— Марієчко, пташко, не сердься... О, добридень, Докіє... — Свирид Яковлевич, не випускаючи з рук гранчастого терпуга, весело й змовницьки подивився на жінок. На його незвично пожовтілому чолі виступили дрібні краплини поту, а густа небрита щетина тепер просвічувалася іскорками сивини. Біля ліжка стояв уже літній лісоруб і молодий чорнявий хлопець. На стільці, вигинаючись, лежала пила, в одному місці присипана сталевою тирсою — Свирид Яковлевич терпугом сточував їй зуби. Санітарка докірливо похитала головою і вибігла в коридор.
— Оце так хворий, — підійшла до ліжка Докія. — Пора б уже трохи і вгомонитися чоловікові. Не маленький начеб.
— Розумієш, Докіє, нам треба ліс валяти на будівництво, а лісорубів — на пальцях полічиш. Так ми невеличке удосконалення придумали: через два зубці — третій вкорочуємо. Здається, дрібниця, а така пила вдвоє скоріше ріже. Як по маслу іде, тирсою не забивається, не стрибає по деревині... Тільки зубці треба підрізати особливо, отак, — звернувся до лісоруба і, перехиляючись з ліжка, провіз терпугом по криці. — Знайомся, Докіє, з людьми. Це — молодий художник Павло Данилович Кремець. Приїхав у творчу командировку на Поділля. А це — лісоруб Дем'ян Петрович. Він, кажуть люди, вночі у власній хаті може заблудитися, а в лісах — ніколи.
— Бо в лісах я родився, зріс, а хату зовсім недавно збудував — усе по чужих тинявся, — грубими, у шрамах пальцями обережно пересовує пилу Дем'ян Петрович.
— Ой, головний іде! — відчинивши двері, в палату влетіла Марієчка, подивилась на всіх зляканими очима і прожогом вискочила в коридор.
Лісоруб, прикусивши губи, під схвальний погляд Мірошниченка, засунув пилку під ліжко. Художник і Докія сіли на стільці.
— Невеликий переполох. Старий з характерцем, — усміхнувся Мірошниченко і звернувся до художника: — Що у тебе нового?
Павло Данилович заворушився на стільці. Темний рум'янець хвилясте побіг до скронь. Захвилювався хлопець, як тільки молодість хвилюється.
— Стільки думок охопило мене, Свириде Яковлевичу, коли я попав до вашої МТС. Це прямо символічно: на місці тюрми стає тракторна станція. Повів мене ваш заступник у камеру, де колись Кармелюк сидів. Відкриває залізні двері — і я бачу: на підлозі лежить добірне пахуче зерно. Зерно там, де смерть ходила! Це, Свириде Яковлевичу, не просто звичайний факт, а, глибше подумати, суть нашого нового життя. Ви згодні зі мною?
— Згоден. От збудуємо нову МТС, тоді сьогоднішню будівлю віддамо під музей.
— Вірно, Свириде Яковлевичу... Коли я вас малюватиму?
— Ну, це не швидко буде. І хочеться тобі чоловіка мучити і самому мучитись. От у мене ідея є: поїдь у Кам'янець-Подільський. Там у музеї є портрет Кармелюка. Тропінін малював.
— Ви думаєте, Тропінін? Знавці не мають таких даних.
— А вони хай краще їх пошукають. Усе говорить за це.
— Цікаво. Ви якісь матеріали вивчали?
— Не вивчав, а зустрічати доводилося.
В цей час відкрились двері, і головний лікар у супроводі двох сестер увійшов у палату. Позаду, витягаючи голову, злякано водила очима Марієчка, але, побачивши, що все гаразд, зразу ж повеселішала, заспокоїлась і знову заметушилась.
— Все збори і збори! — гримнув лікар. — Тридцять п'ять років працюю в лікарні, а таких пацієнтів, як цієї зими, не було.
— Історична зима, Валер'яне Орестовичу, — обізвався Свирид Яковлевич.
— Хворий, ви мене не просвіщайте. Сам знаю — історична! А хто ж історію творить? — насупився. — Люди! Живі люди, а не хворі. До мене привозять хворих, поранених, а вони в халатах тікають з лікарні. Спішать історію творити або, або... — Валер'ян Орестович помітив залізну тирсу на підлозі, нагнувся і спритно, не по літах, витягнув з-під ліжка пилку... — Маріє Іванівно! — крикнув він на всю палату.
Марієчка зразу ж обм'якла і, червоніючи, як троянда, опустила перелякані очі в підлогу. Вона добре знала, що коли лікар величає по батькові, — добра не жди.
— Маріє Іванівно! — затряслись довгі сиві пасма на голові лікаря. — Чи є у вас найменша різниця між лікарнею і дров'яним складом? Ви медичний злочинець. Непоправний злочинець! Я вас під суд, під суд віддам! Ви мені всі, — затупотів на сестер, — з лікарні конюшню зробили! Хлів зробили.
— Валер'яне Орестовичу, — крізь сльози звернулась Марієчка.
— Мовчать! Або говоріть, говоріть. Почуємо, Маріє Іванівно, ваше наукове слово, — з'єхидничав старий.
— Уже й наукове... Хворий так просив, так просив, щоб йому пилу принесли. Це для удосконалення треба йому. В МТС треба. От ви працюєте над апаратами...
— Хватить мене просвіщать. Що ви ще видумали? — звернувся до Мірошниченка.
— Швидше ліс різати. Я дуже просив Марію Іванівну помогти мені. Насилу впрохав.
— Брехня! Не вірю, не вірю! Ви їй слово скажете — і вона з вистрибом побіжить виконувати... Марієчко! Зараз же винось пилу.
І дівчина ледве не всміхнулась: коли назвав її лікар на імення — значить гроза пройшла.
Після лікарського обходу Свирид Яковлевич продовжував:
— Село Кукавка, де жив у Моркова Тропінін, знаходиться недалеко від Головчинців і Чорномина — там найбільше в ті роки орудував Кармелюк. Не міг великий художник, що змалював стільки селянських портретів, не зацікавитися образом відомого повстанця. Ви помітили, наскільки портрети старого і молодого українців Тропініна подібні до того портрета Кармелюка, який із рук проскурівських тюремщиків потрапив у Кам'янець? І характерний поворот голови даний однаково, і манера письма, і тони...
— Свириде Яковлевичу! — тріумфуючи, вбігла в палату Марієчка. — Трактори ідуть в нашу МТС. Ціла колона! Попереду — мій брат Михайло. Сидить на машині, як полководець! Усі люди збігаються подивитися на колону. Навіть головний не витримав: підібрав халат — і бігцем на вулицю!
В палату увірвався гуркіт машин, і жовте обличчя Свирида Яковлевича почало наливатись радісним рум'янцем.
XIII
Крадучись, неначе злодій, пізнього вечора Крамовий добирався до хутора Варчука. Ще й досі, після короткої, але тяжкої розмови з Марковим, пашіли його пухнасті щоки, а руки самі по собі стискалися у кулаки. Знітившись, він мусив, як хлопчисько, слухати нотації і не захищатись, а визнавати свої "помилки".
— Робив, старався. Самовіддано працею доведу, покрию огріхи, — пітнів і згинався перед Марковим, а в душі ладен був на шматки порізати цього невисокого чоловіка, од якого нічого не можна було заховати ні гучним словом, ні видимістю активної діяльності, ні поспішним визнанням своїх помилок...
На хуторі загавкав пес і кинувся до воріт. Скрипливо заспівало по обмерзлому дроті кільце, і ноги вірного сторожа, як постріл, вдарили по висушеній морозом хвіртці.
Незабаром вийшов Варчук і повів пізнього гостя в простору світлицю, де сиділи старий Созоненко, Яків Данько і Карпо.
Потім з другої кімнати, мружачись на світло, вийшов Омелян Крупяк. Граючи своїм красномовством, почав говорити про якусь давню пригоду, але всі, принишклі і напівзігнуті, розуміли, що зараз мають упасти важкі слова, які зведуть життя кожного із них диба, як зводить коня невблаганний машталір.
Крамовий чув на собі допитливі тяжкі погляди, але мовчав, пропускаючи, як крізь воду, розповідь Крупяка. Нарешті Сафрон не витримав. Притуливши затиснутий кулак до підборіддя, важко вицідив перші слова:
— Петре, що трапилось? Не тягни!
— Рятував вас, як міг. А тепер нема моєї сили. Завтра буде стояти питання про ваше розкуркулення, — поглянув спочатку на Данька, потім зупинив погляд на поблідлому Варчукові. — Говорив вам, — продайте, спаліть зрештою, к чортовій матері, свій хутір, заженіть добро. Не послухались, сиділи, от і досиділись.
— А коли тепер, сьогодні ж спалити? — ще більше вкрився тією страхітливою крейдою, яка часто вкриває мертві щоки смаглявих людей. Смолисті хвилясті вуса ще більше підкреслювали блідість його обличчя.
— Пізно. Не треба великого розуму, щоб догадатися, що нарочито підпалили. Іще одну статтю добавлять. Розказав усе.
— Ех... з таким життям! Що тепер робити? Скажи, Петре! Ти розумна голова! — уже наказав старий Варчук, злісно поринаючи в плани і роздуми, його чорні неблискучі очі зовсім заховалися в півколах зморщок, перекривились прикушені уста і покривлені складки на чолі придавили донизу брови.
Карпо з опаскою подивився на батька: "Тепер попадись йому хто в руки — надвоє роздере".
— Відки мені знати, — на всякий випадок огородив себе обережністю. Хай, мовляв, краще Крупяк вкаже їм дорогу. Цей не вдержить язика.
І Крупяк заговорив. Але де зникла театральна поза, безтурботна інтонація і усмішка? Кожне слово поважчало, падало міцно і поволі.
— Невблаганна доля ломиться в наші двері. Отож тепер не зашиєшся, як пацюк в муку, не пересидиш лиху годину. Вибирати нема чого — залишається або куля, або Сибір. Значить, треба битись, дертися, боротися! Піднімати повстання! Інакше попадеш під таку косу, що з корінням нас викосить. Треба шатнутись по всіх самостійниках, по всіх певних людях, добувати зброю... не слухали мене, боялись...
— Поки повстання підіймеш, то тебе під конвоєм у район поведуть.
(Продовження на наступній сторінці)