Галина справді мала гарний закордонний лак, який потягнула у майстрині, що ловила гав. Та ледь не заплакала, але Галина лише посміхалася: катюзі по заслузі, знатимеш, як дерти носа та упосліджувати молодих спеціалістів.
Розалія жадібно дивилася, як Галина розкриває сумочку із своїм причандаллям. Зазирала через плече й потягнулася до флакончика з лаком, та Галина не зовсім увічливо відвела її руку.
— Гаряча вода є? — запитала.
— Аякже, нагріла.
— Давай…
Розалія опустила пучки в теплу воду, Галина вмостилася за столом навпроти й нарешті відчула себе вищою за цю недолугу, але багату куріпочку. От і дочекалася вона свого зоряного часу. Виходить, не тільки в багатстві щастя. Та й справді: наркомші запобігають перед перукарками, ходять навшпиньки, щоб ті виявили їм належну увагу. Оце, визнала нарешті, перевага нашого рідного соціалістичного суспільства. Бо я тобі такий перманент можу влаштувати, що у дзеркало місяць боятимешся глянути, а можу й справді вродливою зробити — а чого жінка не вчинить заради вроди!
— Ти, Розо, щаслива… — зітхнула. — Усе в тебе є, он парфуми які… І в кімнаті гарно.
— Щаслива, — погодилася Розалія, — але не тому. Я заміж виходжу, Галюшо.
— І за кого ж? — Галина ледь не порізала Розі палець: везе ж людям — і врода, і багатство, а тепер і чоловік…
— Ти його знаєш.
Невже за енкаведиста з їхнього двору? То ж він у Розки в коханцях бігав, хіба не набридла йому? Хлопець справний, молодий, а днями з’явився аж з чотирма шпалами — велике цабе, й машина тепер за ним щоранку приїжджає.
Галина прикинулася, що знати нічого не знає й не відає.
— Я з багатьма знайома…
— З вашого двору — Іван Сокирко.
— Хлопець видний. — Розмова почала входити в потрібне русло, і Галина підкинула жару: — Днями я про нього в газеті читала.
— Сподобалося?
— Дуже. Не знала: сусід, то й сусід, ну, в держбезпеці працює, а виявляється — герой.
— Іван дуже розумний і порядний.
Нараз Розалія згадала, з чого в них почалося з Сокирком і як вона прибігла тоді до Івана — зломлена й нещасна. Однак Іван потім пояснив: не мав іншого виходу — давно був закоханий, а вона навряд чи звернула б на нього увагу. Пробачався, на коліна ставав, і вона повірила. Й покохала — Сокирко справді сильний, розумний і чесний.
Галина побачила, як засяяла Розалія: справді закохана.
— Ти бережи його, — порадила, — гав не лови, на такого хлопця багато хто оком накидає. Загавишся — поцуплять з-під носа.
— Іванові нове звання дали, — з гордістю повідомила Розалія. — Тепер він капітан держбезпеки.
— Бачила, "емка" за ним приїздить.
— А з простих сільських комсомольців, з куркулями воював, його мало не вбили.
— Читала.
— Його начальство любить — сам заступник наркома Онищенко. На чай запрошує.
— Невже?
— Не віриш?
— Чому ж? Завжди приємно, коли начальству подобаєшся, бо від начальства все залежить.
— Іван не такий, він не проситиме.
— Гордий?
— І принциповий.
"Це погано, — подумала Галина, — принциповий татові навряд чи згодиться…"
— У газеті про це гарно написано, — підтакнула. — Чекіст на передньому краї.
— А знаєш, хто написав?
— Читала: якийсь Семен Антоненко.
— Ніякий він не Антоненко, а син заступника наркома. Іванового начальника. Антон Онищенко.
— Звідки взяла?
— Іван Антона з його дівчиною до ресторану запросив. Ми в "Динамо" вечеряли. Шикарний ресторан, не була?
Галина встигла побувати мало не в усіх київських ресторанах, та про всяк випадок збрехала:
— Куди мені…
— Ми там коньяк пили й шампанське. Антон все Івана розпитував: і про комсомольські подвиги, і про нинішні.
Галина уявила, як сидять за окремим столиком: веселі, збуджені шампанським, гарно одягнуті — компанія, яка їй і ільки сниться. її водять у ресторани підстаркуваті клієнти, мало не одразу напиваються, лізуть руками під спідницю, варнякають, а вона повинна все витримувати — бо платять… Зробилося образливо — хіба вона не така ж, як Розалія? Може, й краща! Правильно каже батько: євреї захопили все, рука руку миє, от Розка — дочка злодюжки, а як вареник у маслі катається, такого чоловіка відхопила. Але ж недовго вам лишилося розкошувати: прийдуть німці, наплачетесь… Батько щодня Берлін слухає, німці там своїх євреїв у табори зігнали, й тут за колючим дротом посидите. Це тільки в Кремлі кажуть: битимемо ворога на його території. А фюрер запевняє: більшовики доживають останні роки, ніхто не зможе протистояти військам рейху!..
Руки в Галини затремтіли, та примусила себе посміхнутися. Взяла пензлик, почала мазати нігті лаком.
— Подобається?
— Чудо! Ти, Галюшо, чарівниця. — Розалія затнулась на мить і додала: — Хочеш, я тобі клієнток порекомендую?
— Як можна? Дізнаються в салоні, будуть неприємності.
— Не хвилюйся — могила. І платитимуть не так, як в салоні.
"Чудова пропозиція, — подумала Галина. — Під три чорти, все, що було, ресторанні зальоти, брудні ліжка: якщо Розалія знайде півдесятка багатих єврейок, усі проблеми відпадуть. Ті, у свою чергу, також порекомендують її знайомим — головне, не зарватися: два — три десятки постійних клієнток — цього вистачить з головою. Та й ще більш-менш пристойний заробіток у салоні… Можна буде подумати й про власну квартиру — нехай татусь з мамунею відпочинуть від неї. їх, правда, шкода, колись життя колисало, потім кинуло на дно — сидять біля розбитого корита…"
Розалія розчепірила довгі, випещені пальці з темно-червоними нігтями, радісно засміялася.
— Такого в мене ще не було… — визнала. Галина подумала трохи й сказала:
— Тільки для тебе, Розочко… Зробимо педикюр…
— Що-що?
— Не знаєш, що таке педикюр? Те ж саме, — вказала на пучки, — але на ногах.
— Як це? Ну, що ти!..
Галина ще раз з задоволенням усвідомила свою вищість:
— Темна ти ще, Розочко. Справжні дами на Заході без педикюру не обходяться.
— Але ж соромно. Я ще ні в кого не бачила…
— Ти що, босоніж по вулиці швендятимеш? А тут, вдома, роззуєшся, Іван побачить — помре.
— Може й померти, — цілком серйозно згодилася Розалія. — Він ще неотесаний.
— Ось ти його й виховуватимеш.
— Справді?
— У жінки все має бути красиве.
— Але ж не прийнято…
— Комусь треба починати. Однак не хвилюйся, не ти перша, жінки в нас уже пробують… А в Москві модниці суцільно педикюрені… — відчайдушно збрехала Галина.
Посилання на московських модниць остаточно переконало Розалію.
— Давай… — згодилась.
Потім вона лежала на тахті, задерши ноги, й щасливо сміялася.
Похилитала справді стрункими ніжками, поворушила пальцями з червоними нігтями, вигукнула:
— А я ще чомусь сумнівалася! Яка неймовірна краса! Хіба можна ховати таку красу?
— Ось і погуляй босоніж Хрещатиком, — порадила Галина.
— Шкода, — зітхнула Розалія, — Хрещатиком не можна… А от на пляжі… Завтра ж їду на Труханів острів.
11
Дізнавшись про арешт Онищенка, Сокирко не на жарт злякався. Біс його зна, як поведеться Онищенко на слідстві: почне топити всіх, розповість про відвідини Сокирка й звільнення Романюка, дізнаються, хто насправді писав у газеті нарис…
А хто?.. Син ворога народу й сам запеклий ворог… Уранці Жадов розповів, як поводився Антон, цей ворожий вигодованець, під час арешту батька. Про його висловлювання написав доповідну сержант Федюк, і є наказ наркома посадити й Онищенка-молодшого.
Обміркувавши ситуацію, Сокирко дійшов висновку, що треба йому самому негайно засудити колишнього заступника наркома, якому вдалося пролізти до міцно згуртованих чекістських лав. А відвідував він Онищенка тому, що давно запідозрив його у зраді й хотів вивідати справжні плани підступного ворога. Щоправда, Іван відчував хисткість та непевність цих аргументів, але сподівався на прихильність Кушніра, хоча й знав: той може приязно посміхнутися йому, а через чверть години переповість розмову самому наркомові, виставивши свого нового заступника у найгіршому світлі…
Єдина надія: Кушніру це не дуже вигідно. Адже сам кілька днів тому висунув Сокирка в свої заступники: казав про нього усілякі гарні слова й підтримував на всіх рівнях. Виходить — помилився, а таких помилок в їхній установі не дарують.
Кушнір подивився на Сокирка приязно й руку потиснув міцно.
— Чув новину? — запитав. — Хто міг подумати, що Онищенко таким виявиться! Наказ на арешт із самої Москви.
— Сволота, — скривився Сокирко, — я відчував його гниле нутро давно…
Тепер настав час, щоб розповісти Кушніру про зустрічі з Онищенком, та майор сказав таке, що Іван прикусив язика:
(Продовження на наступній сторінці)