Буртіус об’їздив уже стільки країн, перечитав таку кількість книжок, познайомився зі стількома людьми і зробив таку силу-силенну відкриттів, що частенько почав забувати, що він знає і чи знає що-небудь взагалі. "Це від перенапруги, — казала його матуся. — Любий природолюбе Буртіусику, тобі треба відпочити. Не можна так перевтомлювати свою голівку". Але дослідник уперто не хотів відпочивати. Ледь повернувшись з однієї подорожі, він вирушав у другу і, нехтуючи порадами матусі, писав про свої мандри книгу за книгою. Це й призвело до сумних наслідків, що неодмінно трапляються, коли ми не слухаємо своїх матусь. Одного разу, приїхавши з Північного полюса, Буртіус, як завжди, зачинивсь у своєму напакованому книжками і всякими цікавими речами кабінеті й засів за нову книгу. Учений світ нетерпляче чекав на її появу. Через два тижні Буртіус закінчив роботу й поніс книгу до редакції. Але що то була за книга! Замість спостережень на Північному полюсі Буртіус написав "1000 способів приготування яєчні". А цю книгу він опублікував іще сім років тому. Мало того, під кожним номером від першого до тисячного було написано одне і те ж; "На змащену вершковим маслом чи смальцем пательню розбити одне, два, три, чотири, п’ять або більше яєць, залежно від апетиту. Тримати на вогні до повного приготування".
Любитель природи нахвалявся випустити доопрацьований варіант, у якому містилось би дві тисячі рецептів, і втерти носа всім кухарям та вченим планети. Однак цей задум так і залишився незавершеним, бо дослідника-кулінара поклали до ліжка. "Перевтома, — сказали лікарі. — Він занадто багато працює".
Одужавши, невтомний мандрівник одразу ж почав лаштуватись у подорож до Африки.
— Тільки одна умова, — попередила його матуся. — Я певна, що й там, далеко від рідної домівки, ти працюватимеш день і ніч. Ось тобі пакетик, а в ньому таблетки для сну. Рівно о дев’ятій годині вечора маєш ковтати одну таблетку й одразу засинатимеш. А вранці прокидатимешся, сповнений сил і енергії. Я покладу пакетик до твоєї торбинки з харчами. Тож не забувай вчасно приймати ліки.
І от тепер, зрозумівши, що разом із їжею лев ковтнув таблетки й заснув, Буртіус зайшовся од сміху.
— Тепер цей ненажера спатиме й спатиме, — реготав він. — Тож давайте придумаємо, як його провчити, щоб він запам’ятав це назавжди і більше нікого не кривдив. Для початку біжи, Бегемотику, зв’яжи його, поки не прокинувся.
Звірята наблизилися до повітряної кулі. Бегемотик поліз до кошика.
— Ой, дивіться, що я знайшла, — мовила, нахилившись над Буртіусовою торбинкою, Мавпочка. — А ось ще, і ще. Скільки їх тут!
— Чого? — здивувався мандрівник.
— А ось, дивіться, — Мавпочка простягла вперед лапку. Якісь маленькі горошинки біліли на її долоні.
— Таблетки, — прошепотів Буртіус. — Це ж таблетки. Виходить…
Договорити він не встиг. Могутнє ревіння розітнуло тишу, і над краєм кошика повітряної кулі з’явилася розлючена левова морда.
— Рятуйтеся хто може! — закричав Бегемотик, одскочивши вбік: адже він устиг зв’язати левові тільки передні лапи.
Зв’язані могутні лапи сперлися на край кошика. Ще секунда…
І раптом Буртіус вихопив із-за пояса ножа, якого завжди носив при собі, й кинувся вперед.
Звірі завмерли: невже цей безстрашний чоловік сам-один зітнеться з хижаком? На мить лев отетерів, але лише на мить. Ось очі його хижо заяскріли, він трохи подавсь уперед…
І саме тут Буртіус з розмаху вдарив ножем по туго напнутому мотузу, що тримав повітряну кулю. Не встиг ніхто й отямитись, як вона рвонулась угору, швидко набираючи висоту. З піднебесся пролунало жахливе моторошне ревіння лютого, обдуреного, але вже не страшного лева. Вдячні мордочки всіх звіряток повернулися до відважного природолюба.
— Що трапилося, професоре? — запитав маленький Носоріг.
— Думаю, ви вже й самі здогадались, — одказав той, полещений словом "професор". — Виявляється, лев з’їв лише дві-три таблетки, а не весь пакетик, як я гадав, бо той розірвався. А коли Бегемотик зв’язував йому лапи, проснувся.
Та я радий, що все так добре скінчилося.
— І ми раді і дуже вам вдячні, шановний Буртіусе, — мовила Мавпочка. — Але як же ви тепер без повітряної кулі? Як дістанетеся додому?
— Хе-ге, — мовив, посміхаючись, Буртіус. — Коли-небудь я прилечу сюди вдруге і розповім вам, як я один мандрував на плавучій крижині, як вижив на острові, де були самі лише крокодили, як без ковтка води два тижні йшов пустелею. Та це вже наступного разу. А зараз мені час іти, бо матуся моя хвилюватиметься. Лишайтеся здорові.
І він пішов, цей скромний і хоробрий мандрівник, у грудях якого билося добре і чуйне серце. А звірята з глибокою вдячністю і сльозами на очах дивились йому вслід.
Може, колись, читачу, я розповім тобі про всі оті незвичайні пригоди відважного Буртіуса і про пригоди, яких він зазнав, поспішаючи додому, до своєї матусі. Але зараз ми не можемо полишити без нагляду лева. Він сповнений люті, жадоби помсти, він голодний, він летить не знати куди і ще може заподіяти чимало лиха.
Тож попрощаємося з нашим любим Буртіусом і рушимо слідом за Толябуном.
Розділ II
У вівторок двадцять сьомого липня, а може, то було двадцять восьме липня, йшло собі лісом зайча. У прегарному настрої дибало воно лісовою стежкою і лизькало цукрового півника на паличці — вранішній гостинець від матусі. Час од часу зайча замислювалося над такими важливими питаннями: якщо лизати півника один раз на кожні п’ять кроків, то чи стане його на дорогу до лугу в кінці лісу, де ростуть такі гарні квітки, або ж на скільки лизів взагалі стане того півника.
Безперечно, то були дуже важливі питання, і, поринувши з головою в складні обчислення, зайча й незчулось, як у руках у нього лишилася сама тільки паличка.
"Ой-йо-йой", — подумало воно, з жалем позираючи навкруги, мовби цукровий півник міг спурхнути з палички й сховатися десь у кушах. І раптом воно вздріло неподалік якусь здоровецьку білу кулю, що видніла поміж дерев. Куля та, трохи поморщена, шарпалась од подувів вітру, сіпалась то вгору то вниз, але заплуталась безнадійно в гілках і не могла вже злетіти.
"Ух ти!" — вигукнуло зайча і, згораючи од цікавості, пострибало до кулі.
Воно вже встигло уявити, як гарно гулятиме з такою кулею на мотузці, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звіра з довгим хвостом. Він лежав на траві зі зв’язаними передніми лапами і дивився на зайча.
— 3-з-д-д-ра-а-с-т… — пробелькотіло зайча і зупинилося про всяк випадок на безпечній відстані.
— Здрастуй, здрастуй, серденько, — ласкаво озвався звір. — Як живеш?
— Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… — відповіло зайча. Не те, щоб воно злякалося, ні, просто в нього була така звичка — в деяких випадках трошки заїкатися.
— Чудово! Це справді чудово! — вигукнув жовтий звір. — Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зі мною халепа! — Тут він ображено замовк і зволоженими очима подивився перед себе.
"Бідний", — міркувало зайча, підступаючи ближче, і спитало:
— Яка халепа?
— Бачиш… До речі, як тебе звати?
— Люська! — сказало зайча. — Я вже скоро піду до школи.
— Яке гарне ім’я, — розчулився звір. — І як воно тобі личить!
Люська ледь порожевіла.
— Так-от я, бачиш, великий друг усіх африканських звіряток.
— То ви, значить, аж із Африки! — здивувалася Люська.
— Еге ж, прямісінько з неї.
— А як ви опинились у нас? Це ж дуже далеко.
— Ще б пак! — погодився жовтий звір і злегка рикнув.
— Ой! — відскочило зайча. — Чого це ви?
— Згадав своїх друзів, — відповів той. — У мене їх дуже багато. Сумують, мабуть, без мене. І Жирафеня, і Мавпочка, і опецьок той, Бегемотик, смачненький такий…
— Хто смачненький? — насторожилася Люська.
— Хіба я сказав "смачненький"? Маленький! — поправився жовтий звір. — Усі маленькі звірята мене дуже люблять, бо я їх найперший друг, товариш, брат і захисник.
— Значить, і нашим будете захисником? — спитало довірливо зайча.
— А від кого вас захищати?
— Та ніби нема від кого. Був у тутешніх лісах Вовк, та й того перевиховали.
— Отож, ви тут усі нелякані? — зрадів жовтий звір.
— Ні.
— Неполохані?
— Ні-і.
— Це добре, добре. Не те, що в наших лісах. Усі аж трусяться, як мене побачать.
— Чому? — поцікавилась Люська.
— Та на радощах. "От, — кажуть, — іде наш найперший друг і захисник". Еге ж, так прямо і кажуть. О! Хочеш, буду і твоїм другом?
— Хочу! — пискнула Люська.
— Ну от! А звуть мене Толябун.
— Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?
— Толик? Х-хе. Хай так.
— І від кого ж ви їх захищаєте? — мовило по хвильці зайча.
(Продовження на наступній сторінці)