають іще чогось і, ледь доторкнувшись плеча Мікейроса — Крішна уже помітив, що вона торкалася його так при кожній нагоді, — вийшла.
2
Допивши свою каву, Крішна підвів голову і, чітко вимовляючи кожне слово, проказав:
— Хочу пробути у вас до ранку. Ви не заперечуєте?
— Анітрохи. Я завжди радію, коли у мене лишаються гості. Знаєте, тут, у горах, досить самотньо.
— Я багато років прожив у горах. До того ж я давній і затятий альпініст. Мабуть, як і ви?
— У молодості, — скромно зауважив Мікейрос.
— А мені відомо, що від цього захоплення ви відмовилися вже у досить зрілому віці. І я навіть знаю, які обставини спонукали до цього.
— Дивно, — спохмурнів Мікейрос. Він не хотів, щоб Крішна нагадував йому про ці обставини. — Звідки такі подробиці?
— Нічого дивного. Вам час звикнути до своєї популярності і до того, що подробицями вашого життя цікавитиметься дедалі більше незнайомих вам людей. Що примушує вас залишатися тут, на плато, зараз? Те ж таки захоплення горами?
— Та ще кам'яні плити.
— Їх можна перевезти до містечка, де ви маєте чудовий особняк. Або навіть до столиці. Не така вже й проблема.
— То лиш так здається. Насправді ж це неможливо.
— Чому?
— Мені чомусь здається, що всі ці плити повинні лишитися тут. Бо тільки тут, у своїй стихії, вони набувають природного значення, тут вони волають: прочитайте нас, збагніть зміст того, що закодовано у цих криптограмах та піктограмах людьми старожитніми, які були, мабуть, мудрішими за вас.
— Мені сказали, що збирати це каміння почали не ви. І взагалі, нібито це не ваша ідея, — делікатно зауважив Крішна.
— Так, віллу збудував сеньйор Альфредо Команес. У містечку про нього вам міг розповісти хто завгодно. Я особисто мало знайомий з цим сеньйором. Знаю лише, що батько його був тібетцем, а мати — індіанкою з якогось із місцевих племен. Сам Альфредо починав свою кар'єру моряком на венесуельських кораблях, бо доля якимось чином закинула його в цю країну, потім повернувся на батьківщину, захопився альпінізмом і тривалий час водив в Анди багатих туристів. От, власне, і все. Важко сказати, звідки у нього взялося стільки грошей, що їх вистачило на будівництво цієї вілли. Ходять різні чутки. Вважають, що він убив кількох багатих американців з Півночі і заволодів їхніми грошима та коштовностями. Словом, різне кажуть. Для мене лишається достовірним фактом тільки те, що Команес збудував тут віллу і завіз сюди щось зо дві сотні кам'яних плит, які він зібрав на той час.
— А ви були одним із перших учених, хто зацікавився цими плитами, і дуже зраділи, коли сеньйор Команес погодився продати вам досить дешево і будиночок, і колекцію?
— От бачите, все, що можна знати про мене, ви вже знаєте, — мовивши це, Мікейрос пригадав, що годин зо дві тому він щось подібне вже розповідав іншому несподіваному гостеві, який сидить зараз у кімнатці за стіною. І від цього Мікейросу стало якось незатишно на душі.
— Я тільки висловив припущення, з яким ви люб'язно погодилися. — Мікейрос відчув, що Крішна каже неправду. Просто йому не хочеться, щоб господар вважав ніби він дуже цікавиться ним. — Досі вченим і мандрівникам вдавалося знаходити чимало всіляких наскельних малюнків та піктограм. Сцени полювання, зображення тварин і рослин... Але ніхто й ніколи не надавав цим малюнкам такого значення і не висував таких теорій, як ви. Ну, а тепер уже — й ваші послідовники, яких поки що не так багато, як би вам хотілося.
— Маєте рацію, — буркнув Мікейрос. — Не так багато.
— То чим ви мотивуєте таку увагу саме до цих зображень? Мені цікаво знати вашу думку.
— Пробачте, це цікавить саме вас і тільки вас особисто чи, можливо, за вами стоять іще люди, і їм справді небайдуже, в який спосіб буде витлумачено тексти цих плит? Я маю на увазі професійний інтерес.
На якусь мить вони зустрілися поглядами, і Мікейрос відчув, що, напевне, вперше за весь вечір він припустився помилки. І то досить серйозної. Не слід було питати про це, не слід...
— Усе, про що я запитую, цікавить тільки мене особисто, — досить твердо сказав Крішна. — Якщо вам щось не подобається в моєму запитанні, можете й не відповідати. Але чому б двом ученим, альпіністам і археологам, яких доля звела під одним дахом у цих святих горах, не поговорити про такі речі?
Минуло кілька хвилин, перш ніж Мікейросові вдалося опанувати себе і він зміг досить вимушено всміхнутися.
(Продовження на наступній сторінці)