Над озером запанувала дивна, полохлива тиша. Стіна німотних очеретів здавалася тепер могутньою і неприступною, наче бастіон середньовічної фортеці. Сонце вже хилилося до своєї призахідної межі, але спека не спадала, проміння здавалося язиками розплавленої магми. Пташині зграї вже вдалися на спочинок в глибині очеретяних нетрів... Тільки яструб ширяв над островами, наче пильний охоронець плавнів.
Оснач раз у раз озирався на берег, що ніби й не віддалявся від них, а тільки ставав нижчим та невиразнішим, і намагався уявити, що б він відчував, якби знав, що десь там, за пагорбом, на нього чекає засідка, а з очеретяних нетрів будь-якої миті може зойкнути автоматна черга чи пролунати постріл карабіна.
Це було грою фантазії, проте Оснач віддався їй цілком, уявляючи все нові й нові ситуації, в які могли б потрапити двоє десантників. Він ставив себе то на місце головстаршини Романчука, що давав десь тут, мабуть, он, біля того острівця-купини, свій останній бій, то на місце його товариша — краснофлотця, коли той, з хвилини на хвилину чекаючи пострілу з засідки, виходив із плавнів, аби потім ще майже місяць пробиватися до лінії фронту, переховуючись по ярах та почорнілих скиртах. І, звичайно ж, на місце Захара Шаблюка. Яку треба мати мужність, щоб зважитися на таку страшну смерть?
Гриньо мав рацію, стверджуючи, що хоча трясовина розростається, брід щодалі стає надійнішим. Може, й справді через кілька років цей брід стане звичайною болотяною стеленною, що з'єднає острів із берегом?
На острові, де росла колись розтрощена липа, а тепер зеленів тільки обпалений вогнищем кущ верболозу, Гриньо зупинився, чекав Крижаня і Радомира.
— Ось тут, мабуть, Захар зійшов з броду і повернув до острова,— сказав Крижань, підхбдячи до Оснача.— А он там, мабуть, загинув. Он, у затоці, біля того півострівця.
Кілька хвилин усі троє мовчки стояли край острівця, дивлячись на вузеньку затоку. Сонце було вже зовсім низько, і його чисте сяйво здавалося полум'ям далекого вогнища.