— Ну і чим усе це закінчилося? — запитав він рибалку по хвилині гнітючого мовчання.
— Серединка на половинку — ось як воно закінчилося. Нібито й Полянський не грішний, але й Захар Шаблюк теж не святий. Полянському після цієї комісії було непереливки. Аякже: дружок зрадника! Спробуй повчителюй з такою міткою. Один тільки Маркіян Маркіянович лишився святим-пречистим. Він взагалі виявився ні при чому. Нашкодив, як шолудивий пес, і сидить собі біля будки, ланцюгом подзвонює. І що б ви думали? Дочекався-таки. Після другої комісії Полянського відвезли до лікарні, з тим, як його?..
— З інсультом,— підказав Козарук.
— От-от, із ним. З могили доктора його, правда, витягли, але що там уже від чоловіка лишилося? Звільнився наш учитель зі школи і виїхав кудись. Навіть не знаємо до пуття, куди саме. Та й чи пережив усе це? А завучем на його місце Вандевуру призначили. Кажуть, Маркіян Маркіянович сам у район їздив, кандидатуру свою "підказував".
— Дивовижна історія,— мерзлякувато пересіпнув плечима Радомир. — Невже в селі нікому було заступитися за Полянського? Та й за Шаблюка теж? У школі, сільраді, в правлінні колгоспу...
— Заступалися. Але тільки ми, учні,— сумовито всміхнувся Гриньо. — І взагалі, це я у всьому винен. Про Захара мені розповіла тітка Леся. Я ще був тоді семикласником...
— Так, Леся,— докинув Крижань,— молодша сестра Захара. Коли все це сталося, їй тринадцятий минав.
— ...Ну, почув її розповідь і здивувався: як же це так, у нашому селі жив такий відважний хлопець, він здійснив такий подвиг, а ми вдаємо, ніби нічого не сталося, ніби цієї людини взагалі не існувало?! Потім я часто думав про нього. Намагався уявити, як усе це відбувалося там, на трясовині; збагнути, як Захар зважився на таку страшну смерть. Й уночі снилося: це я веду фашистів, я гину!
— А доти ніхто й не згадував про Захара?
— Та згадували. Іноді. Навіть болото дехто називав "Шаблю-ковим". Але виявилося, що, наприклад, у нас у класі мало хто й знав, чому його так називають. Почувши розповідь тітки Лесі, я наступного дня, перед початком уроку хімії — її у нас Василь
Федорович Полянський вів,— підвівся і питаю: "Хто що-небудь знає про подвиг Захара Шаблюка? Тільки чесно". Ну, хтось там, двоє чи троє, несміливо "якнули", але подробиць не знали й вони. Дехто взагалі вважав, що Захар сам визвався провести фашистів до острова. Тоді я розповів усе, що почув від тітки Лесі, і запропонував боротися за присвоєння нашому піонерському загонові імені Захара Шаблюка. Мовляв, запишемо все, що тільки знають про нього в селі, звернемося до архівів, у піонерській кімнаті обладнаємо "куточок пам'яті"... Дехто, правда, засумнівався: а раптом виявиться, що Захар справді сам повів фашистів, що він зрадник? Але решті пропозиція сподобалася. Одразу почали пропонувати хто що придумав: створимо загін червоних слідопитів; треба написати замітку до районної газети; влітку проведемо трудовий десант і збиратимемо брухт, а на зароблені гроші збудуємо пам'ятник. Хтось навіть запропонував написати в "Комсомольську правду", щоб надіслали кореспондента. Тоді вже про подвиг Захара дізнається вся країна. Так захопилися, що не тільки проґавили дзвінок, а навіть Василя Федоровича не одразу помітили. А він стояв біля дверей і слухав, не бажаючи заважати нам. Чесно кажучи, я не сподівався, що найгарячіше підтримуватиме всі ці ідеї саме він. Адже Василь Федорович завжди був таким стриманим, мовчазним.
— Це ваш улюблений учитель? Я маю на увазі: був улюбленим.
— Улюблений? — невпевнено перепитав Гриньо, і Радомир зрозумів, що заскочив його цим запитанням. — Ні, по-моєму, ні. Не любили, але й не боялися. Навіть важко визначити, як саме ставилися до нього. Уроки його подобалися. На оцінки він був не лихий, нотацій не читав, директорові та завучеві не скаржився. Знаєте, такі "тихі" вчителі не дуже й помітні.
— Може, й не помітні,— погодився Радомир, відчуваючи, що ставлення Гриня до вчителя давно змінилося. Зараз він говорив про Полянського, як про дуже близьку людину. — Зате й пам'ять про них ніколи не буває лихою.
— Уроку хімії Василь Федорович так і не провів, бо всі сорок хвилин розповідав про Захара і його невеличку, з п'яти хлопців та дівчат, молодіжну підпільну групу, до якої входив колись і він сам. Проіснувала група недовго, всього півроку, бо одразу після загибелі Захара поліція почала стежити за всіма, хто з ним дружив. Полянського і ще одного хлопця, Петра Зорівчака, навіть заарештували, але, на щастя, до районної поліції не відвезли, а тут, у селі, хлопці зуміли протриматися кілька днів і нікого не видати.
— Через два дні Зорівчака знайшли вранці край села мертвим,— похмуро докинув Крижань. — Увечері вбили пострілом у спину. Хтось із поліцаїв або жандармів постарався. А чутку розпустили, що це дружки-партизани йому помстилися. За те, що видав, кого тільки міг.
Кілька хвилин усі троє мовчали. Низько над островом пролетів лелека. З вужем у дзьобі. З-за стіни очеретів долинали мелодія якоїсь іноземної пісеньки і дівочий сміх. І мелодія, і сміх пропливали повз них, зливаючись із перегуками горлиць.
— Ну, а як повівся Вандевура, дізнавшись, що в школі зацікавилися подвигом Захара? — звернувся Оснач до Гриня.
— Та як?.. Він уже тоді був у нас класним керівником. Наступного дня зустрічає мене в коридорі і, в'їдливо посміхаючись, запитує: "Що це ти за героя там винайшов, Гриню? Чи не Захара Шаблюка? Ага, ще тільки його в герої не витягли. Це тобі хто про нього розповідав? Тітка Леся, еге ж?.." — "Тітка Леся",— кажу. "Ага, і вона туди ж! У підпільниці. Гоп-трісь, і вже тобі якщо не сама героїня, то принаймні сестра героя!"
Спочатку я гадав, що це вчитель так жартує. Хоча які тут жарти? А потім зрозумів: ні, його дратує будь-яка згадка про Захара. І досі не можу зрозуміти, чому?
— Він що, справді говорив з тобою так, як ти оце переповідаєш? — обережно уточнив Радомир.
— Та майже слово в слово! Неподалік стояв Вітька Кочут із сьомого "Б". Він усе чув. На закінчення Маркіян Маркіянович ще й наказав нам забути "про цього свого задрипаного героя". А боротися треба за ім'я Якова Гордієнка. "Це герой перевірений — за нього й боріться. А то розвели антимонію!" Я тоді сказав, що треба все ж таки розібратися в тому, що сталося біля Кричинецького. І що подвиг Захара не менший, ніж Яші Гордієнка. Отож я не розумію, чому він так ставиться до Шаблюка. Проте Маркіян Маркіянович знову в'їдливо так посміхнувся: "Ти що, Козарук, маєш щось проти народного героя Якова Гордієнка? А носити після цього піонерський галстук ти маєш право? Цей ваш Захар такий герой, як я — папа римський. Герої відомі — з них і беріть приклад, в них і вчіться. І взагалі, ми ще докопаємося до того, як там було насправді. Он чутка є, що сам Шаблюк і нахвалився вести карателів у плавні, тільки що дороги до пуття не знав. Щоб імені його в класі я не чув. Бо й зі школи полетиш, як зрадницький прихлєбатель. Він так і сказав: "зрадницький прих лєбате ль ".
— Маркіянович тільки так і міг сказати,—докинув Крижань.— Він і з літніми людьми іноді говорить, мов прокурор у трибуналі.
— І потім у вас ще були сутички? — запитав Оснач Козарука.
— Наступного ж дня. Маркіян Маркіянович знову заговорив на уроці про "сумнівного, неперевіреного героя" Шаблюка. А я сказав, що він не має права називати Захара "сумнівним героєм". Деякі хлопці підтримали мене, деякі злякалися і промовчали.
А мене Маркіян Маркіянович вигнав з уроку. Ну, вигнав, то вигнав. Отоді й написав до редакції районної газети. Не про сутичку з класним керівником, звичайно. Про це я ні словом не обмовився. Просив, щоб прислали кореспондента, щоб хтось із журналістів спробував докопатися до істини, написав про Захара.
— І кореспондент приїжджав?
— Десь через місяць. Поговорив зі мною, з тіткою Лесею. А після розмови з Маркіяном Маркіяновичем зустрів мене та Вітьку Кочута і сердито так каже: "Що це ви мені, хлопці, голову морочите?! "Герой! Завів фашистів у трясовину!" Через вас я ще й мав би неприємності. Треба ж думати, що ви пишете до редакції. Краще б двійки свої повиправляли, слідопити!"
— "Принциповий" трапився вам журналіст, нічого не скажеш. А як повівся у цій ситуації Василь Федорович Полянський?
— Хімік завжди був за нас. Пропонував створити музей, вивчити матеріали. Маркіяну це не сподобалося, і він знову написав кудись. Що, мовляв, Полянський згубно впливає на учнів, відстоює зрадника. І що ще треба перевірити, чим він сам займався під час окупації. Ну а далі все зрозуміло: приїхала комісія. Василь Федорович тяжко захворів. Замість нього хімію вела Ірина Володимирівна, наша ботанічка. А їй байдуже: що там насправді здійснив отой Захар Шаблюк. А хімії вона, звичайно, не знає. За конспектами Василя Федоровича читала.
— Ну, це їй можна пробачити. Вона ж не фахівець.
— Я розумію. І все ж таки хімії вона геть не знає.
— Але чому ти вважаєш, що їй байдуже до всього того, що пов'язане з Шаблюком. Вона що, говорила про це?
(Продовження на наступній сторінці)