— Ти вже думай сам! А з мене досить! Ситий по горло. І все мені дістається, — запхинькав Вовк. — І від мисливців, і від поросят, а тепер іще від оцих, — показав на будиночок.
— О! Розпатякався! Чого ти рюмсаєш? Ми, хлопці, герої чи не герої! Та ми таке можемо! Гори звернемо. — Лев ходив попід тином, і раптом просто з неба впала йому під ноги якась каменюка. Він зиркнув угору й побачив, що кинув її дядько Кажан, але, підсліпуватий, не влучив.
— Киш мені звідси, курка общипана! — крикнув лев. Він ухопив грудку й пожбурив її вгору. Кажан зойкнув — грудка попала йому в крило — й полетів геть.
— О! Бачив? — радів лев. — Отак треба!
— А він зараз усіх звірів скличе, — заскиглив Вовк. — Тікаймо звідси, поки не пізно.
— Нізащо, — бадьорився лев. — Або я, або вони. — І тут погляд його впав на стіжки. — Придумав! — зрадів Толябун. — У тебе сірники є?
— Є, — відповів Вовк. — Дома.
— Ну то мерщій по сірники! Зараз ми їх викуримо.
— Легко сказати, — швидше, — занив Вовк. — У мене й досі в грудях коле.
— У всіх коле, — відказав суворо лев. — Побіг би я, так ти ж усе попсуєш!
— Ну, гаразд, — погодився Вовцюга й покушпелив додому.
— Щось вони задумали, — звернувся до товаришів Буцик. — Один кудись побіг, а другий зостався. Що в нас є з набоїв?
— Двоє горняток, — відповіла Люська, — два чавунці — великий і малий, — три виделки…
— Чотири поліняки, — докинув Бурмосик.
— Немало… Якщо влучно стріляти…
— Погляньте! — крикнув Бурмосик.
Усі кинулись до вікна. Перескочивши через тин, лев ухопив стіжка й поніс його до хати.
Випущене з рогатки горнятко бухнуло просто в стіжок.
— Га-га-га! — зареготав лев. — Стріляйте, стріляйте, хоч десять років.
— Дай-но поліно, — гукнув Буцик.
Поліно мелькнуло в повітрі, але не влучило і зникло десь у кущах.
Лев тим часом кинув сіно під хату, метнувся назад і вхопив другий стіжок.
Тарілка вдарилась об стіжок, і знов почувся голосний Толябунів сміх.
— Ану, спробуймо виделкою, — підказало зайча.
По тому, як завищав і застрибав на одній нозі Толябун, друзі здогадатися: виделка влучила в ціль.
Накульгуючи, лев усе-таки пожбурив свій вантаж під хату і чкурнув за тин. Там витяг із лапи виделку й став чекати Вовка.
Незабаром прихекав і той з коробкою сірників.
— Тепер слухай, — мовив лев. — Он бачиш — під стіною два стіжки. Сухісінькі, як порох. Досить кинути сірника — і вся хата піде з димом. Наші друзі, звісно, не чекатимуть, поки згорять разом із нею, і вискочать. Отут ми їх і в мішок. Просто і геніально! Ну, гайда!
— Що гайда? — затремтів Вовк. — Ризикувати своїм здоров’ям, а може, й життям? Я не хочу! Мене й так мало не вбили.
— Лізь, боягуз нещасний.
— Не полізу, — затявся Вовк.
— А свіжину щодня їсти хочеш? А панувати в лісі теж хочеш?
— Не хочу!
— Вже забув усі наші плани, зрадив?
— Не забув, але здоров’я дорожче.
— Тут порядок наведемо, до мене гайнемо, в Африку, як на курорт. Там здоров’я, знаєш, як прибуває. Щохвилини!
— Гаразд, — повагавшись, відповів Вовк. — І звела ж мене лиха година з тобою.
— Давно б так, — мовив лев. — Диви! Бери стіжок і під його прикриттям підповзеш до хати. Там підпалиш разом із моїми двома. А я не забарюся з торбою.
Вовк припав до землі.
Вдарилась перед ним і розбилася на друзки тарілка, пролетіла над головою виделка. Ховаючись за стіжок, звір помалу просувавсь уперед.
— Все! — мовив Буцик. — Стріляти більше нічим. За кілька метрів од хати Вовк підпалив сіно.
— Він і нас зараз спалить! — вигукнула Люська.
Але раптовий подув вітру підхопив полум’я й кинув його просто на Вовка. Завивши від болю, той кинувся навтьоки.
— Ну й нездара! — вилаяв його лев. — Доручай тобі що-небудь. Давай сюди сірники!
Хутенько перетнувши двір, він поклав ще один стіжок поруч із першими двома й черкнув сірником.
— Все! — заплющила очі Люська.
— Тікаймо! — гукнув Бурмосик.
Та нараз якась тінь майнула по дворищу, і згори просто левові на голову гепнувся великий мішок. Ще мить — і такий самий мішок накрив Вовка.
Друзі задерли мордочки. Здавалося, просто на них спускалася здоровенна повітряна куля.
— Ой! — скрикнула Люська. — А якщо це ще один лев із Африки?
Але то був не лев.
Куля спустилася донизу, і з кошика вийшов якийсь дивний чоловічок — гладенький, у капелюсі з широкими крисами і коротеньких штанцях, весь обвішаний біноклями, компасами, годинниками й планшетами. А за ним, за ним Люська побачила таке, од чого серденько її забилося-затріпотіло в грудях, і крикнувши: "Мамо!" — зайча кинулося з хати.
Розділ VII
Як же сталося, що природолюб Буртіус — а це був він, — замість того, щоб їсти спечені його матусею пундики з повидлом, опинився у лісі, далеко від рідної домівки?
Розпрощавшись із африканськими звірятками, яких він урятував від Толябуна, Буртіус збагнув: хоч би куди занесло лева на повітряній кулі, він усюди буде однаково небезпечний для людей і звірів. Зрозумівши це, мандрівник засів за обчислення. Він визначив напрям вітру і виміряв його швидкість. Підрахував, скільки кілометрів пролетіла б куля порожня і куля з Толябуном. А обчисливши все те, він обвів на карті кружечком район, де, за його підрахунками, мав приземлитися лев, і, поглянувши на компас, рушив у дорогу.
Він дуже поспішав. Він їхав на верблюді, на віслюкові й коні, машиною, поїздом і пароплавом, літаком, вертольотом і велосипедом і зрештою натрапив на свою кулю. Від неї вели кудись у степ ледь видимі сліди Люсьчиних лапок і Толябунових лапищ, а поруч сиділа згорьована Люсьчина мама.
Наповнивши кулю летючим газом, що був у балоні в кошику, Буртіус разом із Люсьчиною мамою вирушили на пошуки. Два дні літали вони над лісами і на третій день надибали наших друзів саме в скрутну для них хвилину.
— Познайомся, мамо, — сміялася Люська, — це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.
Прив’язані до дерева, стояли в місячному сяйві Вовк і лев.
Наступного дня друзі прокинулись іще вдосвіта. Та хоч як рано вийшли, великий природолюб уже порався коло своєї кулі, а поруч висів на гілці дядько Кажан.
— Доброго ранку, шановний Буртіусе! Доброго ранку, дядьку Кажан! І ви з нами?
— І я, і я, діточки. Хоч подивлюсь, як воно літає без крил. Може, й комарця якогось уполюю заодно.
З’явилась на ґанку й Люсьчина мама.
— Ти поїдеш із нами, мамусю? — спитало дівча.
— Ні, люба, їдьте вже самі. А я тим часом приготую щось смачненьке вам на обід. Ось, візьміть із собою дещо на дорогу.
І вона простягнула Люсьці кошик із харчами.
— Прошу, — мовив природолюб. — У мене все готове. Він одкрутив кран балона, і летючий газ із свистом почав наповнювати кулю. Та здригнулась і трохи піднеслась над землею.
— Ой! — скрикнула Люська. — Здається, полетіли. Може, досить надувати, бо ще лусне?
Але Буртіус тільки всміхнувся.
Все вище й вище здіймалася куля над ранковим лісом.
— Як страшно, — притиснувся Бурмосик до Буртіуса. — А й справді, вона не лусне? Було б прикро упасти з такої висоти.
— А хоч і лусне, — втішив дядько Кажан, — можна ж буде стрибнути з неї й полетіти самому.
— Так то вам можна, а ми ж літати не вміємо, — сполошилася Люська.
— Не бійтесь, не бійтесь, — заспокоїв усіх Буртіус.
— А я взагалі нічого не боюсь, — хоробро мовило зайча.
— А Толябуна? — спитав Буцик.
— А Вовка? — додав Бурмосик.
— А темряви? — кинув цапок.
— А Болотяника? — поцікавився Кажан.
— Я маю на увазі — тепер уже нічого не боюся, —відповіла Люська. — Ой, дивіться, як усе-таки гарно навкруги.
Довкола і справді було гарно. У білих променях сонця мчала куля. Внизу на моріжках поблискувала роса, і видно було далеко-далеко.
— Ой, диви, наша хатка! — радо скрикнув Бурмосик.
— А он дерево дядька Кажана, — вказав Буцик.
— Дивіться, то ж наша Сунична галява, — раділа Люська.
— А просто під нами… — гордо почав дядько Кажан, але друзі так і не довідалися, що знаходилося просто під ними, бо Кажан заплющив очі й захропів.
Та от іще трохи, і вони пізнали Страшне болото. Над ним клубочився, підіймався й опадав густий туман. Усі принишкли.
— Бідний Болотяник, — зітхнула раптом Люська. — Йому там, мабуть, зовсім холодно.
— Який це Болотяник? — поцікавився природолюб. — Я вже вдруге чую це ім’я.
(Продовження на наступній сторінці)