— Та бач… — мовив Бурмосик. — Е-е… Ти звернув увагу, що Люська ось уже скільки днів ходить із замотаною рушником головою?
— Каже, бідна, що голівка болить. І ліки не допомагають.
— Так знай же, що ніяка голова в неї не болить!
— Не болить? — здивувався Буцик.
— Ні, — відповів Бурмосик. — Просто я підсунув Люсьці замість її дзеркальця — криве, з того уламка, що мені подарували минулого літа циркачі! І тепер вона думає..
— Ай-я-яй, — урвав його Буцик. — Бідна дівчинка! Ну навіщо ж ти так?
— Бо вона нічого не робила.
— Та ми ж і самі чудово обходились. Бідна дівчинка, як їй гірко! Не чекав я од тебе такого.
— Я ж пожартував. А Люсьці од того тільки користь, бо у неї в голові одні тільки квіточки були. Ти ж сам бачив.
— Сьогодні ж розкажи їй про все, — вів своє Буцик. — Вона ж, певно, дуже страждає.
— Та я й сам збирався. Тільки розказувати не буду, а підміню дзеркальце і все.
— Хай хоч так, — погодився Буцик.
Люська із обмотаною рушником головою стріла їх на порозі. У хаті була чисто вимита підлога, вікна сяяли прозорістю, з печі смачно пахло.
— Як вам працювалося? — спитала Люська, насипаючи в тарілки.
— Чудово! — відповів Буцик. — Бо знали, що вдома нас чекає така господинька.
— Та що там, — зашарілась Люська. — Гм… А пам’ятаєш, Бурмосику, ти казав, шо з неробами може щось трапитись? Нас це, звісно, не стосується. А чи буває так: потім, якщо цей нероба увесь час робить, то з ним трапиться щось навпаки?
— Авжеж, буває, — швидко відповів Бурмосик, зиркнувши краєм ока на Буцика. — Неодмінно.
— А коли? — нетерпляче згукнула Люська.
— Та… Зовсім небагато часу має минути. Здається, тиждень.
— Ой, завтра якраз тиждень, — тільки й мовила стиха Люська.
А вранці, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця і на радощах скрикнула. Замість манюсіньких свинячих очок у неї були її, Люсьчині, великі очі, замість щік-пампушок — її колишній ротик, і навіть вушка були її — довгі й пухнасті.
О, як зраділа Люська! Вона знов застрибала на одній ніжці, замахала лапками, закричала "Ура!", тричі оббігла довкола хати, тоді швиденько метнулася за хвіртку й сплела собі маленький, ну зовсім маленький віночок; а наостанок ще й заспівала свою улюблену пісню.
Тоді збігала до криниці, набрала води, кинулась у хату, сягнула на піч по чавунець і… Щось блискуче й маленьке впало з печі на долівку.
— О, та це ж дзеркальце! — вигукнула Люська. — Мабуть, Бурмосик приготував його мені в подарунок і поки що заховав.
І вона вже хотіла покласти дзеркальце назад, але не втрималась і заглянула в нього.
Із дзеркальця на сторопілу Люську глянули манюсінькі свинячі очка, під ними висіли щоки-пампушки, замість рота… Та що там казати, ви ж самі знаєте, як усе виглядає в кривому дзеркалі.
Бідна Люська обмацала всю себе, відтак вхопила своє дзеркальце…
І тоді зрозуміла, що вона зовсім не мінялась, а завжди була тим самим маленьким, симпатичним зайчам.
"Виходить, вони насміялися з мене, — подумала Люська. — З мене, з найврод… Ні, просто зі своєї подружки…"
Понуро сиділо дівча.
Зашуміла ліщинонька.
Зашуміла ліщинонька.
Заплакала дівчинонька,
— наче з самого серця полилися тужливі слова, і великі сльози покотилися з Люсьчиних очей на долівку.
Раптом за вікном щось зашурхотіло, і чийсь улесливий голос запитав:
— Хто це співає таку гарну пісню?
Зайча замовкло. Далі втерло сльози й здивовано зиркнуло на вікно. Але там нікого не було.
Минула якась хвилька, і той самий голос запитав іще улесливіше і ніжніше:
— Хто це такий гарний співає так добре таку чудову пісню?
Люська зиркнула у своє дзеркальце і, ледь усміхнувшись, пискнула:
— Це я!
— Та хто ж, хто? — чулося знадвору, і тоді Люська, забувши про всяку обережність, підбігла до вікна, визирнула й повторила, любенько посміхаючись:
— Це я!
Тієї ж миті могутнє лаписько вхопило її за вушка, висмикнуло з вікна, наче моркву з грядки, і вкинуло в мішок.
І вже звідти Люська почула голосний регіт:
— Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаєш, що таке плакати, моя гарнюнька.
Вовк перекинув мішок через плече й побіг у ліс. Куди й навіщо — про це Люська могла тільки здогадуватись, але уява її не малювала нічого приємного.
На приятелеві кроки Толябун підхопився з дивана й кинувся до дверей.
— Ну як?
— Приніс, — вишкірився у посмішці Вовк. — Піддурив! Ось маєш, — провів лапою по мішку.
Зайча злегка ворухнулося.
— Скількох?
— Що значить скількох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вікна, а я його за вуха — і готово.
— А в хаті ще хтось був?
— Я й не знаю. Може, був, а може, й ні. Хто ж його відає? Через стіни, хе-хе, не видно.
— "Не видно!" Бовдур! — аж засичав Толябун. — То треба було у вікно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться її шукати…
— Ага, у вікно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам іди і зазирай. І взагалі, що це за слова в тебе: "Бовдур"! Я стараюсь, поки ти тут вилежуєшся, страждаю за трьох, а він ще обзивається. Ніякої культури! Сам бовдур! — витріщився на Толябуна Вовк.
— Та гаразд уже, гаразд, — буркнув лев. — Ну як ти не здогадався! Якщо в хаті нікого не було, то заліз би туди сам і почекав їх. Вони ж нічого не підозрюють. Тільки в двері, а ти їх по тім’ячку. І вся розмова.
— Так-то воно так, але ж у них вікна забиті, ти ж знаєш!
— Що тобі ту дошку одірвати чи вибити! Сокиру взяв би із собою.
— Ага, а вони мене знову гасом.
— Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз і спитаємо, хто вдома був! — зрадів Вовк, глянувши на мішок.
— Правильно! — Лев кинувся у куток, розв’язав мішок і витрусив на підлогу принишклу Люську.
— 3-д-здра-аст, — підвелась вона на ноги. — 3-з-здр-а-аст, То-лику…
— Здрастуй, серденько, — засміявся Толябун. — Ну от і здибались. Приємно, що ти мене не забула. Як живеш?
— Д-д-о-об-р… — прошепотіла Люська і схлипнула.
— Ти вважаєш, що добре? Ти чув? — звернувся до Вовка. — А язика ще не розучилася показувати? — знов глянув на Люську, але та тільки схлипнула ще дужче. — Не розучилася? — повторив Толябун.
— Ні! — раптом вигукнула Люська і, замруживши од страху очі, висолопила язика.
— Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. — аж заціпило Толябунові. — Та я… Та я тебе!.. — Він кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовків голос.
— Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивідати в неї дещо… — І він багатозначно клацнув пальцями.
— І то правда, — схаменувся Толябун і гарикнув:
— Ти була одна в хаті?
— Ні, — одповіла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.
— А з ким?
— Із Буциком та Бурмосиком, — вирішило обдурити зарізяк зайча. — До них саме прийшов у гості дядько Кабан і приніс їм нову рушницю, — вигадувала вона. — І вони всі сиділи у сусідній кімнаті, і дядько Кабан показував їм, як із тієї рушниці стріляти.
— Рушниця, — посмішка на Вовковій морді згасла. — Погане діло. Пам’ятаю, раз зустрів я дівчинку, чи то Червоний Очіпок…
— Та облиш ти свої спогади дурні, — урвав його лев. — Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.
— Із ним краще не зв’язуватись. Місцевий дзюдоїст. Як ухопить за барки, як кине через стегно…
— І звела ж мене доля з боягузом, — зітхнув лев. — Чого ти трусишся? Ну і який же він, цей дядько Кабан? — блимнув на Люську.
— Здоровенний! — Люська зрозуміла, що вона на правильній путі. — Отакий на зріст. Отакенна шия. А плечі — у двері не влазить.
— Ну і як же він усе-таки до вас уліз? — уже не так бадьоро спитав Толябун.
— А боком. Та й то ми його всі втягували — аж хата тріщала. Коли ступає — дошки на підлозі вгинаються. А ручиська — як ваші три!
— Ну-ну, — замислено озвався лев.
— А рушницю приніс із трьома цівками, — розписувала далі Люська. — Одна стріляє шротом, друга — кулями, а третя — чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, шо мене немає, одразу кинуться сюди, і я вже не знаю, що тоді буде.
Люська зовсім розходилася, побачивши, як стривожились її вороги.
Запала мовчанка.
— Ну, я пішов, — першим звівся на ноги Вовк, ухопив відро й попрямував до дверей.
— Ти куди? — підвів голову лев.
— Город поллю.
— Город? Так уже ж смеркає.
— Ну то й що? Треба городець полити.
— А Болотяник? Чи ти вже його не боїшся?
(Продовження на наступній сторінці)